Зміст статті

2 червня 2016

Супермаркет страхів

Презентація початкових результатів театрального проекту Мапи страху / Мапи ідентичності створила хорошу пост-драматичну атмосферу та десакралізувала те, про що важко говорити

Театр багатогранна річ, але одна з його головних особливостей та функцій – відображення, моделювання та проговорювання тих важливих для суспільства речей, які позбавлені очевидності телевізійних новин, "жовтої преси" та чуток, що переповідаються у маршрутках.

Наш поточний інформаційний контекст є лише мілкою і застояною калюжею випадкових злив і зливів. Тоді як театр може повертати нам наші ментальні образи у вже більш відстояному та кристалізованому вигляді. Сцена – це те місце, в якому світ блимає до нас чимось невипадковим, глибоким, реальним, навіть якщо ми чуємо, приміром, той самий банальний діалог бабусь в трамваї. У театрі голосом "бабусь" чи інших знайомих типажів промовляє загальний людський досвід.

Класичний театр для глядачів діє як чорна скринька. На сцені вони сприймають вже існуючу театральну реальність, яка подає себе як даність. Можливо, завдяки цьому і виникає несвідома довіра, до того, що відбувається на сцені як до об’єктивно існуючого світу.

Пост-класичний чи пост-драматичний театр досягає своїх ефектів дещо іншими шляхами, змінюючи свої "чорні" стіни на більш прозорі або пересуваючи їх в якийсь несподіваний бік. Або ж прямо закидаючи глядача всередину скриньки – нехай розбирається.

Нещодавно у театрі Леся Курбаса був представлений Театральний Jam Session - перші результати майстер-класів від польсько-українського перформативного проекту Мапи страху / Мапи ідентичності. Проект зібрав акторів, режисерів, драматургів з різних міст України.

Як вказують організатори, "В межах проекту буде реалізовано дві п’ятиденні робочі сесії (режисерсько-драматургічні та акторські майстер-класи, лекції, дискусії) – у Львові й Харкові, а також дві семиденні репетиційні сесії –  у Києві та Львові.
Під час репетиційної сесії постане мобільна копродукція, яку запрезентують восени 2016 р. у чотирьох українських містах: Києві, Львові, Харкові й Херсоні."

У театрі Леся Курбаса можна було ознайомитися з результатами праці учасників на першій сесії.

Подія мала досить непевний характер – чи то презентація самого проекту, чи то перших плодів роботи, чи то можливість зазирнути всередину театральної кухні. Одним словом, Jam Session.

І, звісно ж, така непевність і була головною родзинкою. Відвідувачам немовби обіцяли крок у невідоме, причому разом з тими, хто перебував по той бік куліси. Основну частину публіки, власне, складали самі театрали, які по черзі виходили у імпровізований сценічний простір посередині круглої "курбасівської" зали, а потім знову займали глядацькі місця.

Таким чином створилася найбільш унікальна театральна атмосфера, в якій театр постає чистим процесом, принциповим експериментом, а будь-які межі чи стіни зникають або ж постійно переміщаються. Навіть організатори точно не знали, що саме вони побачать у цей вечір.

Самі ж учасники теж могли собі уявити лише свій проект, адже попередня праця відбувалася у малих групах, відокремлених від інших. Та й про свою презентацію уявлення у них були найтуманніші, оскільки часу на підготовку було зовсім обмаль.

Як пояснила учасниця експертного комітету проекту варшав’янка Йоанна Віховська, головним завданням було змусити задіяних театралів спілкуватися між собою, пережити досвід колективного обговорення та проговорення певних тем. Адже, на думку Йоанни, "надзвичайно важливим у мистецькій праці є конфлікт. Не висновки, не емоції, не надії – а саме конфлікт".

Тож, учасники майстер-класів просто опинилися віч-на-віч з кількома своїми колегами та центральним наративом – Страх / Ідентичність.

Тема проекту, мабуть, не потребує особливих роз’яснень. Україна сьогодні переживає один з найскладніших періодів за свою сучасну історію. І те, що відбувалося і відбувається в країні викликає неоднозначні відчуття в колективній свідомості. Чи не найповсюднішим маркером "нового самовідчуття" українців є страх – страх майбутнього, яке раптом стало темним і непевним, страх насилля, яке раптом стало звичним, страх іншого, який раптом проявився у знайомому.

Завдяки тому, що саме страх тепер описує поточну реальність, він може стати цікавим джерелом неочевидного знання про цю реальність.

Ідентичність тут постає як вже знайомий і звичний маркер української конфліктності, як вчергове непройдений урок.

Жорстка пост-драматична атмосфера Jam Session не могла не тішити. Це була найцікавіша театральна подія того дня у Львові, навіть без урахування тієї обставини, що у театрі Леся Курбаса зібралося чимало відомих облич українського сучасного театру.

Перша презентація відбулась навіть не у театрі, а на центральних вулицях. Учасники групи пройшлися "стометровкою" з класичним перформансом – білі сорочки, заклеєні роти, провокативні плакати в руках. Месидж зрозумілий – те, про що страшно говорити, можна кинути міщанам просто в обличчя мовою вуличного активізму.

Загалом, підходи, представлені у показаних міні-постановках можна грубо розділити на три типи – спроба розповісти про свій страх; спроба налякати інших; спроба розважити публіку. Звичайно ж, часто-густо ці підходи поєднувались.

Хтось пробував буквально на ходу намацати якийсь комунікативний канал, придатний для трансляції смислів з себе і в себе. Хтось просто "хуліганив", як це сформулювала учасниця проекту, культурологиня Любов Куйбіда. Хтось майстрував важкі машини вражання чи віртуальні реальності занурення.

Презентацій було занадто багато, аби зупинятись на кожній детально. Та й їхня "робочість", принципова недоконаність заважає зафіксувати той чи інший момент представленої форми.

Цитуючи знову Йоанну Віховську, "в таких проектах важливим є стосунок до теми, а не та чи інша естетична форма, обрана для показу, чи якийсь оформлений та запропонований висновок".

Стосунок учасників до центральної теми – й був головним нервом події, що дрібно тріпотів та смикався в різні сторони.

За цим нервовим тріпотінням спостерігалося найцікавіше. В цьому міг полягати основний ефект цієї події як театру – відчути живий подих чи подув (чи подив) людської вразливості у тих видозмінах перформативного калейдоскопу, що обертався на сцені.

Драматург та режисер Пьотр Армяновський зауважив після перегляду, що "страхи – це те, що об’єднує людей, адже більшість страхів є загальнолюдськими".

Це так. І, як показав Jam Session, простір страху – це не мапа якоїсь унікальної темної, екзотичної, незвіданної території. Це велика, набита всілякими речима (і мотлохом теж) печера, практично супермаркет, де кожен може знайти собі щось до смаку чи до потреби, асортимент у якому оновлюється щомісяця.

Страх, здавалося б, доволі гнітюче і тому доволі чисте, непідробне, спонтанне відчуття, виявився звичайною монетою звичайної людської комунікації, не гіршим і не кращим, не слабшим і не сильнішим за інші – радість, печаль, сміх, стурбованість, гнів, нудьга, роздратування, здивування і т.д. Нормальна тварино-людська мова.

Боятися – це по людськи. Бояться всі. Бояться завжди. Презентаційний калейдоскоп в певний момент навіть збив фокус проекту у протилежну сторону – стало якось неважливо, які саме страхи у нас є, головне, що вони є у всіх нас.

Тоді як нерв вразливості постійно проходив ще десь збоку, десь трохи далі, пролягаючи манівцями людської міміки, аж поки не виринув на поверхню цирковим удавом, там, де й сховався.

Бояться всі. Власне, тому й так цікаво – а чого саме боїшся ти? А який тоді страх у тебе, якщо в мене ось такий?

Головне не сприймати чужий страх, як щось екстра-ординарне, як докір, як священне місце, як чорну пляму, як вихід за межі. Немає ніякого виходу. Ми всі тут.

В цьому сенсі, особисто для мене пост-драматичне таїнство сталося успішно. Занурення у непередбачену ситуацію дало непередбачені плоди.

Хоча, щойно в мені з’явилась цікавість до того ЯК саме люди бояться, щойно з’явилось усвідомлення того, що саме в категорії ЯК приховується зона шуканої вразливості, як дійство завершилось.

Ну але ми ж знаємо, що це лише початок. Далі буде. І навіть ще у Львові. І бог його знає, що саме і ЯК там буде.

Автор: Андрій Бондаренко