Як "нова щирість" темношкірого виконавця Френка Оушина перевинаходить глобальну поп-музичну індустрію.
Френк Оушин є майже ідеальним втіленням усіх надсучасних маркетингових стратегій поп-індустрії (музичної і не тільки). "Органічність", "автентичність", "прямий зв'язок" – це все про нього.
Усе це він надзвичайно креативно втілив у двох своїх нових альбомах – Endless та Blond, показавши майстер-клас вищого пілотажу навіть своїм вчителям – Дрейку чи Radiohead.
Сьогодні, як ми бачимо, Оушин став справжньою зіркою новітньої музичної індустрії, використовуючи та запроваджуючи нові практики та підходи, як у 1960-1970-х роках це робили The Beatles чи Оззі Озборн. Темношкірий виконавець авангардного соулу, відкритий гей, демонструє як нинішні музиканти можу дати собі раду без опору на великі корпорації та традиційні медіа.
Якщо говорити про абсолютні цифри, то Френк Оушин попри весь неординарний хайп довкола нових платівок (одна з них цифрова) ще так і не досягнув успіху Дрейка чи Ріанни у кількості проданих альбомів. Однак, як зауважує оглядач видання Billboard, за Оушином зате не стоїть величезна маркетингова машина і у відносному сенсі, зважаючи на затрачені зусилля, він таки досягнув значного успіху. Як маленька мурашка, виконавець завиграшки взяв вагу набагато більшу за власну.
Френк – принциповий маргінал. Його успіх – це успіх усіх тих аутсайдерів, які не хочуть грати за традиційними правилами. При цьому, вправність Оушина у просуванні свого продукту, аж ніяк не підважує суто музичних якостей його нових альбомів. І Blond, і Endless – це дуже цікаві речі для слухання та досить міцні горішки для критиків.
Творчість Оушина вже встигли назвати авангардним соулом. Однак, на початках він довго і ретельно засвоював підвалини мейнстрімного жанру.
Почавши музичну кар’єру з написання пісень для всіляких попсунів типу Джастіна Бібера чи Джона Ледженда, Френк Оушин спробував самостійно дати жару у складі "молодого-злого" хіп-хоп колективу Odd Future (разом з Tyler, The Creator). У 2011 він випустив досить вдалий мікстейп Nostalgia, Ultra, а вже в 2012 здобув серйозне ставлення до себе з боку і критиків, і слухачів надзвичайно живим і свіжим альбомом Channel Orange. До виконавця приклеївся статус нового, щирого голосу темношкірих американців, який має що сказати про себе та про світ, в якому живе.
Проте, всім відомо, що "бути чорною зіркою нелегко". Тому, ніхто дуже і не дивувався, тому, що наступними роками Оушин впав у мовчанку та помалу зник з активного горизонту. Виявилось, що він справді занадто вразливий для звичного світу поп-музики та взагалі для публічності, як це можна було зрозуміти з його пісень. Оушин не користувався ні Фейсбуком, ні навіть Твіттером, лише доволі тихо і задушевно вів сторінку на Tumblr.
Однак, це не завадило йому зрештою вибухнути двома повноцінними альбомами із супровідною масштабною і нестандартною маркетинговою кампанією.
Першим на вуха глобальній аудиторії впав Endless, а вже через день і наступний – Blond.
Цікаво було читати, як музичні оглядачі впливових медіа дещо спантеличено коментують вихід платівок та сперечаються де саме закінчується чи починається той чи інший трек.
Адже, замість звичних стандартних пісень нові альбоми Оушина пропонують цілісний набір часом приглушених, часом не дуже, часом більш електронних, часом більш акустичних, часом інструментальних, часом з вокалом композицій.
На фітах тут цілий список супер-знаменитостей, серед яких Бейонсе, Кендрік Ламар, Джеймс Блейк, Андре 3000 та Джонні Грінвуд із Radiohead. Причому, їхню присутність досить важко вловити – запрошені зірки звучать переважно на тлі, підспівуючи беквокалом чи акомпонуючи на гітарі.
Втім, багато критиків погоджується з тим, що якщо говорити про Джеймса Блейка, то саме його вплив відчувається у загальній концепції платівок – йдеться про інтимно-камерний настрій композицій та відсутність у багатьох із них виразних бітів.
З цим можна погодитися. Оушин жбурляє мейнстрімне аренбі десь в той бік, куди Блейк свого часу жбурнув мейнстрімний дабстеп – у сутінковий лабіринт особистих образів та емоцій.
Особистість, персональність – це, взагалі, головна підвалина Блонда та Ендлеса, яка підтримує необхідний рівень "автентичності", що сьогодні так добре продається.
"Автентичність" у сучасній масовій культурі – це щось на зразок "нової щирості" у радянському кіно періоду відлиги. Тобто, особливий фінт системи, яка хоче вберегти свою гегемонію, маскуючись під "справжні" бажання та емоції аудиторії. Це дуже тонкий, але і дуже ефективний інструмент творення та підтримання лояльності у публіки.
Велика проблема "автентичності" полягає в тому, що у процесі виконання прагматичних маркетингових завдань, вона незворотно спалюється. Згадаймо The Weeknd – чи для когось потужне фальцетто цього аренбі-виконавця все ще працює так потужно і так інтимно як раніше? Ні, сьогодні у його голосі вчуваються вже швидше класні циркові фокуси професійного штукаря, аніж меандри оголеної душі.
Оушин спалює свою автентичність такими дозами, немовби має якесь приховане невичерпне джерело тисячегранної "справжньості". Втім, можливо, його довге мовчання і пояснюється довгим накопиченням автентичності, відновленням запасів, витрачених на Channel Orange. У цьому сенсі стає зрозумілим і мовчання у соцмережах – такою є плата за утримання високого рівня справжньості. Це як аскеза давньо-індійських йогів, що суворими практиками збирали в собі божественну силу сіддх.
Але тепер він вилив її на шанувальників воістину царським жестом. Усі тексти, що звучать на Блонді та Ендлесі – це якісна лірика, яка через внутрішнє особливе бачення сплавляє особисте та загальне – секс, сексуальність, колір шкіри, соціальні норми та бажання, дружба, кохання, ідентичність, любов, гріх, віра, релігія. Ці складні теми у Оушина звучать щільно та в тему. Це справжня поезія.
Аби добити фанів, у Лондоні, Нью-Йорку, Чікаго та Лос-Анджелесі платівку Blond Оушин видав разом зі спеціальним журналом Boys don't cry – Хлопці Не Плачуть (насправді плачуть, стверджує Оушин). Серед іншого, там розміщено коротке есе Френка про значення автомобілів у його житті та вірш Каньє Веста про те як чізбургер створив музичну групу разом з мілкшейком.
Важливо, що за майже одночасним виходом двох платівок теж криється ефектна історія з плювком Френка Оушина у лице великої корпорації. Виконавець останніми роками був підписаний на крупний лейбл Def Jam і ця обставина була для нього доволі обтяжливою, оскільки він, наскільки відомо, не відчував там жодної підтримки для своїх музичних творчих пошуків. Подейкують, що з допомогою поки невідомого "доброго чарівника" Оушин викупив себе із лап Def Jam і власне альбомом Endless розплатився зі своїми зобов’язаннями перед лейблом. Причому, колишні власники виконавця і не підозрювали, що буквально наступного дня він видасть ще одну повноцінну платівку, але вже незалежно від них, на Apple Music.
Деякі критики через це відмовили Ендлесу у визнанні, вважаючи його лише ремісництвом, виданим під примусом. Однак, важко сказати, що Ендлес звучить чимось гірше чи плоскіше, аніж, Блонд. Творчий підхід Оушина якраз і проявився в тому, що він великодушно ткнув колишнім рабовласникам таке ж золото, яке приберіг для свогj вільного самовираження.
Втім, тут можна говорити не лише про підхід творчий, а й маркетинговий. Так чи інакше, два останніх релізи виконавця складають враження добре скрученого джойнта крутезної аренбі-соул-музики, в якому якість самої музики невід'ємно супроводжується неабияким шиком у подачі.
Спеціально для неоконсервативних львівських хіпстерів слід також згадати і про імманентну геївську тематику творчості Оушина, яку важко відділити від загального образу гламурного, політично-свідомого поета-пісняра нової епохи, яким є Френк Оушин.
Слава попереднього Channel Orange багато в чому базується на тій обставині, що паралельно з випуском альбому, виконавець у пронизливому Tumblr-пості зізнався у своїй любові до чоловіків. Чи точніше, до одного з чоловіків. Власне, цей замут тоді і надав необхідного заряду "автентичності" у позитивному сприйнятті Channel Orange.
Цього разу Оушин продовжує тему, виводячи її вже на універсальний рівень базового запитання –
"Я читав у газеті, що моїх братів скидають з дахів, із зав'язаними очима і з руками скованими за спиною за те, що вони порушують закони шаріату. Я чув, що натовпи закидують камінням тих, хто впав, але ще був здатний ворушитися. Я чув, що це робилося у ім'я Бога. Я чув як мій пастор теж говорив від лиця Бога, цитуючи свою Біблію. Такі слова як "огида" відбивалися від моєї шкіри киплячою олією, поки він продовжував описувати озеро вогню, в яке мене хотів закинути Бог. (...) Ми всі Божі діти, я чув. Я вирішив залишити братів і сестер у спокої і звернувся до свого творця напряму. І мені здається, він звучить дуже схоже на мене. Я міг би так звучати, якби, будучи собою, я був би більш досконалий у тому, щоб бути відстороненим від моєї особистої історії, у такий спосіб, який я не можу собі дозволити, будучи собою. Я хочу знати що чують інші люди, це страшно, але я хочу знати що усі інші чують, коли вони говорять з Богом. Чи божевільні чують його голос якось викривлено? Чи, ті, хто сповідує якісь ідеології, чують зовсім інакший голос?"
I read in the paper that my brothers are being thrown from rooftops blindfolded with their hands tied behind their backs for violating sharia law. I heard the crowds stone these fallen men if they move after they hit the ground. I heard it's in the name of God. I heard my pastor speak for God too, quoting scripture from his book. Words like abomination popped off my skin like hot grease as he went on to describe a lake of fire that God wanted me in. (...) We are all God’s children, I heard. I left my siblings out of it and spoke with my maker directly and I think he sounds a lot like myself. If I being myself were more awesome at being detached from my own story in a way I being myself never could be. I wanna know what others hear, I'm scared to know but I wanna know what everyone hears when they talk to God. Do the insane hear the voice distorted? Do the indoctrinated hear another voice entirely?
Фото: hypetrak.com
Frank Ocean - Endless (повний альбом):
Frank Ocean - Endless from Caleb Samuel on Vimeo.