Світло в кінці Львова

Андрію Крижанівському шістдесят вісім. Понад сорок років він пропрацював у "Львівобленерго". Енергетик за фахом, а в душі – справжній історик. Чоловік увесь свій час присвячує роботі з документами та книгами і не уявляє себе без історичних досліджень.

"Тато працює безперервно, мало не 24 години на добу. Він навіть спить менше, аби більше почитати й більше чогось знайти. Вихідні, будь-яке дозвілля для тата обов’язково має бути поруч із книжками, дослідженнями та різними паперами. Відпочиває він лише тоді, коли доглядає за помідорами. Це у нього таке хобі – вирощувати помідори", – розповідає з усмішкою донька пана Андрія Марічка.

З-під пера Андрія Крижанівського вийшло безліч наукових статей, книга "Львівський монетний двір у XIV-XV століттях" – історичне дослідження монет, які карбували у місті Лева, "Осип Курилас" – мистецтвознавча робота про художника, січового стрільця зі Львівщини.

У 2006 році вийшла друком й "Історія електрифікації Львівщини", а цьогоріч світ побачило друге видання книги.

"Коли тато працює над книгою, то нікого не бачить і не чує, адже повністю віддається своїй роботі. До нього можна навіть щось говорити, але він тебе не помітить, оскільки в такі моменти він просто поза зоною досяжності", – зауважує Марічка.

Над "Історією електрифікації Львівщини" Андрій Крижанівський почав працювати наприкінці 1980-х років.

Оскільки у 1993 році відзначали сторіччя від спорудження першої електростанції на Львівщині, у "Львівобленерго" вирішили створити музей електрифікації області. 

"Десь із 1988 року я почав багато працювати по архівах. Моя співробітниця, яка добре знала німецьку мову, дуже допомагала з перекладами. Хоча, якщо чесно, я ніколи не міг подумати, що з такої моєї роботи вийде ціла книжка", – скромно ділиться думками пан Андрій.  

"Кожен день роботи з архівами приносив щось нове. Знайшовши щось цікаве, у мене відразу виникали питання. Потім, отримавши відповіді на них, натрапляєш на щось геть інше, відтак починаєш проводити паралель між фактами, – веде далі захоплено Андрій Крижанівський. – Це як котити снігову кулю: з кожним разом вона збільшується і збільшується, а в певний момент вибухає якимось великим шматком роботи чи завершеним розділом книги". 

Як зауважує дослідник, найважче було скласти повну історію електрифікації, адже йому вдавалось здобувати кожен шмат хаотично, а згодом їх усіх поєднувати в одне ціле.

"Я навіть не міг в архіві когось детально розпитати, щоб намалювати собі в голові завершену історію. Але незважаючи на все, це неймовірне відчуття, коли ті пазли складаєш в одну картинку і бачиш, як воно все логічно поєднується. В такий момент мене охоплює ейфорія. Цей велетенський емоційний вибух надихає мене на нові дослідження", – розповідає із блиском у очах пан Андрій.

Першу електростанцію загальноміського значення збудували у 1894 році. Втім якби не фатальна помилка керівництва кінного трамваю, її поява у Львові могла б затягнутися на невизначений час.

"У Львові існував кінний трамвай з 1880 року. А коли у Стрийському парку мала відбутись крайова виставка Австро-угорської імперії, постало питання про те, що потрібно якось туди відвозити людей. Відтак магістрат звернувся до керівництва кінного трамваю з проханням побудувати колію. Ті, в свою чергу, гонорово відмовились, оскільки не були впевнені у її рентабельності, – розказує Андрій Крижанівський.  –  До речі, коли керівництво кінного трамвая укладало угоду із магістратом, то контракт для останнього виявився дуже невигідним. Львівський Магістрат не отримував грошей від прибутку трамвая, навіть стосовно прибирання вулиць після коней між обома сторонами завжди точились суперечки. В угоді навіть був такий пункт: якщо керівництво трамвая вважало невигідним будівництво нових рейок у певному місці, то місто ніяк не могло його заставити це зробити".

Почувши про відмову кінного трамвая будувати колію до Стрийського парку, за цю ідею взявся професор Львівської політехніки Роман Дзеславський, запропонувавши ввести у місті електричний трамвай. Тож у 1894 році у Львові з’явилась перша загальноміська електростанція.

"Довгих шість років до неї був підключений тільки електричний трамвай, а також шість дугових ламп, які освітлювали льодовий каток на Пелчинському ставі. Він був розташований на вулиці Вітовського, де сьогодні будинок СБУ", – зауважує Андрій Крижанівський. 

Все змінилося у 1900 році, коли у Львові будували Оперний театр. Магістрат вирішив, що потрібно його споруджувати вже з електричним освітленням.

Тому директор міських електромереж Йозеф Томіцький запропонував не зводити окрему електростанцію, а від центральної, що розташовувалась на вул. Сахарова (де трамвайний парк), провести кабельні лінії до самого Оперного.

Відтак у тому ж таки 1900 році в підвалі опери змонтували розподільчий пункт, і театр, фактично, став партнером міських закладів електричних в подальшій електрифікації міста. 

"Від цього розподільчого пункту, який знаходився у підвалі опери, почали заживляти об'єкти міста. Зокрема, Промисловий музей (тепер Музей ім. Шептицького) був одним із перших. Втім уже згодом у Львові з'явилось дуже багато людей, які захотіли електрифікувати власні будинки", – додає Андрій Крижанівський.

Таким чином директору міських мереж Йозефу Томіцькому доручили розробити проект подальшої електрифікації міста. Але для цього магістрат надав йому лише чотири мільйони крон.

Такої суми вистачило би на те, аби прокласти мережу постійного струму лише на кілометр, що й близько не забезпечило б світлом самих львів'ян.

Розробивши проект, Томіцький пішов до Романа Дзеславського, який на той час став уже ректором Львівської політехніки.

Вони обидва розуміли, що для того, аби провести електрику в будинки містян, потрібні чималі кошти. Тож чоловіки пішли на хитрощі, заявивши, що розроблений проект потрібно відправити у Відень на експертизу.

Як і прогнозували, вони отримали відповідь, де було вказано, що вся ця задумка невигідна.

Озброївшись аргументами поважних фахівців, Дзеславський і Томіцький запропонували місту збудувати нову велику електростанцію, вартість якої становила вже 14 мільйонів крон.

"У магістраті взялися за голови, коли почули такі цифри. Але Дзеславський і Томіцький пояснили: розширення існуючої електростанції не забезпечить освітленням будинки львів'ян. Це лише даремна трата коштів. Якийсь час тривали перемовини, що не обійшлися без інтриг, але у 1909 році у місті все-таки вдалося збудувати нову електростанцію, яка, до речі, функціонує й по сьогодні. Розташована вона ззаду за Податковою, тепер це – Львівська ТЕЦ", – згадує Андрій Крижанівський.

Провівши світло в оселі містян, магістрат вирішив, що настала черга ввести інновацію й на вулиці Львова, які на той час освітлювалися лише газовими ліхтарями. 

У 1909 році на відрізку від Оперного театру до площі Соборної встановили перших 80 вуличних ліхтарів. Вони були недосконалими, а догляд за ними вимагав чималих зусиль. 

"Коли згорав вугільний електрод всередині ліхтаря, треба було кожні три дні замінювати його разом із дуговими лампами. Дістатися нагору було важко, навіть із драбиною це неможливо було нормально зробити. Тож у місті придумали таку хитромудру конструкцію: всередині стовпа облаштували корбу, до якої можна було дістатись через маленькі дверцята. І монтер кожні три дні міг опускати той світильник й замінювати вугільні електроди", – підкреслює Андрій Крижанівський. 

В 1930 році площа Львова збільшилась із 60 гектарів до 120 через приєднання Сигнівки, Кривчиць та інших підміських територій. Через це виникла потреба розширити площі електровиробництва.

На цей час у місті діяли ектростанції на Персенківці, на вул. Сахарова, в підвалі Оперного театру була майстерня ремонту лічильників, а також на розі теперішніх вулиць Винниченка і Личаківської стояв будинок, у якому знаходились міські електричні мережі.

Це приміщення стало замалим для Львова, тож почали шукати нове. Спочатку обрали ділянку на початку вулиці Зеленої, але її віддали під забудову інституту мікробіології через те, що Рудольф Вайгль першим винайшов вакцину проти тифу.

Потім зупинились на території, де зараз стоїть будинок СБУ. Отримати її просто так не вийшло, оскільки там працювали військові, які згодом ще й стали вимагати за землю чималі гроші. 

"Одного разу в архіві я натрапив на документ, який власноруч написав сам президент Львова, – із гордістю каже пан Андрій. – Він написав приблизно таке: "Пане генерале, як стало мені відомо, вам дали земельну ділянку, на якій ви вже збудували свій корпус. Тож якщо ви вимагаєте, аби я заплатив 50 тисяч злотих, то я зараз напишу в Міністерство оборони про те, що ви займаєтесь рекетом». Тож генерал відразу здався і віддав цю територію під забудову для міських електричних мереж".

Відтак у 1937 році на вулиці Вітовського спорудили будинок міських закладів електричних.

Тоді на його відкриття до Львова приїхала навіть делегація з Чехії та Румунії.

Проте установі не судилось довго проіснувати – у 1939 році її захопили НКВДисти, потім – Гестапо, а ще згодом там запрацювала СБУ. І повернутися до цього будинку енергетикам більше не вдавалось.

"Друге видання "Історії електрифікації Львівщини" написане трохи під іншим кутом зору, ніж перше, – пояснює працівник музею "Львівобленерго" Галина Єлісеєнко. – У книзі зосереджено увагу не просто на становленні й розбудові електрифікації на Львівщині, а на тому, як розвивалось саме суспільство, як економічний розвиток дав початок освітленню області".

Про виняткову цінність книги заявляє професор, завідувач кафедри електроприводу і комп'ютеризованих електромеханічних систем НУ "Львівська політехніка" Орест Лозинський. Він вважає, що за допомогою "Історії електрифікації Львівщини" студенти отримають можливість вивчати історію України по-новому.

"Сьогодні є такі "ура-патріоти", які вважають, що історію України потрібно вивчати на рівні шароварів, вишиванок і гетьманів. А ми ставимо це питання тепер так: українське державотворення варто розглядати в контексті галузевого розвитку енергетики, хімії, – зауважує Орест Лозинський. – Ми маємо колосальні здобутки в цих сферах, але про їхній історизм ми чомусь завжди забуваємо. Тому за книжкою Андрія Крижанівського студенти технічних спеціальностей зможуть вивчати історію України крізь призму історії електрифікації Львівщини".

Львівська енергосистема є особливою в Україні, адже її творці переймали досвід своїх кращих закордонних колег.

Відтак заслужений енергетик, президент асоціації "Паливно-енергетичний комплекс Львівщини", колишній голова правління "Львівобленерго" Ярослав Шпак вважає книгу Андрія Крижанівського ще одним досягненням на ниві енергетики.

"Такої енергосистеми як на Львівщині немає ніде в Україні. У нас є дуже великий спектр і теплових, гідро- й -атомних електростанцій. Також львівські енергетики за 150 років мають величезний досвід співпраці з закордонними колегами, зокрема американськими, польськими, угорськими, болгарськими енергетиками. І саме книга Андрія Крижанівського розповідає про зародження такої потужної енергосистеми", – ділиться Ярослав Шпак.

Директор Львівської обласної наукової універсальної бібліотеки Іван Сварник також наголошує на унікальності книги. За його словами, для бібліотекарів "Історія електрифікації Львівщини" є зразком того, як має виглядати книжка.

"Дуже якісна поліграфія, хороша оправа і брошурування, адже книга не розсиплеться після двох-трьох користувачів, а натомість довго прослужить. Також книжка багата на документи, історичні ілюстрації, розгорнуті підписи до них – все це робить будь-який твір удвічі цікавішим. Більше того, це видання зроблене з великою любов'ю. Тут є гармонія всього: і змісту, і форми. Книга ніколи не втратить своєї значущості, адже в ній є сильна фактологія, історія науки й техніки, а це саме те, чого так бракує зараз в Україні", – пояснює Іван Сварник. 

Згодом чоловік поринає у спогади про те, як познайомився з Андрієм Крижанівським, а також розповідає про велику любов автора книги до своєї роботи.

"Я познайомився з Андрієм Львовичем у середині 1970-х років, коли прийшов в історичний архів. Пам'ятаю, тоді у читальному залі завжди працювало троє-четверо дослідників, серед них був і Крижанівський. Власне тих людей, які приходили щодня, можна було перелічити на пальцях однієї руки. Найдивніше, що більшість із них була не істориками за фахом, а любителями, яким було просто цікаво знайомитися з історичними документами. Мені дуже приємно, що в радянські часи, які не були сприятливими для історії, всі ті люди працювали з джерелами. Також я тішусь, що у нас є історія залізниці, більш-менш вичерпна історія трамваю, медицини, а тепер ще й історія електрифікації. Це дуже важлива галузь, без якої немислиме життя людини" – додає Іван Сварник. 

Сам Андрій Крижанівський всі свої численні історичні дослідження не вважає творчістю, якою вона є, до прикладу, для художника. Він ніколи не жалівся на брак натхнення, адже для Андрія Львовича його праця – це кропітка робота з ранку до ночі, сім днів на тиждень.

"Тато для мене є прикладом шаленого романтика. Заради того, щоби дослідити лише одну монету, він одного разу купив квиток і поїхав у Прибалтику, – із захватом каже донька Марічка. – А коли він знаходить якийсь експонат, у нього відразу починають горіти очі, як у малої дитини. І не важливо, що йому вже шістдесят вісім. Для мене людина не старіє до тих пір, поки вона не перестає чимось захоплюватись".

Фотографії старого Львова – з книги Андрія Крижанівського "Історія електрифікації Львівщини".