Наркотична ейфорія Львова напередодні здобуття Незалежності.
Фільм Анатолія Іванова 1990 року (кіностудія ім. О. Довженка) не тільки іде у фарватері більш відомих радянських фільмів того часу, які масово експлуатували заборонену раніше тематику, але й якимось дивовижним чином швидше за інших увиразнює крах радянської естетики.
У наркоманській темі фільму Іванова варто відразу згадувати три фільми 1988 року і це: культова Голка Рашида Нугманова, Дорога до пекла Миколи Засєєва-Руденка, яка знімалась в Ужгороді з масою відомих зірок (від Гурченко до Щербакова) і де актор Старигін так майстерно витягнув на поверхню усю єзуїтську сутність свого попика Араміса (притлумлену романтичним серпанком Трьох мушкетерів), а також – Трагедія у стилі рок Савви Куліша.
Після легендарної Маленької Віри (також 1988 рік) Василя Пічула тут відверті сексуальні сцени, до того часу заборонені в СРСР. Тема кримінальної взаємодії представників радянської влади азіатських республік з мафією у Погані Іванова суголосна з більш відомим фільмом того ж 1990 року Кодекс мовчання Зіновія Ройзмана.
Тему повернення воїна-самітника з Афганської війни та його подальшої боротьби з новою реальністю та хаосом можна зустріти у більш знаних фільмах того часу: На прізвисько Звір та Я оголошую вам війну (і знову 1990 рік), а індивідуальна помста негідникам (без жодного сподівання на колись всемогутні органи влади) більш виразно презентована у також знаковій стрічці того часу Аварія – дочка мента (1989).
Актор Олег Фомін, до речі, вже грав головні ролі у відомих стрічках того часу з міксом подібних проблематик (кримінал, мафія, секс, єдиноборства) – Мене звати Арлекіно (1988) та Фанат 2 (1990).
Так його персонаж (афганець Валентин Мукосій) стає однією з предтеч народного балабанівського героя Данили Багрова з Брат (1997) та Брат 2 (2000), ветерана Чеченської війни та безпощадного бійця зі несправедливість у всьому білому світі.
З перебудовної чорнухи вийшов й найбільш скандальний фільм Балабанова, який чомусь так завзято ненавидить композитор Лоза, Вантаж 200 (2007).
Схоже, що любов до такої кількості музики у фільмах Балабанова також з тих часів (тут треба сказати величезне спасибі виробниками магнітофонів, касет та дешевих клавішних), у Погані, окрім модної каомівської ламбади чи Агузарової (яка от-от полетить на Марс чи Венеру), наприклад, лунає ще й хіт колективу Radiorama "Desire".
І тут, звичайно, цікаво, чи платили хоч щось радянські режисери закордонним виконавцям за використання їх музики у своїх фільмах, оскільки, наприклад, у відомому фільмі 1988 року Кримінальний талант можна спокійно послухати: Стіві Вандера, Грейс Джонс, Мадонну, Level 42, Status Quo, Еллу Фіцжеральд, і куди ж у ті часи без "Voyage Voyage" Desireless.
Якщо остаточно закривати юзання нових та досі невідомих для радянського та пост-радянського кіно тем, то макабричний момент фільму Іванова на Личаківському цвинтарі достатньо близько підходить до хорорної класики того періоду – фільму Дотик (1992) Альберта Мкртчяна, цього провісника успіху Шоу екстрасенсів на території колишнього СРСР.
Поза усім цим цайтгайстом вкотре, опісля, наприклад, Сицилійського захисту, варто писати про майже містичну актуальність більшості радянських фільмів, які знімалися у Львові. Вже хоч зараз можна знімати фільм про повернення брата з АТО додому, де він зустрічає сестру-наркоманку, намагається боротися за її тверезе життя і опісля її смерті оголошує війну усім пушерам Львова.
На перший погляд фільм Іванова нічим таким особливим не відрізняється від більшості тогочасних фільмів, де відразу і без вагань, просто і в лоб валять натуралізмом по деформації та деградації щасливих будівників комунізму. І там, і тут увесь той джинсовий рай: вузькі краватки, комсомольські вуса, білі плавки, варьонки, кросівки та білі костюми з мрій Остапа Бендера.
От тільки сонячними колись вулицями радянських міст почала розповзатись якась зараза, і покладатися можна тепер лише на себе, бо і держава розвалюється, і люди вже якось окремо.
Тут ніхто не вважає афганців за людей і міліція вже не з народом, тут уже триває якась гібридна війна, де усі хто треба, вже в долі.
І саме за таких умов найбільш потужною метафорою у перебудовному аспекті фільму стає наркоманія вчителя, який, звичайно, ще говорить про Сенеку та торжество розуму, але після дози стає лише банальною картинкою цих божевільних нових часів, жорстоких та цинічних. Однак Погань постійно кудись збочує від цих прямолінійних перебудовних технік, провалюється у якийсь новий лабіринт, у ледве не нуарне зациклення.
Останні півгодини фільму в Узбекистані взагалі можна вважати видіннями мерця, бо трохи невідомо яким чином головний герой зміг вибратися з палаючого приміщення кооперативу "Голем" (підказкою про ймовірну зустріч Валентина зі смертю може бути згадка його сестри Аліси про Аніку-воїна).
Тут варто зазначити, що цього ж 1990 року з'явився містичний трилер Едріана Лайна Jacob's Ladder, де посттравматичний синдром ветерана В'єтнамської війни виявився його передсмертними мареннями у тому ж В'єтнамі.
Для фінальної частини фільму Іванова характерна романтична утопічність та героїчна примітивність, така собі статична кіно-умовність, і тут варто згадати класику неонуару 1967 року, Point Blank Джона Бурмена, де обставини помсти головного героя після поранення (смертельного?) настільки ідеальні, ніби це світ фантазій, тобто його передсмертних марень.
У поїзді до Ташкента лунає "Город золотой" БГ з фільму Асса (1987), а Небеса раптом дарують Валентину Мукосію розраду після смерті сестри та друга – незграбну зустріч з чарівною провідницею Валентиною (відразу тут згадують про фільм Валентин і Валентина, хоча добре, що не про фільм Віктор Вікторія).
Валентин легко відстрілює різних поганців під романтичну музичку, викрадає вантажівку з товаром у наркоділків, підпалює її та скеровує у провалля.
Злочинці якось вже занадто замиловано дивляться на це ефектне падіння автівки (забувають переслідувати Валентина, хоча навіщо за ним бігти, якщо це можуть бути його передсмертні марення), і деякими своїми рухами натякають на перші паростки ганстерських розборок по-радянськи.
Може навіть таке бути, що марення Мукосія зіткані з фрагментів фільмів в епоху відеобуму в СРСР, не обов'язково закордонних, бо є щось місцями невловимо подібне у тих мафіозних розборках по-радянськи від прибалтійського фільму Міраж (1983) Алоіза Бренча (бо ж не у всьому звинувачувати халтуру творців фільму).
Режисер тричі повторює падіння палаючої машини (два рази на рапіді) і якщо щось подібне в українському серіалі Роксолана (1997) колись й здавалося допотопним, то зараз просто можна написати, що його творці просто місцями хотіли бути модними.
Львівська частина фільму, а саме зустріч Валентина з сестрою Алісою, може й має десь на увазі пригоди керролівської героїні, але більше тут загубленої атмосфери радянського мультфільму 1981 року Каліф-чорногуз, де можна понюхати порошок (Мукосій тут, схоже, невипадкове прізвище) і відлетіти, засміятися і більше не повернутися до людської подоби.
Але якщо героїв мультфільму (лелеку та саламандру) рятувала кооперація, якщо тільки любов одна могла їх порятувати, як співав El Кравчук у треці "Вогонь" з альбому "Нічий" (1997), то Валентина та Алісу від наркотичної напасті не врятує вже навіть любов.
Так досить несподівано персонаж Олега Фоміна у чорному светрику підноситься творцями фільму до рівня Гамлета (батьки померли, друга вбили, сестра пішла від передозу) у виконанні Володимира Висоцького на Таганці, героя тодішнього часу, який, можливо, також помер від передозу.
Атмосферу загубленості у Погані нагнітає музика композитора Олександра Нестерова. Під час мандрівки Валентина від Двірця до рідної квартири звучить цікавий джаз, але усе подальше його лабіринтне блукання поміж дзеркалами (привіт нуару, а також Брюсу Лі у Enter the Dragon) та порожнечами супроводжується тривожною електронікою а-ля Клаус Шульце, яка у відчуженні ледве не доходить до індастріалу, хоча, напевне, найкращим саундтреком до цього фільму був би єдиний альбом призабутого (але згодом віднайденого) іжевського колективу Стук Бамбука в XI часов "Лёгкое дело холод", але він вийшов лише наступного, 1991 року.
Шок від чужих голих тіл у рідній квартирі (тепер притоні Аліси), ніби це якийсь пекельний бестіарій (куди не варто заходити, наголошує Аліса) виникає не так у солдата Валентина (який на війні і не таке бачив), як в радянського глядача, який не звик бачити такі картинки у рідних фільмах. І до речі, ось тут перед дзеркалом вкотре виникають підозри, що Мукосій помирає десь у Афганістані, а ці видіння є останніми секундами його життя.
Найцікавішим моментом у фільмі Іванова стають цілеспрямовані паралелі з всерадянським дитячим хітом 1985 року Гостя з майбутнього. Паралелі-варіації, паралелі-переосмислення того, що могло статися і сталося з героями фільму у тому майбутньому, яке стало не світлим, а диким капіталізмом.
Друга Валентина – Глазкова – грає актор В'ячеслав Баранов, який у Гості з майбутнього був виконавцем ролі шкільного вчителя фізкультури Едуарда Олександровича (Іллі Муромця). У Дряні, як вже відомо, один вчитель вже став піддослідним кроликом для наркодилерів. Епізод Баранова поблизу дверей притону (де має бути Аліса) нагадує про будинкові блукання московських піонерів у пошуках Колі Герасимова (якого викрали космічні пірати) з мієлофоном в руках. Мієлафон читав думки, апелював до райської відкритості в омріяному соціалізмі, де комунізм був машиною часу.
Але в Погані це вже втрачений рай, утопія. Аліса – це втілення усього прекрасного та ідеального в образі радянської піонерки – стала наркоманкою. Ця окрилена мрія кожної радянської дитини виявилась монстром. У неї якісь по-візіонерськи, як на 1990 рік, силіконові губи, хоча до змін на обличчі Маші Распутіної лишається ще десять років, а до першого фільму дорослої Анджеліни Джолі ще три роки.
Під час ломки вона скавуляє, наче песик і це час згадати про перевтілення та мутабор (хоча тут більше згадується парольне слово кокнар) з Каліфа-чорногуза.
Під час наркотичних трансформацій Аліси камера вперто підкреслює крупним планом її дитяче фото та пусту рамку. Після смерті Аліси камера дає крупний план картини з дівчинкою у білосніжному платті на гойдалці, і це, звичайно, кінець майбутньому оспіваному у Гості з майбутнього, прощання з дитинством та ілюзіями. У цей момент абсолютно несподівано в саундтреці лунає не щось модне та актуальне, а пісня бардині Вероніки Доліної з далекої пори невинності – "О женской дружбе".
Про таку трагічну долю Аліси дещо здогадувались майже всі радянські діти, увесь шкільний фольклор (цей дитячий розплідник усього забороненого) оспівував заповітні слова: "Алиса Селезнёва – прекрасная корова, сбежала из дурдома, украла миелофон; за нею два пирата, из мясокомбината".
Тільки через вісімнадцять років, у 2008 році російський репер Віс Віталіс на альбомі "Делай что должен" наклав на фінальну розповідь Аліси про майбутні долі своїх тимчасових однокласників: штурм Білого дому, Чеченську війну, підводний човен "Курськ" тощо, тобто увесь той пострадянський морок в Росії.
Саме з того мороку й походить дивакувата згадка про кооператив "Голем".
Цю згадку-жарт можна вважати не тільки реверансом містичній парафії Львова чи ще однією згадкою про мультфільм Каліф-чорногуз, бо хто усі ті рукотворні монстри на вечірці відьмаків (16:30)? Ґолем виконував усю брудну роботу замість своїх високодуховних господарів і тому високоморальні радянські люди, усі такі білі та пухнасті, не могли перетворюватися на таких персонажів, які, якщо десь й існували, то тільки у клятому капіталізмі. Зародження дикого капіталізму принесло колишнім мешканцям СРСР остаточне усвідомлення того, що вони такі як усі, нічим не кращі (до прийняття цього моменту їх постійно підштовхувала тема споживацтва, див. Сицилійський захист), хоча радянські люди-гвинтики то хіба не ґолеми, то хіба не візит до Мінотавра?
До речі, кооператив "Голем" у фільмі знаходиться на вулиці Дорошенка 29, тепер тут перукарня "Данко" (також цікаві паралелі).
Ось так він горить у фільмі і це момент ймовірної загибелі Валентина Мукосія.
Ось ця брама на мапі.
Сам Львів у фільмі, то вже традиційно якесь анонімне місто десь в СРСР, хоча згаданий у фільмі Ташкент весело світиться вивіскою на вокзалі.
Про те, що це українське місто можна здогадатись лише з фрази героя Баранова: "Е, дядьку, ви когось загубили?", жовто-блакитного прапора на Проспекті Свободи та магазинних і готельних вивісок.
Особливою хохмою авторів фільму є той сценарний факт, що через це анонімне місто ходить потяг "Москва-Ташкент".
Майже усі локації Львова, де знімався фільм, впізнавані, хоча, інколи, через швидкий монтаж чи ракурс зйомки деякі фрагменти міста дуже важко ідентифікувати.
На першій мандрівці Львовом можна побачити сам Двірець та площу перед ним; Проспект Свободи з мітингом; за ним невідома ділянка вулиці; вулиця академіка Гнатюка; і знову Проспект Свободи з Музеєм етнографії та художнього промислу, магазинами "Продукти", "Тканини" та готелем "Верховна" на місці теперішнього Ґранд-Готелю.
Далі вулиця Січових стрільців (навпроти Пузатої хати).
І будинок Валентина знаходиться на вулиці Костя Левицького 25 поруч з магазином "Книги".
Ще раз залізничний вокзал можна побачити під час приїду наркоділків з Узбекистану (перон, площа перед Двірцем), а також зауважити дивний момент на двадцятій секунді, де пацанчик у шкірянці хапає за руку якогось обивателя у спортивках на короткий рукав. Це спланована діяльність масовки чи спонтанність реального?
Коли Валентин переслідує нарко-лікаря Шпака в обшарпаному підземному переході львівського вокзалу, то завдяки фантастичним можливостям монтажу обидва герої чомусь вибігають не на львівському пероні (якби це мало бути), а на київській станції метро "Вокзальна". Причини присутності такого порталу Львів-Київ можна зрозуміти з багатьох причини, але хіба нормального тролейбуса не могли знайти у Львові?
Транспортування Аліси до лікарні розпочинається на вулиці Костя Левицького, праворуч у вікні можна побачити вулиці: Конопницької та Палія, а от біля якої лікарні закінчується ця мандрівка вже невідомо (львівської чи київської).
Спочатку можна було грішити 8 міську клінічну лікарню на Навроцького, але, схоже, що це не вона.
Переслідування Шпака та Льоні починається на Князя Романа 34 (колись Ватутіна).
Далі зйомка відбувається поблизу вулиці Франка 79, де можна побачити магазин "Лакомка" та "Їдальню" на куті.
На куті Зарицьких – магазин "Стриянка".
Валентин стежить за Шпаком на куті Винниченка та Соборної (там, де тепер Євро секонд-хенд).
Кілька секунд і переслідування Глазковим "Волги" Льоні вже відбувається на початку Зеленої.
Тут монтажер дещо повертається назад у хронології зйомок фільму і тому наступні кадри відбуваються трохи позаду попереднього ракурсу, біля подвір'я школи № 6 (Зелена 22).
Далі авто вже їдуть Зеленою у зворотньому напрямку (до Водоканалу).
І закінчується це переслідування наркоділка аварією на вулиці Герцена.
Лишається тільки два епізоди, які важко визначити у львівській географії. У нічних пошуках притону, де може бути Аліса, можна орієнтуватися хіба що на кадр з брамою, схоже, що це знову Князя Романа, але не факт.
Це саме той момент, де Глазков прислуховується до дверей, ніби московський піонер у пошуках Колі.
Камери одним планом зі спини так знімає блукання Валентина його лабіринтами, ніби режисер фільму бачив відому сцену зі скорцезівського хіта Goodfellas того ж 1990 року, але це малоймовірно.
Хоча таке блукання камери закінчується розбитим телевізором, не так символом розбитих ілюзій, як, можливо, ще одним підтвердженням з-за допомогою художньої умовності, що все це несправжнє, що все це передсмертні марення Мукосія.
І це саме той епізод, де радянські глядачі могли побачити сексуальну сцену на екрані без жодного цнотливого витання камери на стелі чи романтичного розфокусу.
Також цікаво, де можна знайти ось цей будинок: у Львові чи у Києві?
Нічні перегони Валентина та Льоні розпочинаються, можливо, в якомусь із будинків на площі Вишиваного, але ніч та погана якість картинки не дозволяє про це говорити аж настільки переконливо.
Магазин "Ковбасні вироби", у теперішніх умовах подекудної ностальгії за Союзом, виграють цікавими блискітками, але де цей магазин у Львові, як і подальші кадри, зрозуміти важко.
Як інколи важко зрозуміти, живий Валентин Мукосій чи вже помер (але справа його живе).