Ростислав Шурма: Життя дає мені шанс щось змінити у цій країні
Розмова з генеральним директором ПАТ "Запоріжсталь" Ростиславом Шурмою.
Львів'янин Ростислав Шурма в 28 років очолив одне з найбільших підприємств України – металургійний комбінат "Запоріжсталь". А вже цього року 30-річний генеральний директор ПАТ "Запоріжсталь" Ростислав Шурма посів перше місце в загальноукраїнському рейтингу "ТОП-100. Кращі топ-менеджери України", який проводило бізнес-видання "Дело". Варіанти зустрілись з Ростиславом Шурмою в Києві й за 32 хвилини спробували розвідати секрети життя і успіху найкращого менеджера України.
Напередодні зустрічі ми спробували переглянути все, що є в архівах інтернету про Вас. На підставі цієї інформації сформувався образ успішного представника так званого "покоління Y", тобто людини, яка дуже рано досягла успіху завдяки своїй цілеспрямованості, впевненості в своїх силах, а також в тому, що вона робить. Тож завдяки чому Вам вдалось стати першим номером в рейтингу українських менеджерів?
Завдяки базовим моральним цінностям та професійним навичкам.
Моральні цінності закладаються в процесі виховання, тому хочу за це подякувати своїм батькам, а професійні навички, знання та досвід здобуваються важкою наполегливою працею.
Ви маєте на увазі феномен галицької родини?
Знаєте, я би не зводив це до регіональних особистостей. Радше мова йде про фундаментальні принципи світогляду, які покладені в основу виховання у всіх нормальних сім'ях і в Україні, і в Америці, і в Європи і в Азії, будь-де.
У моєму випадку батьки й справді багато часу виділяли для формуванню мене як особистості. Їм важливо було дати мені освіту й привити мені загальнолюдські цінності.
Проте Ви завжди самі обирали чим займатись і чому вчитись: спочатку був спорт, а потім дві вищі освіти? І батьки не завжди толерували Ваш вибір.
Так, я сам це робив. Десь в четвертому класі я дуже захотів стати професійним футболістом. Мої батьки були категорично проти.
Але я все одно пішов вчитися в спортивну школу. У нас було два тренування в день, трошки менше уроків, ніж в загальноосвітній школі. У спортшколі я провчився до сьомого класу.
Однак в певний момент зрозумів, що Шевченка чи Блохіна з мене не вийде, а отже треба зупинитись і змінити вектор руху. У цей момент батьки вже були проти таких кардинальних змін, бо вважали, що якщо я вже обрав шлях, то мушу слідувати ним.
Але я зупинився і змінив. Чесно скажу, те що я отримав в спортивній школі, й досі допомагає мені в житті.
Зокрема, от це бажання перемогти, бажання дійти до кінця, бажання показати хороший результат, дисциплінованість – це все звідти.
Спорт сформував характер. Головне це завжди вчитись і розвиватись, та ніколи не зупинятись. До сьогодення активно вчуся, пізнаю нові сфери, напрямки, галузі і не планую зупинятись.
Спорт сформував Ваш характер, а далі?
Потім я закінчив вже гімназію у Львові, Києво-Могилянську академію, Київський економічний університет, а також багато всіляких управлінських програм типу "Mini MBA".
Але час не стоїть на місці, епоха змінилася, змінюються цінності, українці вже декілька років живуть в умовах війни і нестабільності. Як Ви почуваєтесь в новому форматі чи не хотілося Вам щось змінити в своєму житті?
У мене сильно загострилося відчуття відповідальності, тому що я, окрім своєї сім'ї, сьогодні також відповідаю за величезний колектив. "Запоріжсталь" – це понад 13 тисяч працівників і членів їхніх сімей.
Не буде перебільшенням сказати, що я сьогодні також відчуваю відповідальність за місто Запоріжжя також.
Адже досі "Запоріжсталь", на жаль, залишається економічною і соціальною основою життя всього міста Запоріжжя (700 тисяч мешканців).
Чому я кажу на жаль, тому що хотілося, щоби економіка регіону стала більш диверсифікована, щоб було більше підприємств масштабів "Запоріжсталі", і тоді можна буде говорити про збільшення податкової бази і зменшення ризиків для стабільності.
Тобто Ви свої найближчі плани пов'язуєте зі Запоріжжям і комбінатом, чи все ж не виключаєте змін та чергової зміни вектору?
Для того, щоби щось змінювати, потрібно зрозуміти що ти робиш неправильні речі або йдеш в невірному напрямку. А я відчуваю, що займаюсь надзвичайно важливою справою.
Дві фундаментальні речі, які я зараз хочу досягнути та зробити.
Перше, це все таки перетворити "Запоріжсталь" на найсучасніший завод світового масштабу і передових технологій, завершивши реконструкцію. Вже сотні мільйонів доларів інвестовані, багато зроблено, багато пройдено. Але ще потрібні мільярдні інвестиції.
А друге, це дійсно хочеться провести трансформацію міста Запоріжжя, змінивши його так, як колись були змінені Лінц, Дюссельдорф, Ессен, Пітсбург, тобто міста, які те ж колись залежали від великих виробництв, а з часом стали комфортними для життя та з диверсифікованою економікою.
Але ми плануємо це зробити значно швидше, приблизно років за 7-10, а не за 20-30 років, як це відбувалось в них.
А загалом я звик дивитися під ноги. От і зараз я дивлюся під ноги і бачу, що в мене цілі не вимірюються посадами, а вимірюються бажанням здійснити ці дві фундаментальні трансформації.
Отож Ваші плани на найближче десятиріччя відомі?
Десь так, хоч реалізація цих цілей може зайняти менше або більше часу.
Я все звик вимірювати конкретними цілями, конкретними строками, але життя завжди може внести свої корективи.
А що далі?
Зробимо, і побачимо.
А не хочете в якийсь момент все кинути, і, наприклад, кардинально змінити рід своїх занять, кудись поїхати, подорожувати?
Подорожувати, насправді, дуже люблю. Не завжди вистачає на це часу.
Зокрема, мої діти з трьох років катаються на лижах, тож кожної зими намагаємось разом відпочивати в горах. Але левову частку мого часу поглинають справи та цілі, про які ми говорили.
Йдеться про щось інше. Багато представників Вашого покоління, віддаючись максимально роботі в офісах, потім розуміють, що життя цього не вартує, і кидають все, намагаючись наздогнати те, що проходить повз офісного життя.
Мою роботу складно назвати офісною, я в кабінеті навряд чи проводжу 50% робочого часу.
Кожен день на виробництві, це перше. І головне, моя робота – це робота на 99% з людьми. Для мене немає нічого цікавішого, аніж працювати з людьми.
Спілкування з людьми може неймовірно втомлювати.
Безумовно кожна людина стомлюється. Часто буває, що за день в мене близько 23 зустрічей і активне спілкування більш ніж з двома сотнями людей на день.
І це фізично буває важко, але я це люблю.
Мені життя дає додаткові шанси щось змінити в цьому світі, в цій країні.
Отож своє життя без улюбленої роботи Ви зовсім не уявляєте?
Я завжди намагаюсь досягати тих цілей, які перед собою ставлю, досягати того чого я прагну. Мені життя дає ще додаткові шанси щось змінити в цьому світі, в цій країні.
Чому ж не використати цей шанс, коли є достатньо енергії, бажання, і є хороша команда і це – просто хороший шанс. Буде нерозумно з мого боку його втратити.
Але Ви так і не купили в Запоріжжі житла. Дехто каже, що це тому, що не збираєтесь там надовго затримуватись.
Була така історія, на превеликий жаль, вже в трьох містах, як тільки я придбав житло життя поверталось так, що я переїжджав в інше місто. А з Запоріжжя я нікуди переїжджати не хочу.
Мені здається, що обов'язок мати у власності, а не винаймати житло – це наша постсовкова ментальність, яку треба просто подолати.
Якщо ми подивимося на Європу, там понад 50% людей не володіють своїм житлом, а виймають його все життя. І це є абсолютно нормально.
Сьогодні винаймати житло взагалі вигідніше, ніж купувати. Тому я житло в Запоріжжі вже винаймаю 5 і готовий ще 15 років винаймати.
Ми заманюємо Вас у Львів, а Ви не піддаєтесь. Тому настала черга запитати, що для Вас значить Львів? Згадки про Львів у Ваших текстах є, але маємо таке враження, що Ви свого часу поставили за мету втекти з нього, попри те, що тут народились, виросли і тут мешкають Ваші батьки.
Це, напевно, вирвані з контексту висновки були. Тому що Львів, чесно кажучи, я дуже люблю.
Обов'язково два-три рази в рік з сім'єю приїжджаю у Львів відвідати батьків, погуляти містом.
Львів мені дуже подобається, тому що він змінився за останні 10-15 років, з того моменту, як я поїхав. Змінився в кращий бік.
Він став справді комфортним для туристів, і, сподіваюсь, для проживання.
Чому я в свій час поїхав зі Львова і чому я молоді рекомендую їхати з маленьких міст у великі міста? Не важливо, чи це Львів, Тернопіль, чи навіть Київ. Тому що існують певні глобальні тренди.
Вони пов'язані, в першу чергу, із урбанізацією.
Всі основні зміни, технологічний і інтелектуальний прогрес у всьому світі, не тільки в Україні, зосереджені у великих містах.
Тому для молодих людей, які прагнуть швидкого персонального розвитку, росту кар'єри, на початковому етапі обов'язково потрібно їхати туди задля навчання і досвіду. А вже після цього потрібно їхати туди, де просто вам комфортно жити.
Важко з Вами погодитися, що Львів і Запоріжжя в форматі Європи – це маленькі міста. До того ж вони майже однакові за кількістю населення та статусом. І все ж Ви поїхали зі Львова, а зараз живете та працюєте у Запоріжжі.
Ви не зовсім правильно зрозуміли мою думку. У кожної людини є свої етапи розвитку. Коли я, студентом, вирішив поїхати зі Львова, то мені потрібні були швидкий ріст та розвиток.
Цього я не міг отримати ні у Львові. Тому я прийняв рішення їхати в Київ вчитися, отримувати першу роботу тощо.
А вже коли ти чогось досяг, ти повинен знаходити місце, де тобі комфортно жити.
Але починаючи з дитинства особисто я хотів керувати чимось масштабним і великим. У Львові апріорі ніколи не було такого.
На початку 2000-х років у Львові просто не було великого бізнесу і масштабних структур де можна було б себе реалізувати.
"Запоріжсталь" – це не постіндустріальне за типом підприємство, а радше флагман радянської індустріальної епохи. Взагалі металургія якось складно асоціюється з сучасними технологіями і інформаційними трендами. Як Ви поясните ось цей дисонанс?
"Запоріжсталь" сьогодні це вже інше підприємство в порівняні з тим, що можна було побачити навіть років п'ять перед тим. Але щоб відповісти на Ваше запитання, треба зрозуміти, що ми прагнемо побудувати в країні?
Мені здається добрим прикладом того, куди потрібно рухатись, для України є Австрія та Німеччина – сильні індустріальні держави, де сучасна промисловість складає основу економіки, на яку вже потім нанизуються сучасні інформаційні технології.
Металургія – це не застаріла галузь, що вимирає.
Метал потрібен всюди, перед усім в будівництві у світі, ще буде будуватись багато інфраструктури, житла, автомобілів, підприємств. Зважаючи, зокрема, на глобальні процеси розвитку та урбанізації.
Альтернатив металу немає, а отже попит на нього зберігатиметься ще десятки років на високому рівні.
Комбінату "Запоріжсталь" потрібно просто пройти шлях повної модернізації і стати базою для розвитку всієї української економіки.
Запоріжжя давно, і головним чином через діяльність комбінату, а Львів віднедавна опинились перед серйозними екологічними викликами. У Запоріжжі саме Ви, як керівник комбінату, і як політик взяли на себе відповідальність за їхнє вирішення. Вдається це зробити?
У екологічних проблем є лише одне вирішення: для цього потрібно подивитися на досвід інших країн, як вони це зробили.
Є найпростіший варіант – закрити підприємства, які є джерелом забруднень. Але до таких заходів можна вдатись, якщо є альтернатива.
Чи є альтернативи у нас, в Україні? Ми багато говоримо про ІТ-індустрію, але реально масштаби розвитку цієї нової галузі не сумірні з десятками сотнями тисяч робочих міст, які надають підприємства класичної промисловості.
Тому закрити "Запоріжсталь" – не варіант. Це означає кінець всьому місту і піти шляхом Детройту.
Інший варіант – це модернізація підприємства. Як це свого часу зробили компанія компанія Voestalpine AG, ThyssenKrupp, багато американських і канадських компаній.
У модернізацію та закупівлю високотехнологічного обладнання потрібно вкладати великі гроші, мільярди. Потрібно мати джерело їх отримання.
В Європі 70-90-х рр. минулого століття, коли відбувалась модернізація металургійних підприємств, діяли цільові державні програми.
Так, на вирішення екологічних проблем коксохімічного заводу в Лінці австрійський уряд виділив кошти в розмірі 146,3 млн. EUR і лише 7,6 мільйонів EUR профінансувала компанія.
Це дозволило кардинально вирішити проблему і перетворити це підприємство в цьому місті на екологічно безпечний об'єкт.
Ми про такий рівень підтримки навіть не ведемо мови. Найбільше на що ми сподіваємося, це на створення сприятливого стабільного інвестиційного клімату, щоб ми могли отримати кредит під реконструкцію, і в тому числі екологічні програми.
Ми інвестуємо практично в повному обсязі прибуток в цю справу, але його не вистачає.
Кредити дозволять нам завершити реконструкцію. Якщо ж в нас війна в 100 кілометрах від заводу, то важко знайти фінансовий інститут, який під будь які відсотки буде давати кошти.
У 2013 році Ви були переконані, що найближчі п'ять років не будете займатись політикою, а перейматиметесь на проблемах комбінату "Запоріжсталь", однак вже в 2014 році очолили Індустріальну партію, потім влились в Опозиційний Блок, а в 2015 очолювана Вами команда виграла вибори мера міста Запоріжжя і створила найбільшу фракцію в міськраді. Політика для Вас це засіб вирішення виробничих проблем чи здобуття управлінського досвіду в новій сфері?
Насправді, йдеться не про політику, а про місцеве самоврядування. Я є головою Опозиційного блоку в Запорізькій області, я несу відповідальність за роботу депутатів та команди Опозиційного блоку, яких підтримали виборці, але активно в політику намагаюсь не втручатись.
Моє рішення не було спонтанним, шкода було дивитися на величезний потенціал, який є в нашому місті, і ту безгосподарність, хабарництво і банальний грабіж, які відбувались десятиліттями, особливо в останні п'ять років.
Сотні мільйонів податків, які наш комбінат сплачує до міського бюджету, замість того, щоб скерувати їх на ремонти дитячих садочків, доріг, будівництво інфраструктури, банально розкрадалися.
Власне тому я прийняв рішення, взяв на себе відповідальність, провів команду депутатів, яка намагається все це переломити.
У ОпоБлока в міськраді 20 з 64-х депутатів. Вважаю, що поступово, не за один день, їм це вдасться зробити. Перші результати все можна побачити навіть сьогодні.
Депутати міськради Запоріжжя відмовились допомогти Львову у вирішенні питання утилізації сміття. Ви не знаєте, чому?
Моя позиція щодо цього питання не збігається з думкою більшості депутатів міськради. Адже у Львова виникла проблема. Така проблема може виникнути у будь-де.
Вважаю, що ми один одному повинні допомагати. Це не означає, що ми повинні налагодити місток по перевезенню сміття зі Львова до Запоріжжя. Але ми повинні підставити плече.
В обмеженій кількості, в обмежений час: місяць, два три, для того щоб Львів вирішив свої проблеми. Ми повинні один одному допомагати.
До того ж нашу країну горе-політики постійно розколюють на Схід і Захід. А це була чудова нагода прокласти місток і допомогти один одному.
Галичанам зазвичай складно вдається вписатися в східні політичні еліти. Чи відчуваєте Ви відмінності між галицьким та східним менталітетом і в чому вони полягають?
Насправді, є об'єктивні ментальні відмінності у Львові, в Києві, Донецьку, Запоріжжі. Я країну знаю доволі добре тому що тривалий час прожив в кожному з тих міст.
Можу сказати одне: я – не галичанин, я – українець. У мене не має жодної проблеми з цим. Завжди легко пересувався з Львова в Київ, з Києва в Донецьк, з Донецька в Запоріжжя.
Для мене, скоріше, була проблема поїхати закордон працювати.
Свого часу я певний період працював в Російській Федерації. У мене було багато пропозицій працювати в Швейцарії, Великобританії, але я від них всіх відмовився.
Для мене завжди було принципово працювати в Україні та для України.
Відмінності є, але вони не такі великі, як, наприклад, між темношкірим та білим населенням в Південній Африці чи як відмінності між франкомовними та німецькомовними регіонами тієї ж Швейцарії.
Нам потрібно просто знаходити точки дотику і об'єднуватись в одну націю, в один народ. Але, на жаль, багато політтехнологів абсолютизують саме відмінності й грають на них, щоб здобувати перемогу на виборах для тих чи інших політичних сил.
Важливо бути відкритим, важливо бути гнучким, і не потрібно зациклюватися на регіональних відмінностях, треба бути відкритим до сприйняття інших культур. Я завжди був відкритим, тому мені легко інтегруватись в будь-який регіон.
Теоретичне запитання, але: як щоб Вам поступила пропозиція на наступних місцевих виборах балотуватись на мера Львова, якою була Ваша реакція?
Для того, щоб іти на виборну посаду в самоврядуванні у Львові чи будь де, потрібно жити у цій громаді, жити проблемами мешканців цієї громади.
Я у Львові не живу вже 15 років, і я не відчуваю це місто зсередини. А просто іти кудись щоб отримати посаду, це мене вже давно не цікавить. Це найголовніше.
Я з великою повагою ставлюсь до Андрія Садового, тому що за період його мерства є очевидна зміна міста найкраще. І він дуже глибока та цікава особистість.
І останній аргумент. Я інтегрований в Запоріжжя. Я об'єктивно зараз живу проблемами "Запоріжсталі" та Запоріжжя.
Про інше щось думати і говорити – це зараз зайве.
Львів залишається для мене гарним, комфортним, класним містом аби приїхати і добре провести час, погуляти з дітьми, побути з батьками.
Це місто де я народився, виріс, і де завжди буде невід'ємною часткою моєї душі.