26 вересня 2016

Резонанси перформансу

Розмова про дні мистецтва перформанс та тиждень актуального мистецтва на другому поверсі Дзиґи.

Варіанти розмовляють про фестиваль "Дні мистецтва перфоманс у Львові" та трохи про цьогорічне бієнале Тиждень актуального мистецтва (під час якого й тривав фестиваль перформансу) з його творцями та авторами.


Арт-директор Тижня актуального мистецтва Ліда Савченко-Дуда

фото: архів Дзиґи

Цього року фестиваль "Дні мистецтва перфоманс у Львові" відбувався уже вдев'яте (з 2008 року). Збільшилась географія учасників та географія перформерів, яких ми запрошували.

Цього року ми мали, окрім учасників з України, також: учасників з Польщі, Ізраїлю, Німеччини, Чехії та Іспанії.

Варто зазначити, що закордонні перформери їдуть сюди з радістю. Можливо, що їм не дістає енергії там, і тому вони їдуть за нею сюди. В Україні немає викладання перформансу і тому учасники фестивалю ловлять кожне слово досвідчених перформерів.

Відповідно є неймовірний енергетичний контакт між учнями та вчителем, які збагачують одне одного: наші дають вчителям, а вчителі дають нашим учням.

Вчитель відчуває, що його життя потрібне, а діти, не те, що тішаться, вони з неабияким задоволенням у це втягуються. Молодь гарна у нас.

Тому це так добре поєднується на нашій території. Одні хочуть викладати, а інші – хочуть слухати.

Також ще варто враховувати відчуття свіжості та непередбачуваності, бо тут ти не знаєш, куди воно тебе заведе. І цей момент непередбачуваності творчим людям завжди більше інспірує, ніж така рафінованість.

Так сталося, що цього року школа перформансу якось так непрогнозовано розрослася аж на три групи.

Першу групу (для початківців) провадив Вальдемар Татарчук.

Другу групу (для учнів, які вже декілька років беруть участь у школі) вела Деніс Блекер.

Третя група, яку провадив Януш Балдиґа, пропонувалася учням, які хотіли мати більш індивідуальні, так звані факультативні заняття.

Цього року ми побачили, що школа потребує переформатування конструкції кількості груп та їх графіку дня.

Оскільки школа завжди закінчується показом учнів, то цього року покази були досить довготривалими і це спонукало усіх нас до потреби їх майбутнього переформатовування. Ще невідомо, чим ми будемо давати обмеження у часі та темах, але переформатування показів учнів відбудеться точно.

Цього року мали багато студентів не тільки з України, але й з Польщі (8 осіб), які хотіли навчатися у Львові в школі перфомансу. Ми мали зареєстрованих 60 осіб учасників, зрозуміло, що всі не дійшли до закінчення, комусь вдавалося з самого початку, а комусь – ні, але покази показали те, що є зацікавлення.

Обличчя студентів, яких ми бачимо на показах щороку, змінюються.

Хочемо наступного року залучати більше вчителів, бо вже є багато перформерів, наприклад, з Британії та Норвегії, які хочуть провадити у нас навчання, і ми сподіваємося, що всі ці наші плани та бажання втіляться.

Також хочеться, щоб у Львові була більша кількість локацій для показів.

Перформанс Ані Зур

Перформанс Антона Саєнка

Перформанс Деніс Блекер

Перформанс Януша Балдиґи

Перформанс Маріти Булльманн

Перформанс Тамар Рабан та Ернесто Леві


Куратор Тижня актуального мистецтва Влодко Кауфман

фото: архів Дзиґи

У Львові вічна проблема з локаціями для показів, бо просто не можуть накладатись багато подій в одному просторі.

Коли ми це робимо у Палаці мистецтв, то очевидно, що перформанс настільки специфічний жанр, що скажімо важко когось переконати у тому, що сьогодні цей зал порожній, а завтра у ньому має щось відбуватися.

Ця непрогнозованість самих перформерів, місць та локацій проведення залежить від того наскільки цей простір не використовується ще кимось.

Бо, наприклад, ще не закінчили ми Фестиваль перформансу, як вже в'їхала бригада монтувальників Форуму видавців.

І коли після нас має відбуватись дуже активний захід, то бажано домовлятись з Палацом та якось це розводити в часі. Або ж знаходити інші локації чи переноситися у графіку так, щоб не було накладок з подіями, які заплановані у Палаці.

Палац мистецтв наповнений купою всіляких заходів, а для перформенсу потрібна тиша.

Якісь репетиції, якісь кінопокази, якісь зустрічі, і це все важко спрогнозувати збіги. Перформер остаточно формує свій показ буквально за декілька годин до початку і йому дуже важливо знати, де це відбудеться, де цей простір.

Йому потрібно знати локацію у великому просторі палацу та важливо, щоб його показ не відбувався одночасно з репетицією якихось рокерів за стіною, до яких треба йти-клянатися-благати, щоб вони десять хвилин помовчали, бо й не завжди можна почути на це адекватну відповідь.

Організаційно-технічна складова у заході, де відбувається багато чого, це – проблемно. Хоча з іншого боку, коли перформанс плаває в просторі Львова, то воно й добре, бо постійна зміна локацій лише пожвавлює сам процес.

Для нас добрим відкриттям, зважаючи на такі можливі обставини, був момент, коли ми раптом вилізли на дах Палацу мистецтв і це виявилась фантастичний простір, фантастична територія для перформерів.

дах Львівського палацу мистецтв (і не тільки)

Ми вперше там працювали і це прекрасна локація, яку можна у майбутньому використовувати.

Однак бажано мати заздалегідь прогнозовану територію, бо хоча перформанс й живий жанр, але він викликає дуже багато енергетичних збурень, які негативно впливають на самих перформерів. Замість того, щоб зосередитися, він має думати: його виженуть чи не виженуть? Публіці також треба зосередитись.

Це дуже тендітний жанр. І тому це питання з організацією простору є однією з вічних проблем.

Перформанс Патрика Ружицьки

Якби була якась територія, яку можна було залагодити через місто, то це було добре. Але я тут більше кажу про брак офіційної локації, де можна проводити дні перформансу.

У Львові взагалі брак території для сучасного мистецтва.

Скільки вже років тривають розмови про Центр сучасного мистецтва, і вони вже як аура навколо Львова, але нічого не зрушується. Немає простору, де могли б відбуватися будь-які мульти-жанрові дійства.

То здійнялася чергова буча навколо трамвайного парку і це все загрузло, згодом ще щось, і біля ПрикВО щось збираються будувати. Але далі розмов це не йде.

Тому самостійно-несамостійно ми шукаємо якісь цікаві локації, де можна проводити фестивалі. Зрештою таким способом і народилась Фабрика повидла.

Несподівано заїхали туди, так назва й приклеїлась з першого Тижня актуального мистецтва (2009 рік).

А так, хтось десь побачив територію і нам розповів. Ми поїхали подивилися, знайшли власника, домовилися з ним.

Завжди вдається домовлятись, бо ми декілька разів були в ТЮГу, у Медіатеці проводили ще задовго до того, як вона постала.

Зміни по-своєму цікаві, бо вони завжди тримають, у доброму сенсі, перформера на стрьомі. А організатора тримають на стрьомі більше, ніж перформера.

Проблема в неадекватності цього жанру, бо можуть бути абсолютно непрогнозовані перформенси та перформери і це ускладнює проблему домовляння, бо маючи якийсь гіркий досвід (якогось щось не так пішло, щось не так загорілося, щось невчасно вибухнуло) власники на наступний рік вже будуть добре думати, а чи пускати нас туди.

Але це питання розв'язується і воно не основне. Важливо, що фестиваль розвивається, щороку нам вдається залучати молодь, яка сама цього хоче.

Так у нас з'являються проблеми вже з самою структурою фестивалю, особливо у школі, оскільки вона вже набула такого резонансу, що вже треба конкретніше працювати з її структурою. Коли покази школи тривають більше чотриьох годин, то це вже ненормально.

Не можна вантажити глядача учнями, які показують свої перші спроби. Їм здається, що це їх зоряний час, а публіка змушена довго дивитися на якийсь ще необтесаний чи недолугий експеримент початківця.

З одного боку, це вдосконалення конструкції школи, а з іншого боку – це виховує, привчає обивателя до дуже специфічного жанру, оскільки більшість людей негативно до того ставляться.

Кожна річ, яку не розуміє звичайний обиватель, у нього викликає агресію. Це психологія людини і з тим нічого не зробиш.

Але щодня було багато людей, є вже своя публіка, яка ходить до нас, як ходить на джаз певний контингент. З публікою у нас ніколи не було проблем, інколи вони, щоправда, виникають, коли перформер не подумав про контакт з публікою, коли він вибрав локацію, де усі не можуть побачити його.

Вона влаштовує його для виконання та ідеї перформенсу, але провальною залишається ситуація контакту з публікою, бо його бачить лише десята частина публіки, а решта не бачить або не чує.

Коли у перформера є вибір, то можна шукати якісь компромісні рішення, якщо, скажімо, є дві локації, які влаштовують перформера, то зрозуміло, що краще вибрати ту, яка дозволяє допустити більшу кількість глядачів.

Перформанс Ярини Шумської

Перформанс Їржі Сурувки та Єжі Косалки

Перформанс Вальдемара Татарчука

Перформанс Володимира Топія

Перформанс Ярослава Футумського

Перформанс Костянтина Зоріна

І насамкінець Варіанти розмовляють з Влодком Кауфманом, Лідою Савченко-Дудою, прес-секретарем МО "Дзиґа" Юрком Вовкогоном та фотохудожником Костею Смоляніновим (також учасникам ТАМ 2016) про реагування місцевих митців на львівські проблеми.

У контексті взаємодії львівських митців з простором міста можна помітити, що вони майже ніяк не реагують на те, що відбувається у Львові за останні роки з тими його релігійними та політичними скандалами чи помноженням рагульських пам'ятників (від Бандери до Кульчицького), зокрема. Десь у Фейсбуці всі погуділи і на тому усе закінчилося. Чи взагалі можливий у Львові, наприклад, попсовий (але вдалий та діявий) приклад Pussy Riot чи тут усі ходять до церкви і шанують батьків?

Влодко Кауфман: Завжди є частина митців, які у такий радикальний спосіб реагують на соціум. У кожній країні є таке радикальне крило і найчастіше таке може зустрічатися поміж перформерів.

Війну якось вони оформили як актуальне, а усе інше?

Це ж не те, що ми навмисне цього чіпалися. Ми контактуємо з художниками, які пропонують нас свої ідеї.

Можливо, й були якісь гостросоціальні проекти, але вони з естетичної чи етичної точки зору, на наш вибір, не входять у наш формат.

Може там і є декілька прибацаних. Минулого року і нас вперше з'явилася група таких неадекватів, чи їм здається, що вони неадеквати, які під час офіційної програми могли собі дозволити робити паралельний перформанс, так демонстративно.

Там епатаж, але більше заявка про себе, бо, зрештою, це відбувається на кожному фестивалі перформансу у світі. І від того нікуди не подінешся.

Цей неконтрольований процес завжди блукає навколо офіційного фестивалю, бо де їм ще заявляти про себе, але з іншого боку, коли вони це роблять на фестивалі та хочуть зацікавити піпл, який приходить на арт-перформанс такою соціальною заявкою, то на хрена вона потрібна?

Чому вони не роблять її під Ратушою?

А чому не роблять?

Це питання до них.

Вчора на Варті фотка була, де якась кобіта вляглась на патрульну машину біля коня. Вона, можливо, крейзі, але чому до чогось подібного не вдаються львівські мистці?

Це не до нас питання.

фото: Varta 1

Ніби був якийсь мистецький теракт біля пам'ятника Кульцицькому, але знову усе затихло.

Я особисто тим займатись не буду, мені це нецікаво. Товктися головою об стінку, пускати море крові і переконувати владу у такий спосіб – у нас, мені здається, це нереально.

Ти нікого не переконаєш. З мого гіркого досвіду перебування у купі всіляких комісій, жюрі, бюро, комітетів, то за десять років перебування у чотирьох чи п'яти комітетах, я на жодному з них не зміг нічого вирішити.

Єдине, коли я два роки був головою монументальної комісії, то все закінчилось тим, що мене легше було усунути, ніж прислухатись до того, що я пропонував.

У мене були пропозиції накласти вето на десять років на спорудження будь-яких монументальних маразмів, тому що у нас кожна монументальна споруда – це черговий маразм.

Мене ця послідовність у маразмі – вражає, і як з тим боротися – я не знаю.

Є люди, які роблять ці акції, акціоністи, вони щось там поодиноко заявляють, дай їм Боже щастя, я тішуся, що вже ті, у кого нерви вже не витримують і вони зриваються.

Можна, звичайно, для прикладу згадати про російську арт-групу Війна, але вони не є учасниками якихось угруповань, це якась спонтанна група пост-митьків, які у такий спосіб проявляють соціальний супротив. Якщо у нас з'являться такі люди і таке зроблять, то й у нас таке буде можливим.

Але в українців, напевне, інша ментальність. Вони не можуть там п'яні, обезбашені з відром на голові скакати на поліцейські машині. Може не такі варвари. Може інакше виховані.

А акціонізм – це річ, яка лише згодом стає частиною арт-простору. Інша справа, той чи інший куратор, наскільки він хоче чи не хоче залучати у ту конструкцію, чи ту чи іншу акцію. І наскільки вона стає цінною, коли стає запакованою у мистецьку структуру, бо тоді це вже не акція, тоді це вже сумнівний твір, який нічого особливого не вартує.

Акціонізм цінний тим, що він працює зараз, у даний момент, і потім він може бути в історії зазначений, як радикальне крило якогось пост-перформатизму тощо.

Ми з Лідою про це говорили, що з наступних фестивалів треба буде додавати "арт-перформанс", тому що кожен плюнув, перднув, підняв ногу – і це вже називається перформансом. Тут це треба нарешті все класифікувати.

Юрко Вовкогон

Юрко Вовкогон: Коли ми розпочинали Дні мистецтва перформанс, то це слово вживалось лише вузьким колом митців, а за кілька років воно настільки стало популярним, що вже є потреба розмежовувати мистецький перформенс від купи усіх дійств та подій, які тепер усі називаються перформенсом.

Чому, наприклад, у мистецький спосіб якось не обіграти усі ті сповіді та розп'яття Садового?

Ліда Савченко-Дуда: Може ще немає такої критичної проблеми, щоб воно піднялося у такий спосіб.

Бо на обох Майданах були такі речі, той ж, Р.Е.П, наприклад, який на Майдані й народився.

Юрко Вовкогон: Мистецький барбакан був досить цікавим явищем.

Мені здається, що у Львові сам протест вже настільки схоплений усілякими політиками та громадськими діячами, що ніхто з митців не хоче лізти у це. Тут з Лесею Турашвілі небезпечно зарікатися.

Спробували хіпстери щось там булькати проти скверу Юра, то після того: хто сюди, хто туди, а хтось і депутатом стає, тобто щось подібне до того, що у нас тсалося після Майдану.

Ліда Савченко-Дуда: У Харкові відкривають тепер в Академії мистецтв відділення, факультет Візуальних практик, а у Львові такого поки ще немає.

Костя Смолянінов. фото: ФБ Khrystyna Solomonchuk

Львів – благодатна територія для мистців, тут якщо не релігійні скандали, то політичні. Львівські митці активно це обговорюють у фейсбуках, але на жодні мистецькі рейки їх обурення не стає?

Бо жодних скандалів тут у Львові не буває. Хіба то скандали? Ніхто нікому писка не б'є, так посваряться трохи, і то ніхто ніколи жодних прізвищ не називає.

Тому воно в ніякому мистецтві не відображається. Усе дуже спокійно і все дуже чемно.

Це ж не Харків чи не Київ. Не Донецьк.

У Києві дівчинка поставила Богородицю на колишньому пам'ятнику Леніну.

Це Янка Бачинська, моя коліжанка.

Щось подібне у Львові неможливе?

Чому неможливе? У мене був один друг, виліз колись на Матінку Божу біля Міцкевича і хотів з нею вчинити сексуальне діяння у неприродній спосіб.

Його на три роки посадили. Оце був дійсно скандал років десять тому. Посадили хлопа. Він там був під впливом наркотиків важких і тому йому щось там привиділось.

Тут тихо завжди, в країні хаос, а нас – тихо. Ніхто не палить шин, не б'є вікон, один день побили і на тому все. Чемні люди у Львові мешкають. Тому й усе львівське мистецтво дуже чемне.

Чекають увесь час провокацій, епатажу, щоб громадяни усі були заскочені, а тут все дуже чемно.

Влодко колись копиці сіна поставив біля Ратуші і народ трохи прифігів, шо за нах.

От бачиш, копиці сіна можуть викликати у Львові збурення. Я зараз згадував, що у Харкові одна знайома-перформерка, їздила у метро голою (і ще вагітною на восьмому місяці), то також тільки у соціальних мережах було якесь збурення, а ті люди, які з нею їхали навіть не реагували. Ну, їде якась, ну, гола, вагітна.

У Львові навіть якісь відверті речі не викликають дуже великого резонансу, а копиці сіна – можуть викликати. Тому одне з іншого випливає.

Якщо люди на такі речі не реагують, то на що вони можуть реагувати? Чи після телевізора та війни це вже нереально?

Звичайно, за законами фізіології вищої нервової діяльності наступні подразники мають бути більш сильнішими, але й вони вже не викликають реакцій. Відповідно, так й соціум реагує.

Світові художники всі намагаються щось таке вигадати, щоб збурити громадськість, державні інституції, щоб їх там побили, наприклад, потягнули до цюпи, не випускали довго, щоб суд був і правозахисники виступали, щоб було збурення громадськості закордоном.

У нас, до речі, поміть нічого цього немає в мистецтві. Не тільки у Львові, а взагалі в Україні. Немає якихось таких павлєнських, щоб щось там прибивали собі на вулиці до бруківки.

Там є контекст та передумови.

А чому тут немає контексту і передумов? Ага, звичайно. Можна ж якимось політичним акціонізмом займатися, якісь акції робити, які протирічать мейнстриму політичному.

Звичайно, що можна, просто щось так складається. Чи бояться? Я не знаю.

У нас взагалі, бач, ніякої дискусії немає. Опоненти у нас не дискутують, опонентів у нас вбивають. Дискутують люди, які знаходяться на приблизно однакових позиціях.

Автор: олександр ковальчук