Зміст статті

16 вересня 2016

Український тризуб на польських кіноекранах

Варіанти оглядають трійко польських кінострічок про бандерівців.

В очікуванні хороших вітчизняних фільмів про наше минуле доводиться дивитися сусідську продукцію. І хоч польські чи російські фільми знімаються, звісно ж, із сусідської перспективи, як то кажуть, краще так, аніж ніяк.

Поруч з польським блокбастером Вогнем і мечем у кінодоробку наших західних сусідів є й інші цікаві пласти. Наприклад, фільми, що зображають Українську Повстанську Армію.

Є три досить відомих кінострічки, у яких ця тема постає головною, – Підірваний міст (1962), Вовчі відлуння (1968) та Сержант Калень (1961).

Це досить різні за своїм жанром роботи.

Підірваний міст показує психологічну і дещо психоделічну драму, яку міг би зняти Акіра Куросава, живи він у Польщі, а не Японії.

Вовчі відлуння адаптує жанр класичного вестерна до польського грунту, точнісінько як радянське Біле сонце пустелі – і тут теж можна вжити поняття "істерн", адже, події відбуваються у Бещадських горах – на південному сході Польщі.

Сержант Калень – це широке полотно про митарства простої людини у вогні воєнних лихоліть, яка дещо перегукується із славнозвісною драмою Сергія Бондарчука Доля людини.

Бандерівці у фільмі "Сержант Калень" (chomikuj.pl)

Спільним для цих кінострічок є уживання образу УПА як символу темного відлуння війни, що в’їлося в душі людей і не хоче їх відпускати. Українські повстанці  це демони конаючої зими, що ніяк не хоче поступитися місцем весні. Втілення самостійної божевільної субстанції війни, що прагне крові заради крові, зла заради зла. Сатанинський джин, випущений на волю в роки катаклізму, аби нести смерть. Але вони приречені зрештою зникнути, як і минулорічний сніг.

Офіцери соціалістичної Польщі називають дії УПА "ідіотичною війною", учасники анти-комуністичного підпілля відкрито сміються із українських претензій на землі у Бещадах/Бескидах.

Однак, українське око у цих відверто анти-бандерівських фільмах парадоксальним чином може якраз знайти і підтвердження таких претензій. Зображаючи екзотичний простір небезпечного гірського краю, камера неминуче акцентує і сліди тамтешньої українськості.

Жанр вестерну, наприклад, пропонує досить прикметну концептуалізацію цих слідів, зображаючи польських українців у ролі американських індіанців – вже зниклих і переможених, але присутніх у місцевій землі у формі страхітливих духів, хоч уже і не таких страшних як раніше.

Усі три фільми намагаються відокремити Україну і українців від бандеровцув.

Але відчувається, що у зображенні упівців задіюються і загальні стереотипи щодо українців. Чоловіки темні, волохаті, жінки – гарні грубою виразною красою. На полі бою бандерівців упізнають за вишитим коміром і рукавами сорочки.

"Українець-бандерівець" конструюється як "внутрішній інший" (на противагу, наприклад, "зовнішнім" німцям), як хтонічний персонаж, як хаос, у боротьбі з яким стверджується польський космос. Він живе під землею, виє вовком, гарно співає і тривожить спокій відлунням ночі.

Автори цих фільмів також постаралися закласти туди і певні гуманістичні (хоч і обмежені) смисли. Окремі хороші персонажі змальовуються і з "бандерівського" боку, українські жінки і діти показуються з людською симпатією та відокремлюються від "дурних" чоловіків.

Підірваний міст – історія про болісне, надривне зшивання, з’єднання розірваної матерії нормального життя.
Інженер, спеціаліст з будівництва мостів прибуває до гірського села на кордоні з Україною. Однак, його несподівано запроторюють до в’язниці – місцеві упізнають у ньому діяча бандерівського спротиву.

Разом з головним героєм ми пригадуємо події минулих років та довідуємося, що він був таємно засланий до бандерівців, аби убити упівського провідника та нарешті покласти кінець війні поляків та українців.

Зрештою, інженер доводить свою невинність і його старе кохання чекає на нього з іншого боку річки, до якого він нарешті добудує міст, зірваний у роки війни.

Чорно-біла історія змальовується крупними майже експресіоністськими мазками.

Ось на березі річки метушиться будова.

Селянин махає рукою в сторону спалених хат, які ще досі бовваніють привидами край дороги – "То кривавий Василь спалив!".

Інженер, у полоні спогадів та під впливом пляшки горілки кружляє галявиною під прицілом гвинтівки.

Ось він, молодший, з психоделічним сміхом відкидає кохання пристрасної українки – Венери у хутрі.

Бандерівці із сатанинськими вигуками палять хати та вбивають поляків.

Особливо вражає сцена вбивства бандерівського провідника під звуки крапель зі стелі печери та негучний тужливий спів його товаришів знадвору.

Наприкінці експресіонізм навіть ледь перетікає у сюрреалізм. У центральному штабі, в якому колишній агент намагається доказати свою непричетність до бандерівців, ми раптом упізнаємо в секретарі, що схилився над друкарськоюм машинкою, бандерівського очільника. Однак, і нам і головному герою, так до кінця невідомо – чи це справді він, чи просто глюк реальності, метафора миршавості грізних бандерівців, витягнутих з їхніх печер.

Стрічка Сержант Калень повільно розкручує перед глядачами спіраль мученицького сходження до неба простого польського солдата.

1945 рік, Іполіт Калень, веселий душевний хлопець, понад усе любить випивку, жінок та добрий жарт і понад усе хоче повернутися додому. Однак, у горах (у тих самих, що й у фільмі Підірваний міст) все ще триває війна – з бандерівцями. Каленя посилають із завданням у гірське село і дорогою він потрапляє у вир локальної війни між комуністами, анти-комуністами та українцями.

Історія, що розповідається тут, – це швидше роман з багатьма сюжетними перипетіями та довгими батальними сценами. Завдяки Сержанту Каленю війна з бандерівцями (все ж таки затінена Світовою війною) отримала своє власне окреме епічне змалювання, свої "Війну і мир".

Двічі потрапивши у полон, та двічі утікши, пройшовши бій і поразку, Калень помалу очищається від усього земного та гине, захищаючи українську жінку від випадкової кулі своїх же ж однополчан.

Бандерівці тут зображені в кращих традиціях образу "безумних сепаратистів" – перед лицем неминучої гибелі, вони підставляють під удар своїх кревних жінок, бабусь та дітей, що ховаються від війни у підвалах.

Польські атамани змушені шукати з українцями союзу, розуміючи, що поодинці їм не вистояти проти армійської соціалістичної машини. Однак, і у вічі насміхаються над бандерівцями, яким ніби-то довелося тікати у Польщу з України.

Наступні ж кадри закинутого українського монастиря, схованого у горах як храм майя у джунглях, якраз і підтверджують претензії українців, засвідчуючи, що саме тут їхня предковічна земля.

Як і у Вовчих відлуннях, напіврозвалені церкви постають романтичним простором магічної потусторонньості, екзотичної іншості. З тією різницею, що в Калені ця потусторонність ще може вирватись та принести смерть живим людям.

Але українське жіноче тіло вабить і спокушає:

Очищення гір від нічних демонів дорого обходиться полякам. Криваві потвори обирають найжорстокіші способи винищення своїх ворогів – поливають свинцем із засідок, заганяють на мінні поля, рубають голови сокирами у вогні смолоскипів під час своїх нелюдських ритуалів.

Але правда тут на боці комуністичної Польщі. Тож сили світла втілені у військовій колоні, що разом зі світанком заїжджає до лісу, несучи справедливу розправу над гоблінами.

Головний герой Вовчих відлунь – свійський парубок, міцний горішок, загартований у боях з бандерівцями. Вже в подальші післявоєнні роки, він відверто нудиться без адреналіну. Якось доля підкидає йому порцію пригод у стилі "дикого Заходу" – банда прибульців захоплює поліцейський постерунок у глухому гірському селі, намагаючись знайти скарб сотника Тризуба. Однак, що якісь дрібні негідники у порівнянні з тими бандерівськими хижаками, до яких звик наш герой? Це не вовки, лише їхні відлуння. Тож, він з легкістю виходить з сутички переможцем, отримавши в нагороду скарб та кохану дівчину.

Тут, власне, українці постають як американські індіанці, як зникле плем’я. Виявляється, останнього могіканина-бандерівця ще тримають на ланцюгу у таємній криївці, однак, він вже втратив свій бойовий дух і навіть допомагає головному герою здолати бандитів.

Зате, підземні простори останньої, не позначеної на картах криївки показуються глядачам у всій свій екзотичній красі – багатоповерхові лабіринти, безкінечні коридори та кімнати, викладені грубими колодами.

Тут на стіні ще красується великий тризуб. Однак, усе це вже належить минулому, як і церква, у якій призначають таємні побачення опівночі.

Як і у випадку з Вогнем та мечем польські фільми про бандерівців можуть принести деяку сатисфакцію і українському глядачеві. Якщо забути про ідеологічний посил стрічок та однозначну мораль, викладену наприкінці, то можна із задоволенням розглядати зображений побут українських повстанців чи ті кадри, у яких полякам дістається непереливки.

Втім, перегляд "військових" фільмів з протилежної перспективи може залишити у голові смутне відчуття, що творення героїчних образів, які прославляють "одну свою рідну" сторону та підносять якийсь один епізод своє історії до рівня світової битви добра і зла – це дурного робота.

Збоку це виглядає як будування замків з піску на березі безкрайнього моря.

Чудово видно, як уся реальність, яка тут може міститися, розпорошується у пелені інфантильного егоцентриму. Досвід чогось правдивого та важливого перебивається гіпер-емоційним куражем. Дитина смокче власну лапу (чи ногу), занурена у сни. Те, що відбувається – чи точніше, відбувалося (адже зараз ми говоримо про історичні фільми) довкола, залишається незрозумілим і неосягнутим, поза фокусом уваги.

Фільми, які б мали розповідати про війну, розповідають лише жанрову історію – психологічна драма, істерн, життєпис святого. І вічність, на генерування якої спрямовані ці наративні зусилля, є псевдо-вічністю конкретних ідеологічних систем – соціалістичної чи націоналістичної.

Сторонньому ж глядачеві дуже добре видно марнотну порожнечу ідеологій, зациклених лише на самих собі.

Автор: Андрій Бондаренко