Перса дівчини спросоння

Перса дівчини спросоння

олександр ковальчук,  29 липня 2016

Сольний альбом фронтмена Гич оркестру Мар'яна Пирожка на вірші Павла Тичини.

"Поетичний" Пирога вбиває двох зайців відразу: повертає сакральний жах смерті у позакласне пере-прочитання Павла Тичини та в українські інтерпретації британського фолку 70-х (Тріо Мареничі).



За комунізму від страху небуття рятувалися діалектичним матеріалізмом і тому відсутність сакрального світу ельфів та фей у творчих запозиченнях Тріо Мареничів зі скарбнички британського фолку хоч якось компенсувалась відвічним та незнищенним смутком вкраїнської народної пісні.

Страх і фантазію у них забрали, але якийсь незрозумілий, туманний сум за чимось незнаним залишився (тому у їх піснях подекуди проблеми з невдалими інтонаціями).

Психоделію, сюрреалізм та абсурдизм, як техніки проникнення потойбіч, могли собі дозволити хіба що дитячі мультфільми та казки (хоча Іванко та цар Поганин вийшов лише у 1984 році).

Архаїчне оголосили неважливим та шкідливим, але питання залишилися та перелізли у підпілля дитячого фольклору, звідки вилазили мемами: то про маленького хлопчика, який постійно щось знаходив (якщо не пістолет, то кулемет чи кімоно), то про дитяче гестапо, яке по-звірячому закатувало механіка Потапова, то про гроб на колесиках тощо.

Історичну несправедливість з британським фолком на українській території тільки дещо пізніше скасував Мертвий півень.

У "Поетичному" з тієї доби можна помітити треки "La bella Fornarina" та "Хор лісових дзвіночків", де Пирожок британськими впливами увиразнює сюрно-стьобні речі (про розкішні сни) Тичини транзитом через радянські абсурдові мультики: Шкатулка з секретом (1976) та Аліса в Країні чудес (1981).



"Хор лісових дзвіночків" так лунає керролівськими інтонаціями, ніби це втрачений епізод з Аліси Київнаучфільму.

Під час реабілітації потойбічного у Тичини та українських варіацій британського фолку Пирожок створює власний жмут асоціацій (традицію), де добре і йому, і Тичині.

У цьому лінчівському світі Тичини за всіма тими попсово-рекламними липами, паннами, іннами, коханими так приречено бовваніє Смерть ("Щось квіточки мов спросоння шепочуть. Боже, коли я засну тихим сном?"), а з нею й сюр та шиза, що інколи хочеться, щоб сюди завітала група Comus зі своїм дебютним альбомом "First Utterance" (1971), хоча на минулорічних Флюгерах Львова у франковій програмі Гичів можна було почути відгомін альбому Arcade Fire "Funeral" (хоча це просто могли бути їх послідовники Fanfarlo з альбомом "Reservoir") і тут їх також варто відчути.

Бекграунд Пиріжка просто не міг не привнести у цей сонний (макабричний) світ Тичини й параджанівські Тіні забутих предків, де не все лиш блискітки, любов та голуби поетичного кіно, якщо хтось собі на ментик забув – "Хоч би чи дощ, чи завірюха" (спокен-ворд – ідеальний вибір), "Зі смутком на серці", "Живу, живу – ридаю".

У "Гаї шумлять", окрім усього іншого (Мареничів, звичайно), Пирожок витягує на поверхню з-за допомогою радянської класики "Крутится, вертится шар голубой" усю трагедію невчасної реалізації спадку Тичини, бо хтось ще в 1934 році міг співати "Гаї шумлять" в якомусь кабаку і так творити історію українського шансону.

13 треків проклятого поета на "Поетичному" закінчуються проханням смерті влітку та спаленням в бору і так закільцьовуються зі стартовим треком "А я у гай ходила" (1913), одним з найцікавіших для розуміння альбому.



Церемоніальність цієї версії, ритуалізованість її моментів цікава не так самим салютом у бік британського коріння пирожкового саунду, як тим, що саме такий саунд стає ключем для розуміння нібито дитячого віршика Тичини (в макабричній концепції альбому).

А я у гай ходила

По квітку ось яку!

А там дерева – люлі.

І все отак зозулі:

Ку-Ку!

Я зайчика зустріла

Дрімав він на горбку.

Була б його спіймала

Зозуля ізлякала:

Ку-Ку!

Гай (ліс) – це територія потойбічного, заборонена (до часу) для непосвячених зона смерті, де все отак зозулі "ку-ку" (скільки ще лишилося років?), яке міський фольклор пов'язує з божевіллям (бо фолк, як відомо, це лише реконструкція книжкових дітей, як добре цей концепт розібрав на запчастини Висоцький у "Баладі про любов" (Робін каже Марії, що може провести її до опушки леса) та "Баладі про боротьбу").

Це гальмування-зацепеніння перед архаїчним ("ізлякала"), типу Відьми з Блер чи Хижки у лісі, сучасною мовою.

Де смерть, там і любов, там й заборонена до часу територія сексуальності, там й історія про пробудження сексуальності (салют зайчику-плейбою). Це покрокова інструкція-ініціація у світ сексу: гай – bushes, квітка – зрозуміло що, дерева-люлі – також.

Лови зайчика (який дрімає на горбку) – може стати ще одним евфемізмом (спіймати зайчика) для позначення відомо якого процесу у пубертаті. Шкода, що інтимність цього моменту можуть оприлюднити репресивні зозулі над плечем та підкинути подрузі проблем.

Настав час самій злякати зайчика, опанувати ними (звідти стільки хвалькуватості "а я! – у гай! – ходила!" пізнання). У цьому вірші уся історія призвичаєння до першого досвіду, ретроспективне дистанціювання (разом зі страхом та насолодою), покадрове розгортання, як у кіно, очуднення Шкловського. Ретроспектива як передання (досвіду).

Реконструкція подій, де фолк також реконструкція. Реконструкція як повторення форми-формули послідовності механічних рухів, які призводять до насолоди (зозуля в годиннику – ідеальне поєднання цих сенсів).

Аналогом "А я у гай ходила" у дитячому фольклорі СРСР можуть бути з дитинства відомі пародійні рядки "в траве сидел кузнечик дрочил свой огуречик", і тому тут від "А я у гай ходила" до "Трактор в полі дир-дир-дир" не так вже й далеко, як здається. Але де все це (такі меми) було в українських дітей за часів Радянського Союзу?

Любов – це талісман (кроляча лапка, аби тільки не заячий хвостик) – як співає Піккардійська Терція – киплячий трунок з ілюзій та оман. В ілюзіях та оманах увесь амурний світ Тичини, і саме про це й співає альбом "Поетичний".

Так ретроспективу "А я у гай ходила" можна порівняти, завдяки поетичним заповітами професора Макса Попелиша-Росочинського, з віршем Олександра Сергійовича Пушкіна "Я вас любил", цією, також покроковою інструкцією, знущання над колишніми коханими (щоб потім тричі не вибачатися перед Гітлером, який став бойфрендом колишньої, як у Man Seeking Woman).

Отож інструкція Пушкіна: від милої іронії до ядучого сарказму.

Я вас любил: (крок назад)

ха-ха-ха

любовь ещё, быть может,
В душе моей угасла не совсем; (крок назад)

бу-га-га

Но пусть она вас больше не тревожит;
Я не хочу печалить вас ничем. (крок назад)

це вже відверте знущання

і ось нарешті контрольний в голову

Я вас любил безмолвно, безнадежно,
То робостью, то ревностью томим;

Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам Бог любимой быть другим.

От тобі й маєш (опустити нижче вже просто неможливо).

А поміж цим та іншим, Тичина, за посередництва Пирожка, просто вкотре повторює діткам, що Зевс, Пан, Голуб-Дух і навіть Сонячні Кларнети – це не якісь там хухри-мухри, а серйозні речі (вічність таємна).

Маляткам (хіпстерочкам, які спочатку не побачили у Гичів психоделії, а самі лише танцюльки) тут варто бути особливо обережними, бо небезпека схоплення Бога за бороду може добряче дати по руках. Це святоотцівська засторога для недосвідчених лізти у вищі сфери через чорний вхід (невчасність – найбільший гріх).

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.