Сольний Пиріг

Сольний Пиріг

Андрій Бондаренко,  27 липня 2016

Фронтмен ГИЧ Оркестра видав сольний цифровий реліз – альбом "Поетичний", в якому переспівує ранню поезію Павла Тичини.

Почути сольний альбом пісень Мар'яна "Пирога" Пирожка мені пощастило ще за кілька днів до його офіційного релізу. Причому пощастило в подвійному сенсі – не лише передчасно, а й в таких умовах, що найкраще відповідають концепції альбому – на Боржаві край полонини, вночі біля вогнища. Хтось із присутніх гичів мав цей запис на телефоні і в якийсь момент увімкнув його через блютузну аудіо-колонку. Можливо тому мої враження сформувались максимально ідеалізованим чином.

Коли вперше слухаєш якусь музичку у темному лісі, на полянці, освітленій паланням хмизу, і не одразу розумієш, чи пташки на бекграунді співають у реальному чи записаному режимі, погодьтеся, це важливий бонус. Сольна гітарка і шум вітру, що накладається на стриману перкусію, – саме то. Тим більше, що альбом був записаний якраз у таких польових умовах – десь у траві на хуторі "Сміху і Суму та Тиші і Шуму", що на Тернопільщині.

Але не скажу, що "Поетичний" слід слухати лише так. Сольник Пирога звучить як упевнене висловлювання, матьора класика, що надається до ретрансляції будь-де, чи то у клубі, чи то у церкві, чи музеї чи магазині, чи вдома у навушниках, як радить сам Пиріг, підкреслюючи камерно-інтимний формат пісень.

Так чи інакше, свій особливий просторово-амбієнтний шлейф погідної натуральності – день і ніч, воду і вогонь, гаї та птахів, вітер і дощ – “Поетичний” привносить із собою куди завгодно.

Увесь альбом чітко і грайливо вибудуваний на пограниччі між статечно-майстерною стриманістю та демонічним психоделізмом. Чи ба більше – на перехресті різних стихійних сторін Пирогової натури, тимчасово замкнених у кришталевій фігурі Павла Тичини. Кожна така стихія показує свої зуби і зубчики, завдяки чому композиції притираються одна до одної з чіпкістю коліщат старого гуцульського дерев'яного годинника. Туди таки можна всунути лезо ножа – але навіщо, адже, все зламається.

Як пише сам Пиріг на своїй сторінці у фейсбуку,  "Поетичний – це симбіоз ранньої (1909-1921) поезії видатного українського поета Павла Григоровича Тичини та музичних фантазій, що так довго тремтіли-гомоніли і щось там щебетали з іншої сторони чола… і врешті-решт матеріалізувались!"

Тичина – давня любов музиканта. Пісеньку "Гаї шумлять" на слова Павла Григоровича він створив ще у середині 1990-х. Лише заради цієї ліричної мініатюрки, співаної під майже народний перебір гітари, вже слід було подружити сільського самородка Павла та міського гич-денді Мар'яна. Тепер же ж Пиріг звив довкола "Гаїв" справжнє гніздо-спіраль, що вирує по периметру сонячними краплями, а досередини непомітно провалюється у нірку білого крілика.

Інтро альбому "Сонячні..." гудить джмелем, розмореним теплим духом тернопільських трав, телепортуючи слухача десь туди ж, у товариство коників і жучків. Звідти, з-під якогось стебельця Пиріг запрошує далі у фольк-арт-роковий тріп. Для початку музикант свідомо плигає у менестрельський капелюх сольного виходу – дитячий віршик "А я у гай ходила" звучить майже як придворний мадригал. Однак, слухаючи трохи божевільне кукукання, ми ж то пам'ятаємо, що наш двір – це лише галявина під дубом, а у барда замість капелюха – лопушиння. Так і далі Пиріг продовжує передражнювати класичні форми своїми характерними інтонаціями долугого чугайстра. "В темряві ночі", "La Bella Fornarina" – це весела менестрельщина, однак, "Хор лісових дзвіночків" вже кличе йти далі, під крони справжнього пралісу. Для закріплення ефекту Пиріг вдається і до художньої декламації, адже його альбом все-таки Поетичний. Втім його віршочитання на межі з шаманським бурмотінням у "Хоч би дощ…" та "Зі смутком на серці" здивувало б і самого Тичину.

Але дивуватися немає коли, бо у "Живу живу ридаю" Пиріг нарешті робить те, заради чого народився – сполучає класику сонячної поезії із класикою народного груву. За таку тичино-блюз-коломийку менестреля Пирога хочеться нагородити кошелем срібла, конем, або, принаймні, хорошим кожухом.

Після того як слухача добре пробирає хтонічне самогонєво, на нього раптом спадає аполонічний маршовий гімн "Не Зевс, не Пан", гичівський госпел, що маркує апогей "Поетичного". А тоді, на зрошене сонячним потом чоло спускається хмаринка легкого, ледь зажуреного кантрі, яке розслаблено розповідає про те, "Як липа шелестить".

Заключне слово "...кларнетів" присипляє розбуджені сили природи (і нашу увагу), щоб видати зненацька фінальний сеанс поетичного спіритизму.

 

Таким чином, Пиріг показує нам можливі глибочіні та затінки, що розміщуються між двома лише словами – "Сонячні" і "кларнети".

Граючись у "класику", він творить вже нову класику української музики. Це творчість на межі, еклектична різностильовість, яка, зацементована пирожковськими голосовими викрутасами, здатна теж міцно стояти там де її поставиш.

Згодом Пиріг планує видати ще два подібних поетичних альбоми, які б утворили такий собі "Триптих".

Але зізнаюся – я насправді ревную Пирога до Тичини. І чекаю на якийсь ще наступний сольний альбом, в якому Пиріг не приховувався б від нас за кришталевими фігурами класиків, а стояв би вже сам на чільному місці. Я добре знаю, що тріп, у який манить Пиріг на "Поетичному" словами класика, це лише початок. Що у Пирога знайдуться і свої слова, своя сила, яка настільки закрутить сонячно гніздо, що туди, в глибини абсурду та груву провалиться не лише Аліса, а й сам Керрол. А поки буду знову і знову переслуховувати "Живу живу ридаю". Та й всі інші пісні альбому (скачати які можна тут).

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.