Зміст статті

15 липня 2016

Мандрівка до Саркофагу

Як виглядає Чорнобильська зона очима учасника офіційної екскурсії: реактор у вікні, хлібоїдні соми, будинок культури у місті-примарі та втіха зеленої лампочки

У розкладі приміських потягів на вокзалі міста Славутич серед інших можна побачити і маршрут "Славутич – Семиходи". Електричка до Семиходів збирає досить багато пасажирів. Однак, серед них немає звичних для літа дачників, грибарів чи випадкових людей. Це спецмаршрут, який возить лише працівників Чорнобильської атомної електростанції. Назва станціїї – Семиходи – не така відома як Чорнобиль, але саме там знаходяться ворота у зону.

Цього дня до юрби на пероні додалися й учасники літньої урбаністичної школи "Ідея міста: перевірка реальністю", для яких, а заодно і для журналістів, організували ознайомлювальну поїздку на територію сумнозвісної катастрофи.

Незважаючи на спеку, усі, хто очікує на електричку, вбрані у одяг, що закриває все тіло, – такими є вимоги безпеки для відвідувачів зони.

Як і у радянські часи, електричка "Славутич – Семиходи" спокійно, без зупинок, перетинає клин білоруської землі, об’їжджати який занадто довго навіть сьогодні, попри державний кордон, що роз’єднує колишні республіки. Коли до пункту призначення залишається зовсім трохи, учасники школи розуміють, що за вікнами вже зона, і заходяться клацати фотокамерами та смартфонами. Ці відрізані від світу поліські краєвиди – заболочені рівнини, березові ліси, почорнілі хати – можна побачити лише так – мигцем, на повному ходу. Незабаром, потяг вилітає на міст через широку гладь річки Прип’ять. За нею, на тлі кволих берізок видніються характерні індустріальні будови Чорнобильської атомної електростанції. Як вказують присутні у вагоні працівники ЧАЕС, це недобудовані блоки так званої третьої черги.

З електрички до периметру

Станція Семиходи зустрічає пасажирів критим терміналом, який вже виглядає як декорації до фільмів-блокбастерів, що експлуатують тему техногенних катастроф. Блакитні колони ефектно вирізняються на тлі бляшаного облицювання стін та стелі. Чим не футуристична станція пост-апокаліптичного метро. До усього, з невидимих колонок лунає старий хіт Брітні Спірс Toxic – специфічний чорнобильський гумор, який, мабуть, допомагає тутешнім працівникам зберігати психічну рівновагу.

Ще на пропускному пункті стає зрозуміло, що у зборі матеріалів з поїздки доведеться покластися лише на свої очі та вуха. Будь-яку цікавість, навіть професійну, люди "зсередини" відразу ж спрямовують у суто офіційне русло, у форматі "про це можна прочитати у нас на сайті".


Фотографувати пропускний пункт заборонено. Усе серйозно, як на переходах державного кордону.

Принаймні, у стосунку до екскурсантів, яких ділять на дві черги, відповідно до українського чи іноземного паспорту, та поспішно переганяють довгим коридором.

Та ось відхиляєш важкі металеві двері і опиняєшся у зоні.

Під привітним сонцем на гостей чекає новенький зелений автобус немов на злітному полі аеропорту, тож враження поїздки у якесь закордоння лише посилюється.

Досить швидко бус доставляє пасажирів до головної точки. Дорога петляє, і руїни четвертого енергоблоку та блискуче громаддя об’єкту "Укриття" можна роздивитися удосталь з різних перспектив з вікна автобусу.

Багатошаровий саркофаг для накриття демонічного реактора вже практично збудований. Приблизно через півроку він повністю сховає небезпечний артефакт. Втім, різноманітні роботи тут не припиняться – об’єкт потребуватиме догляду, нагляду і підтримки. У Славутичі, звідки приїжджає більшість працівників станції, говорять, що накриття Аркою – це лише тимчасове вирішення проблеми, а сама проблема буде актуальною для українців і усього людства ще років так з півмільйона.

Територія четвертого реактору та Арки відгороджена ще одним кордоном – периметром з дротяними і бетонними парканами, колючим дротом та смугою нічийної землі. Не вистачає службових вівчарок, але усюди проходжають люди у військовій формі. Їх тут, здається, не менше, аніж працівників у робочій уніформі.

Для таких туристів як ми вхід за периметр заборонений. Нас ведуть у одну із кімнат прикордонного пункту, у якій діє міні-музей Чорнобильської катастрофи. З великого вікна другого поверху відкривається детальний вид на об’єкти, але фотографувати завіконні пейзажі заборонено.

Саркофаг емоцій

Жінка-екскурсовод веде розповідь про страшні дні аварії та подальші ліквідаційні роботи. Натренованими інтонаціями вона наголошує на героїзмі ліквідаторів та солідарній допомозі усього світу. У цьому проявляється один з головних способів проговорення теми Чорнобильскої катастрофи як неочікуваного лиха, що підступно впало на мирну станцію. Такі наративи радше приховують реальність того, що відбулося, як своєрідна емоційна арка-саркофаг.

Втім, дивлячись через скло на розтерзаний вибухом реактор, справді відчуваєш, що ця тема ще занадто травматична, щоб осягнути її з якогось нейтрального об’єктивного боку. ЧАЕС вже давно стала популярним туристичним місцем, однак, відвідини її більше гнітять, ніж розважають, депресують видивом безжалісного техногенного зла, яке практично навіки перетворило шмат поліської землі на безлюдну і отруєну зону.

Але ще згодом згадуєш, наскільки забутою сьогодні загалом є тема Чорнобилю в українському публічному просторі і розумієш, що проблема не в травматичності, а в смислових лінощах.


Образ героїчної боротьби зі стихією залізобетонною плитою затуляє усі нюанси, але й не вимагає подальшого осмислення – лише форматної емоційної реакції.

Під час літньої урбаністичної школи у Славутичі, власне, і робилися спроби пошуку якогось іншого, не такого грубого погляду на тему Чорнобилю. Наприклад, цьому питанню було присвячено кілька публічних лекцій. Історикиня з Мерілендського університету Кейт Браун розповіла історії двох атомоградів – американського Річленду та російського Озьорська, які показують, що небезпечність ядерних технологій закладена у них від самого початку, з мовчазної згоди держави та робітників.

Працівниця львівського Центру міської історії Ірина Склокіна у своїй лекції співставила популярний образ Чорнобильської катастрофи із радянським сприйняттям Другої світової війни і знайшла у них занадто багато подібностей, що свідчать про перемогу наративних канонів над реальним контекстом.

Тим часом за вікном музею видно як точаться роботи на об’єкті. Робітники снують практично по всій території і важко вгадати, де саме в будівлі реактора пролягає зона небезпечної радіації.

Соми вільного режиму

За годину, після завершення обіду у класичній "радянській" великозаводській їдальні (з цінами набагато вищими, ніж у їдальні НБУ), вдається перехопити місцеву працівницю та розпитати її про особливості радіоактивного забруднення довкола ЧАЕС.

Всю територію поділяють на кілька зон – вільного режиму, обмеженого режиму та строгого режиму. Наприклад, дороги, якими їздять пасажирські автобуси, – це вільний режим з мінімальним забрудненням. Втім, деякі ділянки доводиться часом мити, аби підтримувати чистоту від радіоактивних елементів. За периметром довкола четвертого блоку починається обмежений режим. А безпосередньо в межах зруйнованого реактора – строгий.

Вже не на диктофон працівниця розповідає і про проблеми, які турбують її та колег – але, на жаль, не дозволяє згадувати це у репортажі.

Втім, про головне – зменшення заробітньої плати та урізання доплат за працю у зоні – вже багато писалося у пресі, у зв’язку з тридцятими роковинами аварії.

Після обіду запланована родзинка – годування сомів у каналах в околицях станції. Так, виявляється це не вигадка, вони таки існують. Але набагато менші, ніж уявляється свідомості, збудженій екзотичністю ситуації. Нас скеровують на залізничний міст, що з’єднує береги каналу. Посередині дають команду зупинитися та розпочати ритуал кришіння хліба.

Вони приходять зненацька. Вода раптом починає бурлити і на поверхні з’являються гнучкі вертляві тіла невеликих рибин. Вже пізніше з глибини поважно підіймаються два вусатих монстри – один сягає метра у довжину, інший – десь півтора. За шматки батону змагаються як за м’ясо.

Ходити травою заборонено

Хвилин за п’ятнадцять соми починають викликати нудьгу і поїздка продовжується. Вирушаємо у місто Прип’ять.

Дорогою можна порозважатись фотографуванням характерних табличок із знаком "радіація", та коли за вікном з’являються перші зарослі лісом будинки міста-примари, усі затихають. Автобус зупиняється на території того, що раніше було центральною площею Прип’яті. Довкола у рясній зелені ледь вгадуються проспекти і вулиці, споруди магазинів та житлові висотки.

Подумки намагаюсь порівняти побачений пейзаж із дитячими спогадами про поїздку у Прип’ять 1984 року. Але дві картинки – реальна та пригадана, настільки відрізняються, що співставляти їх немає жодного сенсу. Навіть професорка Кейт Браун, яка вже кілька разів була тут раніше, стоїть вражено роззираючись. "За ті декілька років, що я тут не була, усе настільки заросло, що важко пригадати як усе виглядало минулого разу", пояснює вона. Що вже говорити про 1984-ий, – думаю я.

Ходити слід лише асфальтом, наступати на траву чи мох не рекомендується. Надовго заходити всередину будівель теж. Ми крокуємо стандартним туристичним маршрутом – площа, прогулянка будинком культури, парк атракціонів, повернення на площу.


Якщо сфокусувати свій погляд на окремих руїнах чи зарослих кущами тротуарах, то нічого особливого не відчуваєш, у наших містах вистачає таких відчужених ділянок та старих зруйновани будівель.

Однак, роззирання довкола гнітить усвідомленням масштабів катастрофи. З усього міста залишився мінімальний скелет, який продовжує швидко занепадати.

Поява малого кота, який з радісним та голодним виглядом вибігає до людей з руїн, змушує усіх здригнутись. Гладити його чи ні – ось питання. Чи є ця сіра шерсть такою ж небезпечною як трава чи мох? "Він же ж тут сам помре", зітхають вразливі екскурсантки і відчайдушно чухають кота за вухом.

Жінка-екскурсовод згадує, як сюди приїжджав Ющенко та пропонував знести все місто як потенційно небезпечний об’єкт. Від ідеї таки відмовились – руйнування супроводжуватиметься величезним викидом пилюки, який неможливо буде проконтролювати. Проте вже досить швидко залишки міських будівель зваляться самі, прогнозує екскурсовод.

У відповідь на прохання розповісти щось цікаве вона пригадує як кілька років тому, на Різдво, сюди приїхала родина з Австрії – жінка, чоловік, син та донька. У процесі екскурсії син посварився із чоловіком, який доводився йому вітчимом, і під впливом емоцій зайшов кудись задалеко та заблукав. "Але зрештою знайшли, хоча, звичайно, ми всі дуже перенервувалися", підсумовує жінка. А я уявляю цю історію як ідеальний сюжет для європейської психологічної кінодрами – Різдво, сонце, сніг, бетонні руїни крізь голе віття, ядерна порожнеча знелюднілого міста та пухка пустка родинних стосунків… Втім, це була б швидше пародія. Занадто кричущим є символічний образ цього місця. Хто повірив би у таку міщанську родину, що вирішила провести тут Різдво?

Після відвідин колишнього парку із змертвілими атракціонами сприйняття притуплюється. Пора повертатись.

Поряд з нашим транспортом стоїть білий бус, оформлений у стилі Обителі зла. Британці, каже екскурсовод.

Знову заходимо у семиходівську станцію-термінал. Вишиковується черга до рамки, що визначає радіоактивну забрудненічсть. Усім явно боязко, але при кожному переході запалюється лише зелена лампочка із написом "Чисто".

"А що було б якби у когось загорілась червона лампа?" – цікавлюсь я у контролера. "Та нічого. Відправили б на очистку", –лунає лаконічна відповідь. "А в чому полягає очистка?" – не відстаю. "Ну, промивання спеціальним розчином". Довго? "Поки не очистився б". А якщо ні? "Тоді в спеціальну лікарню". Зрозуміло.

Пасажирів, що сідають у електричку, проводжають ще одним музичним сюрпризом – хітом Goodbye від гурту Feder. Зморені працівники стиха мугикають попсовий мотив собі під носом і займають місця у вагоні. Станція прощається з нами, а ми – з нею.

Автор: Андрій Бондаренко