Спомин про Шведу

Міжнародну конференцію пам'яті Юрія Шведи "Політичні партії і вибори: українські та світові практики" (8 жовтня 2016 року) організувала кафедра політології ЛНУ імені Івана Франка.

Термін "популізм" є одним із найбільш полісемантичних.

Вживаючи його можуть мати на увазі як стиль публічної політики, так і патологію політичного процесу, синдром масової демократії, або особливу доктрину, не кажучи вже про ті випадки, коли це поняття  виступає політичним тавром або ж використовується як лайка.

Зазвичай явище популізму розглядають у контексті конкретних політичних подій і гасел, які пропонуються для обґрунтування (або приховування) реальної політики, тому досить складно підвести під спільний знаменник велику кількість емпіричних випадків.

Саме цим пояснюється значне число визначень та концептуальних підходів до розуміння цього поняття. У цій статті я розглядаю популізм як спосіб політичної діяльності, що зводиться до трьох найістотніших аспектів.

По-перше, народ ставиться на вершину ціннісної піраміди. При цьому "народом" оголошується скривджена за якоюсь ознакою частина суспільства, на противагу певним виокремленій соціальній групі, котра тим самим ніби виключаються з "народу".

Такою найчастіше виступає "влада", але можуть бути й інші групи, скажімо, "інтелігенція", "іммігранти" або хтось іще.

Суспільство ніби розділяється по вертикалі на дві частини – "народ" та "інші, чужі" – решта поділів, які притаманні будь-якому суспільству, ігноруються.

По-друге, популісти заявляють, що виокремлена група протиставила себе народові, наприклад, "влада погрузнула в корупції" або "іммігранти зневажають національні цінності" тощо.

По-третє, популісти стверджують, що потрібно відновити status quo, наприклад, "повернути всю владу народові", "повернути моноетнічне суспільство".

Для цього потрібно усунути існуючі еліти, замінивши їх новими, популістськими лідерами, які й діятимуть в інтересах народу.

Позаяк популісти звертаються до здорового глузду простих людей, їхні виступи зазвичай примітивні і прямолінійні, а рішення політичних проблем, які вони пропонують, виглядають самоочевидними і зрозумілими, зводячись до небагатьох простих пунктів.

Популізм є невід'ємною складовою системи представницької демократії.

Адже її засадничий принцип передбачає, що джерелом влади є народ, однак рішення приймаються від його імені невеликою групою виборних політиків.

А позаяк політичні представники не здатні задовольнити всіх народних прагнень і вимушені діяти в рамках певного "коридору можливостей", то в цей розрив між народом і владою вклинюються популісти, які заявляють, що народ не повинен вибирати з набору альтернатив, запропонованих елітою, а негайно у повному обсязі отримувати те, чого він хоче!  

Популізм притаманний усім демократіям, але проявляється в часи суспільних криз, коли з одного боку значно виростає включеність народу в політичне життя, мобілізація мас, а з іншого – стає очевидною нездатність діючої влади справитися з цією кризою.

У цьому популізм подібний до вірусу – він може гніздитися в організмі, але виявляється лише під час ослаблення його імунітету.

Однак приблизно з 1990-х років популізм у більшості промислово розвинутих країн перетворюється в політичний мейнстрім: Партія Берлусконі в Італії, Партія Свободи в Австрії, Нові лейбористи у Великій Британії, виразна популістська риторика Лє Пена і Ширака – усі політичні сили, і новостворені, і з великою і тривалою історією, ніби пустилися берега і почали роздавати нездійсненні обіцянки, апелювати до широких мас, презентувати себе у якості єдиних істинних виразників волі народу.

Чому це сталося? Чому на зміну класичній представницькій демократії приходить "популістська демократія"?  

Це зумовлене тим, що саме у 90-х рр. ХХ ст. в промислово розвинених країнах з усією очевидністю виявився перехід від індустріального до інформаційного типу суспільства.

Внаслідок цього по-перше, ускладнилася соціальна структура.

Сталося розмивання великих соціальних груп, притаманних індустріальному суспільству, орієнтація на відстоювання потреб яких приносила політикам достатню кількість голосів.

Натомість з'явилася велика кількість соціальних груп зі специфічними інтересами й акцентом на проблемах індивідуального самовираження.

Внаслідок цього вирішальний вплив на виборців виявляють уже не їх соціологічні дані, як-от рівень доходів, соціальне походження та ін., а позиція конкретної партії щодо хвилюючої їх проблеми.

Тому партії перестають орієнтуватися на великі соціальні групи (економічні, релігійні тощо), а починають використовувати гасла привабливі для найширшого загалу. Вони перестають пропонувати суспільству власний порядок денний із логічними й обґрунтованими стратегічними орієнтирами, а починають апелювати до хвилевих потреб електорату.  

По-друге, із переходом до інформаційного суспільства сталися революційні зміни в комунікаційній сфері, внаслідок яких партійне керівництво отримало можливість ефективно доносити свої гасла до широкого загалу без посередництва низових партійних структур, відбувається своєрідна "віртуалізація" партійної політики.

Партіям стало вигідніше обмінювати свій політичний вплив на фінансові ресурси, що дають можливість заручитися підтримкою ЗМІ та професійних політичних консультантів і менеджерів.

Низові партійні організації перестали бути важливими для підтримування зв'язків із цільовими соціальними групами, збору коштів та проведення агітаційної роботи.

Це привело до зменшення ваги партійних структур і зростання ролі партійного лідера, який претендує на роль "істинного голосу народу".

Після революції Гідності в діяльності українських політичних партій популізм став абсолютно домінуючим трендом.

На це вказують такі ознаки як: відсутність у абсолютної більшості партій ідеологічних програм і заміна їх максимально простими, привабливими для широкого загалу гаслами; "вождизм"; тактика вертикального поділу суспільства на "справді народних" та "чужих" із позиціонуванням себе у ролі істинних виразників народної волі та протиставлення "народу" й "еліти, яка зрадила народні інтереси".

Замість партійних програм – прості, привабливі для загалу гасла

За результатами позачергових парламентських виборів 26 жовтня 2014 р. у багатомандатному окрузі до Верховної Ради України увійшли переважно новостворені партії (за винятком ВО "Батьківщина"): "Народний фронт" (22,14%), "Блок Петра Порошенка" (21,81%), "Самопоміч" (10,97%), "Опозиційний блок" (9,43%), "Радикальна партія Олега Ляшка" (7,44%) та "Батьківщина" (5,68%).

Спільним для них є те, що майже всі вони формувалися під конкретні вибори і, відповідно, озброювалися гаслами, які на той час були популярними серед електорату. 

Замість партійних програм – документи, які відповідають хвилевим потребам, виборчі програми, які неможливо ідеологічно класифікувати, оскільки в них химерно переплетені водночас і ліві і праві гасла. 

Те саме можна сказати й про політичні сили, які не зуміли провести своїх списковиків до Верховної Ради.

Серед партій, які набрали понад один відсоток (а таких, окрім прохідних, нараховується ще 6), виявилися лише дві ідеологічних – ВО "Свобода" та КПУ, причому з грудня 2015 р. діяльність Комуністичної партії України заборонена.

Тобто на сьогодні лише одна з дванадцяти найрейтинговіших українських партій відкрито заявляє заради чого й для кого створена, які переслідує цілі і які засоби збирається використовувати для їх досягнення, решта – діють по ситуації, орієнтуючись на хвилеві настрої виборців!

Саме тому в політичних заявах, документах та зверненнях політичних партій акумулюються різнорідні, часто неможливі до виконання й несумісні вимоги (наприклад, збільшити військові витрати і підвищити рівень соціального захисту населення; суворо дотримуватися принципів демократії і обмежити право висловлювання тим, хто відстоює неугодну точку зору тощо).

На парламентських виборах 2014 року серед суцільного потоку популістських  можна виділили такі найяскравіші перлини, як: "надання безкоштовного житла для малозабезпечених", "негайний вступ України в НАТО", "повернення в державну власність приватизованих підприємств", "повернення "радянських" трудових заощаджень", "створення власного замкненого ядерного циклу" тощо.   

Можемо констатувати, що на сьогодні абсолютна більшість українських політичних партій створена не для формулювання та відстоювання інтересів певної соціальної групи, а цілеспрямовано сконструйована представниками політичної та фінансової еліти, щоб добратися до влади.

Ці партії принципово зорієнтовані не на вирішення реальних проблем, а на формулювання й донесення до загалу найпривабливіших гасел з метою заручитися підтримкою максимального числа виборців, тобто є популістськими.

"Вождизм" українських партій

Практично всі політичні партії в Україні будуються навколо особистості вождя.

Лідерам належить ключова роль у виборчих стратегіях та політичній діяльності  партій, їхні прізвища фігурують як партійні бренди. Формально серед переможців виборів-2014 було дві такі партії – "Блок Петра Порошенка" та Радикальна партія Олега Ляшка, але й інші політичні партії прив'язували свою агітаційну роботу до фігури "сильного лідера".

Скажімо, уся багаторічна діяльність ВО "Батьківщина" будувалася навколо фігури Юлії Тимошенко; агітація "Самопомочі" вибудовується навколо постаті Андрія Садового, якому створено імідж "прогресивного політика західного типу, який зумів перетворити Львів на справді європейське місто";  а у виборчій кампанії "Народного фронту" ключовими меседжами були "наявність найкращого кандидата на посаду Прем'єр-міністра".

Винятком виглядає "Опозиційний блок", однак це зумовлене тим, що  практично всі його лідери, в минулому члени Партії регіонів, виявилися хто у вимушеній еміграції, решта – у тій або іншій мірі скомпрометованими, а тому серед "друзів по нещастю", які зібралися в його рядах просто не знайшлося достатньо авторитетної фігури, навколо могли б об'єднатися члени політичного ядра та партійний електорат.  

Гасла, завдяки яким відбувається "вертикальний поділ суспільства"

На сьогодні головні гасла, що використовуються для популістської риторики можна розділити на дві групи:

ті, що стосуються реформування країни;

ті, що стосуються геополітичного вибору (проєвропейський чи проросійський).

Тема реформування країни, куди входять, зокрема, такі проблеми, як боротьба з економічною кризою; здійснення реформ; децентралізація; оновлення влади та боротьба з корупцією в однаково популістському ключі розробляється як проєвропейськими так і проросійськими політичними силами.

Одні й інші обіцяють швидкі зміни на краще, не дбаючи наскільки реальними є можливості для таких змін. І  проєвропейські, і проросійські опозиційні партії апелюють  до соціально та економічно депривованої більшості виборців, протиставляючи їх "владній еліті". 

Вони наполягають, що народ повинен негайно отримати що він хоче, не переймаючись чи існують об'єктивні умови для збільшення зарплат, пенсій, видатків на різні соціальні проекти.

Тобто послуговуються типовими популістськими прийомами.

Влада ж, у свою чергу, також вдається до популістського прийому "подання невиконання як виконання".

Його суть полягає в тому, що влада не вирішує проблеми в цілому, але завдяки широкому висвітленню у ЗМІ окремих позитивних випадків, намагається створити враження суттєвих зрушень у правильному напрямку (наприклад, затримання окремих хабарників подаються як успіхи в боротьбі з корупцією, реорганізація патрульної поліції – як успіхи реформ в правоохоронній сфері, або й взагалі у сфері управління, тощо).

Тема "геополітичного вибору" базується на наявності значних соціокультурних відмінностей, які здавна активно використовуються партіями для мобілізації своїх прихильників (державність російської мови, складні сторінки історії взаємин України та Росії, ставлення до Росії тощо).

Після революції Гідності ця тема включає насамперед комплекс проблем, пов'язаних з агресією РФ проти України.

Головний вододіл між проєвропейськими та проросійськими силами проходить через визначення їхнього ставлення до україно-російського збройного конфлікту. 

Перші  наполягають на необхідності силового вирішення конфлікту і звинувачують РФ як агресора, а другі відстоюють пошуки мирного шляху, намагаються уникати чітких визначень ролі Росії в конфлікті на Сході України, стараються не згадувати про анексію Криму і агітують за відновлення добросусідських стосунків з Росією.

Піднімаючи найбільш дражливі для українців гасла, політичні партії розділяють суспільство "по вертикалі", виокремлюючи для себе в такий спосіб базові соціальні групи.

Ці групи вони й намагаються проголосити "народом" від імені котрого діють.

Решта соціальних груп з їхніми інтересами та особливостями оголошуються несуттєвими або ворожими.

Це, зрозуміло, не відповідає реальності, бо в суспільстві завжди діє багато різних груп, а популісти, намагаючись звести всі відмінності між ними до однієї всеосяжної відмінності, спрощують карту суспільства.

Така тактика дає можливість політикам заручитися підтримкою виборців, однак вона накладає на них жорсткі обмеження, оскільки популістські політики як із суб'єктивних причин (спотворена карта суспільства), так і з об'єктивних причин (воля їхніх виборців) виявляються нездатними йти на компроміс з іншими групами.

Як бачимо, популізм в діяльності українських політичних партій цілком відповідає ознакам, притаманним партійному популізму в розвинутих демократичних країнах, однак йому притаманні й деякі специфічні риси.  

Перша – та, що існує, як мінімум, два фактори котрі суттєво підвищують рівень популізму в українському партійному середовищі порівняно з країнами західної демократії.

Перший фактор полягає в тому, що в Україні глобальний тренд до розвитку "популістської демократії" сумістився із нерозвинутістю партійної системи, відтак не отримав суттєвого спротиву.

Належить враховувати, що українська партійна система є значно молодшою за західну. Відомий політолог Дж. Сарторі запропонував вважати партіями впливові політичні організації, які володіють можливістю реального впливу на розвиток політичних процесів в державі.

Таким чином, у випадку України про виникнення партійної системи можна говорити, починаючи з моменту, коли партії набувають провідну роль у формуванні хоча б однієї з гілок влади, а це сталося в березні 1998 року, після перших виборів на яких половину депутатів обирали за партійними списками.

Відтоді партії отримали мандат на участь у формуванні законодавчої влади в країні.

На становлення української партійної системи вплинув як  глобальний тренд до розвитку "популістської демократії", зумовлений, як зазначалося вище, відривом партій від базових соціальних груп і переорієнтацією партійного керівництва на приваблення широкого загалу виборців завдяки популістським гаслам та "віртуалізація" партійної політики.

Але разом з тим, популізм української партійної системи був своєрідною, "родимою плямою" української політики.

Українська партійна система народжувалася в пострадянському суспільстві зі спотвореною соціальною структурою, а тому партії виникали не як представництва деяких соціальних груп, а як політичні клуби, які намагалися поширити в суспільстві певні ідеології.

У цих умовах олігархічні групи намагаючись легітимізуватися в політиці, почали створювати  партії , що лише імітували прив'язку до реальних соціальних груп,  чи певних ідеологій, а насправді від початку були націлені на здобуття голосів за допомогою популістських прийомів.

Класичними прикладами можна вважати СДПУ(о), аграрні партії (АПУ, СелПУ), орієнтовані буцімто на селянство, які на ділі відстоювали інтереси чиновників та "червоних латифундистів"; Трудова Україна, Партія промисловців і підприємців та їм подібні, котрі представляли інтереси не робітників, середнього і малого бізнесу, а керівників та власників підприємств, які контролювали виборців із числа своїх працівників, тощо.

Кожен із цих чинників сам по собі є потужним стимулом для розвитку популізму, а діючи водночас, вони багатократно посилювали його дію.

Тому вже до початку 2000-х років слабнуть і зникають з політичного поля України ідеологічні партійні бренди, пов’язані з конкретними соціальними групами, натомість починають домінувати іменні політичні сили з розмитими партійними програмами, націлені на мобілізацію прихильників через розкол суспільства на підставі соціально-економічної або/і соціокультурної проблематики.

Так, у 1998 році із восьми парламентських партій та блоків сім (окрім "Громади") були ідеологічними, або бодай намагалися виглядати такими (КПУ, НРУ, Блок СПУ та СоцПУ, ПЗУ, НДП, ПСПУ СДПУ(о)), але через дев'ять років, у 2007 – з п'яти політичних сил, що подолали виборчий бар'єр, лише одну партію – КПУ – можна вважати ідеологічною, решта – три іменних блоки (Юлії Тимошенко, Віктора Ющенка і Володимира Литвина) та відверто олігархічна Партія регіонів.

А ще через сім років, у 2014 році, як уже зазначалося вище, до Верховної Ради України увійшли партії неідеологічні, вождистські, створені під конкретну виборчу ситуацію.

Другий фактор, що зумовив бурхливий розвиток популізму той, що українське суспільство впродовж усього періоду незалежності перманентно перебуває в стані політичної, економічної та соціальної кризи, яка постійно створює сприятливе середовище для розквіту популізму.

Як відомо, популізм у період криз та зневіри у здатності політичної системи їх подолати багатократно зміцнюється. А від початку революції Гідності вже звична фонова криза переросла у ситуацію суспільного стресу.

Медичними ознаками стресу є неуважність, неорганізованість, тривожність, нездатність до прийняття зважених рішень, низька самооцінка в поєднанні із завищеними вимогами до себе.

Саме цим стресовим станом можна, наприклад, пояснити "ренесанс" ВО "Батьківщина" та її лідера Юлії Тимошенко, яка неодноразово вдавалася до популістських методів.

Невиконані обіцянки зумовили негативну реакцію виборців під час останньої виборчої кампанії (партія набрала лише 5,68% голосів виборців), але вже через півтора року за цю політсилу були готові проголосувати 18,3% виборців, що виводить її на перше місце в рейтингу політичних партій. 

Або: за декілька місяців до виборів "з нуля" створюють партію з екзотичною назвою "Лопата" чи то пак "Заступ", влаштовують таку сяку розкрутку у ЗМІ – і маєш: 2,65% голосів!

Під впливом популістичних закликів майже 420 тисяч виборців проголосувало за абсолютно фейкову політичну силу! Що це як не голосування у стані афекту!?

Тобто, гострий кризовий стан українського суспільства спричиняє вибухове зростання популізму в діяльності українських політичних партій навіть на тлі тенденції до підвищення рівня популізму в країнах західної демократії.

Ще однією особливістю українського партійного популізму є та, що з часу революції Гідності він крокує в ногу з неолібералізмом – популісти виступають провідниками політики радикальних ринкових реформ, аби отримати підтримку мас.

Євромайдан, а відтак революція Гідності продемонстрували, що більшість в українському суспільстві прагне жити так як у Європі, за європейськими стандартами і з європейськими вартостями.

Тому навіть ті політичні сили та політики, які насправді не прагнуть змін у цьому напрямку, розуміють, що не мають шансів на успіх, якщо в своїй діяльності, так чи інакше, не використовуватимуть неоліберальний популізм, оскільки повне ігнорування вимог та симпатій електорату призведе до поразки в політичній боротьбі.

Тим самим їхня проєвропейська популістська риторика ще більше утверджує в свідомості широких мас впевненість, що лише проведення реформ, котрі наближають Україну до Європи, виведе країну з кризи, а це, в свою чергу, спонукає маси підштовхувати політиків до проєвропейських реформ.