16 Міжнародний економічний форум "Львівщина – фабрика Європи" на "Арені.Львів".
У конференц-залі "Арени. Львів", на 16 Міжнародному економічному форумі "Львівщина – фабрика Європи" – свище вітер.
Іде сніжок. Трударі підмітають доріжки на зебрі та збирають мокре листя у мішки. Але стадіон свистить. Вітер рве дах арени. Рве та свистить.
Лівій частині конференц-зали ще якось спокійно та затишно, але права частина сидить під нестримним свистом вітром, який немилосердно рве гофровану бляху на вентиляції.
На цьому недоробленому стадіоні постійно якась чудасія. Він ледве тримається на ногах у своєму забитому закутку, наче сирота жмеринська, адже з Сихова, крізь маєтки Дубневичів, до нього легше добратися, аніж Стрийською. Він вже ледве не розвалюється, оскільки кожен песик на Кульпарківській знає, що його будівельникам не давали зарплатні, а тому вони обмінювали дорожчі комунікації на дешеві, а різницю забирали собі.
Нічого свого у того стадіону. Наче те перекотиполе він котиться від екскурсій до весіль та Свідків Єгови з протестантами. Вітер з вентиляційної шахти ще носить околицями чутки про закриті вечірки на цьому стадіоні, вечірки-оргії, де гумових кобіт рвуть у певній кількості, наче Тузик грілку. Секс на футбольному полі, на незручних сидіннях чи холодному бетоні трибун – це ще більше збочення, ніж умовне садомазо, хоча яке садомазо збочення, так наївні підліткові фантазії.
Подібний обгазон можна уявити у схибленій уяві лише тоді, наприклад, коли вона за Інтер, а він – за Мілан, вона за Евертон, а він – за Ліверпуль. Страшно навіть подумати, що там, де щойно стояла трибуна Президента, гаранта усього у цій країні, де він щойно полум'яно говорив свою життєствердну промову – хтось міг свого часу когось пороти, дрючити чи натягувати.
Або ще гірший варіант – трибуна там так і стояла, але повторювався грайливий епізод з Поліцейської академії. А ще на "Арені. Львів" грають футбол, але це ще та порнографія, адже вболівати за донецький Шахтар у Львові можуть лише дурні. Хоча, наприклад, західнет Садового спокійно собі глорить за кротів, і, напевне, не просто так, а за папери. Глорить за Шахту і бакланить київське Динамо згідно зі всіма година ненависті Денісова та Віті Леоненка.
Після вчорашнього матчу варшавської Легії на західнеті Садового з'явилась ще одна спільна риса з ахметівськими каналами Футбол, Футбол 1 та курченківським сайтом Football.ua – вивищення Барси та упослідження Реала та Кріштіану, зокрема. Бідосі, що ж то буде, як йому цього року дадуть Золотого м'яча?
Але стадіон свистить. Наступним поколінням економічних форумів у Львові під гаслом "Львівщина – фабрика Європи" варто зважати на підступність слова "панель", і взагалі зважати на підступність слів. Ще на Форумі непродумана ситуація з рамками для перевірки. Замість того, щоб поставити їх на початку та перевірити всіх лише раз, їх поставили перед самими конференц-залом, і тому перевіряють кожного щоразу вкотре.
Віпів на першій панелі Форуму тьма, але тільки Андрій Садовий, наче Юлька, відразу встигає пропіаритися на е-деклараціях бариг і постати у тих своїх фантазіях захисником справжніх підприємців, які важко працюють. Садовий втішений тим, що у Львові зовсім інша атмосфера, ніж в е-деклараціях всеукраїнських політиків. Він чомусь гадає, що ця атмосфера має поширитися на всю Україну. Своє львівське сміття він вже успішно поширив усією країною.
Крісла доповідачів на панелях нагадують дизайном про батареї. Можна втішатися плацебною думкою про те, що тобі тепло, якщо там справді не зашили якусь хитромудру гаджетність, яка дійсно гріє спину.
Ці кріселка схожі на батарею, хоча це може бути і крісло ватника (зважаючи на те, що тут базується Шахтар). Голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин єдиний поміж когорти тьми кому потрібно щось доказувати. Всі чомусь грішать на молодшого Добкіна, але Ганущин своїми завтиками нічим не гірший за парламентського глюконавта.
Ганущин не молодий Папа Джуда Лоу – він ані на мить не сумнівається в існуванні своїх верховних богів – Дубневичів. Саме тому в його урочому піднесенні та у поважній поставі представника влади за ним плаче сцена. За його нерозтраченим на пусте артистизмом плачуть комедії Арістофана, де б він молодим пастушком вибігав з райських кущів, охоплений невимовним блаженством опісля натхненних уроків вправності тіла від більш досвідчених товаришів.
Йому тільки тогу, очі підвести й відразу можна у гості до лісового Пана. У дубових лещатах Ганущин намагається здаватися дещо витонченішим, ніж він є насправді. Він ласо облизується, коли слово нарешті доходить до його вуст, до нього останнього, і тому тримає мікрофон, неначе пава. У ньому манірність старорежимної актриси. Його щира душа відкрита небу, космосу та часу. Його пре на чистому.
Він так рухається у ритмах караоке, ніби виконує щось застільне чи ліричне, наприклад Meiko Kaji.
Ганущин соловейком виспівує у ватному кріслі. Щось подібне вже давно ходить у львівських караоке-клубах. Оскільки російські треки у нас співати заборонили, то вигадливі львів'яни придумають неймовірні комбінації. Замість слів "Как упоительны в России вечера" вони хочуть співати "Как упоительны в Украине вечера" або замість газманівської фрази "Офицеры, россияне, пусть свобода воссияет" вони пропонують співати "Офицеры, львовяне, пусть свобода воссияет". Галичанський нарід такий, вельми специфічний, з витребеньками.
Прапори країн позаду учасників занадто великі для висоти цієї зали і тому їх засунули у проміжки стелі. Хіба це не наруга над верхівками їх держаків? Хіба такою має бути шана до державних штандартів та їхніх флагштоків? Другу панель вже майже ніхто не слухає. Всі втикають у смартфони, адже вайфая на стіні пароль. Друга панель дещо російськомовна, а тому віпам доводиться часто жартувати. У залі прохолодно, щоб бути у тонусі, звісно, і не заснути. Та є тут й заповітна місцинка (поміж чотирма сходинками та двома обабіч трьох) коло батареї, де можна погрітися.
Тут більше немає на кого дивитися. Хіба що спостерігати за тими хто позіхає чи чухається під коліном. Можна ще стежити за журналістками, але тут немає нікого кращого за Терезу – зірку Лівого берега. На Терезу можна дивитися вічно.
Ніхто не пам'ятає, що сказав Синютка. Однак посередник, медіум між двома світами, не може бути інколи аж настільки непомітним. Він місток у майбутнє і тому мусить промовляти. Медіум – місток стабільності поміж двох непостійних світів. Синютка міг би сказати, якщо не щось важливе, потрібне чи конкретне (як Шеремета), то принаймні кинути у маси якісь панчлайни, типу: "Працюйте більше – заробляйте чимало", "Вклав у Львівщину – поїдеш на Канадійщину", "Хто не працює – той їсть" тощо.
Щоб народ мав за що зачепитися у своїй курячій пам'яті. Народ завжди прагне зачепитися за щось стабільне, тому що хіба, знову, влада – це не якір у бурхливому морі навколишнього життя? Зачепив, згадав, пригадав хто такий Синютка, і нехай навіть подумки сказав – овва, оце справді Синютка – голова.
Чоловіча половина залу подумала б, що він тямущий чоловік, а жіноча – що він прекрасний мужчина. Чоловіки у своїй прямолінійній обмеженості апелюють до вузькоспеціалізованої фаховості, але кобіти, кобіти бачать глибше, вони серцем чують і відразу помітить у такому Синютці гармонію двох світів (фізичного та духовного), православну калокагатію.
Помітить розум (цей упорядник їхнього хаотичного світу), який не просто з'єднує дві каналізаційні труби чи закручує шурупи, а перетворює світ на комфортну казку. А так тільки Роман Матис світиться зсередини різдвяним кроликом, але чомусь ще не миготить гірляндами (оце б була хохма).
Коли приходить Президент Порошенко, то з цього бічного ракурсу (Порошенко на тлі екрана з його зображенням) здається, що він розмовляє сам зі собою, дискутує сам зі собою, переконує сам себе у власних словах.
На запальній промові Порошенка, де всі сидять затамувавши, вітер гуляє та свище ще сильніше. І чомусь ніхто навіть не додумався використати цей вітер як метафору, типу, ми йдемо, за нами гаснуть ліхтарі. Ніхто чомусь не хоче іти супроти вітру навіть помаленьку, адже праведникам у цьому світі завжди важко супроти вітру.
Порошенко лише згадує Насалика, думає, що той, чи не єдиний в уряді, не з Галичини, а з заквітчаної Франківщини, але світове галичанство відразу йому пояснює, що Франківщина – то також Галичина, а Калуш — то посполите галицьке місто. Порошенко уклінно перепрошує перед галичєнами так пишно, наче ті з Авраамового коліна, хоча вони, певне, лише з адамового ребра.
Навіть Садовий, цей обраний перстом Божим помазаник на райське місто-сад не заявив, що той сатанинський вітер, то ніби та диявольська сальмонела в УКУ, є вірним знаком того, що благословенний Господом Львів та благословенна Господом Галичина – на вірному шляху, на шляху спасіння робочими руками.
Після Порошенка галичани розпорошуються світами. На всіх чекає нормальний, спокійний обід, оскільки солодке зранку то є трохи недобре для перетравлення бізнесу.
І ніхто, ніхто з бариг цих навіть не згадує про те, як попівські динаміки у церквах забирають у натруджених робітничих рук їхні недоспані ночі. Динаміки на церкві потрібні для тих, хто хоче почути благу звістку, але стоїть на подвір'ї церкви зважаючи на ті чи інші обставини. І лише на подвір'ї.
Динаміки не повинні голосити своїми піснеспівами на увесь мікрорайон. Має ж бути у Церкві якась повага до вихідного дня робітничих людей, це заповідь Божа нарешті, яку Церква так агресивно ігнорує. Має ж бути хоч якась повага до малих сих, до дітей, які мають лише два дні для відпочинку після теперішніх шкільних навантажень.
Цілий рік цей минає під хітовий Ріаннин гімн усіх трударів "Work" і краще б він щонеділі лунав з церковних динаміків замість тих їхніх аматорських катавасій.