Сутінкова зона побутової електроніки

Назву Радіоринок це місце отримало в спадок від радянських часів, коли радіоприймачі займали важливе місце у побуті, означення "радіоаматор" звучало гордо і хвилююче, а назвою "радіодеталі" позначали всі можливі електронні нутрощі.

Сьогодні, за транзисторами чи конденсаторами полюють лише вузькоспеціалізовані професіонали, або випадкові гіки.

І Радіоринок ще виконує місце їхнього останнього притулку, хоча стенди з мобільними телефонами невмолимо витісняють радіоаматорів та заганяють їх під дах колишньої ткацької фабрики.

Стара фабрична будівля розташована навпроти Автовокзалу "Північний", або АС-2, як його ще продовжують називати. Не так давно вона позбулася невизначеного сіро-зеленкуватого відтінку і тепер сяє біло-сіро-блакитними кольорами. Будівлю окуповують різноманітні "товари для дому". Південне крило все ще займає Радіоринок.

На першому поверсі все виглядає як філія звичайного ринку – акуратні стенди з мобілками і ноутбуками, все пофарбоване у зелене. Другий поверх цікавіший, тут вже трапляються ятки з чимось нестандартним, однак, справжній Радіоринок починається на третьому.

Ряди яток подалі від вікон потопають в присмерку, кожен продавець підсвічує себе сам, як жук-гнойовик. На кожному куті внутрішніх алей стоять гопники, в кращих традиціях бронксівського "он зе корнер". Що вони тут роблять? Довідатись якусь правду, яка виходить за межі конкретної технічної інформації важко. Будь-яке запитання "не в тему" перетворює продавців на занімілих і загадкових сфінксів. Лише один шампіньйон-радіоаматор мовчазним кивком дозволяє сфотографувати не лише свої поклади кібернетичного сміття, а й себе. Інші морозяться, відступають вбік, прагнучи вберегти золото електрону у мороці анонімності. Чим новіший асортимент, тим більша таємниця вкладу. На центральній алеї обабіч великих вікон жоден продавець вже не дозволяє сфотографувати жодного дротика, жодного шпунтика. Просуваючись з фотокамерою вздовж рядів лише фіксуєш поглядом незворушні закам'янілі голови, які хитаються в такт заперечення. Відчувається, як вони довго дивляться услід. Однак, про міру нелегітимності тутешнього бізнесу можна лише здогадуватись.

Фіксувати картинки та звуки доводиться буквально з-під поли або на ходу.

Ось бабуся несміливо підходить до чоловіка за прилавком, перед тим довго простоявши на порозі кімнатки:

– Мені сказали шо ту у вас… То є домашній телефон. Мене кнопки не слухають. Тут, де я набираю туво.

Чоловік за прилавком тупо дивиться на бабусю. Швидше за все, він не чув її слів, бо в цей момент невідомо звідки лунає голосна розмова по телефону:

– Оксана я не буду за то говорити, скажи мені що ти хочеш, конкретно. Все.

Та ні, він таки почув. Після незрозумілої паузи оживає і тихо відповідає питанням на питання:

– Його вже відкривали, та?

Бабуся радіє, що її помітили:

– А відкривали, два роки тому, як мені акумулятори міняли.

– Акумулятори тут ні до чого. я бачу, що його відкривали взагалі.

– Нє, тут нє! В мене нікого немає, бо я одна. Хіба тоді як носив…

Майстер схоже не прагне вислуховувати історії:

– Я розумію. То 50 гривень буде коштувати.

– Добре. Ду мене дзвонять, добре все, а десь я не можу передзвонити.

– Клавіші не натискаються.

– Так, шось таке.

Після колупання у телефоні майстер долає свою нелюбов до розмов заради професійної справедливості:

– Я думаю, ви таки щось робили – бо смердить одеколоном.

- Та-а? Я нічого не робила. То хіба зять казав, помийте, бо то від рук брудне. То я може потім підійду?

– Та, через півгодини.

– Добре. Вам дати гроші?

– Ні, не треба. потім.

Класичний вусатий майстер продає клієнту магнітну бобіну, супроводжуючи процес інтеракції необхідними поясненнями:

– Ніхто не хоче ніхуя робити. Та і я вже не хочу. Нє, бажання є, але руки вже не доходять. Ти знаєш скільки за цю бобіну просять в інтернеті? П'ятсот гривнів просять, джигіти. Та воно її буде продавати до кінця світу.

З дального кутка, де влаштована імпровізована їдальня, долинають запахи пересмаженої їжі. З ними даремно змагається духан туалету, розташованого в протилежному кінці зали.

Третій поверх самодостатній як капсула орбітальної станції, із уламків якої він і створений.

Кольорові телевізори, що обсіли кілька столів як опеньки пеньок, вдало висміюють високе мультимедійне мистецтво.

Розсипи радіопершоелементів видають гіпнотичний ультразвук і тихо ворушаться десь на межі кута зору.

Пора втікати.