Святкове чтиво: Кращі українські літературні казки Ч. 1
Варіанти перечитують та рекомендують забуті книжкові шедеври.
Зимові свята несуть із собою і подарунок вільного часу, який можна використати на себе.
Насолоду читання під ковдрою ще ніхто не скасовував, тож Варіанти нагадують про найкращі вітчизняні казки, які можуть позбавити вас від необхідності всоте перечитувати пригоди "Гаррі Поттера".
"Хочу Літати", Анатолій Костецький, 1980 р.
Казка, описана у книзі, починається одного чудового травневого вечора, коли на вулиці вже майже по літньому тепло...
Такий ідеальний зачин вимагає відповідної історії і Анатолій Костецький її вміло виплітає із спогадів про своє власне київське дитинство, із уважного вдивляння у магічні простори старого одноповерхового Києва та із канонів модерного казкарства.
Казковий детектив та гімн предковічним силам дитинства розповідає про маленьких мешканців Виноградного провулку – "найкращого куточка Києва", які…
Втім, їхня головна таємниця розкривається на самому початку повісті, тож про неї можна згадати вже тут –
...які вміють літати. Але лише в теплу пору року, адже, літати можливо лише босоніж.
Несподіваний дар весняної магії ще більше скріплює тісну дружбу дітей та перетворює увесь нічний Київ на майданчик для їхніх веселих ігор. Аж поки у глибині лагідної казки не з'являється несподіване зло у вигляді загадкового дідугана, який теж оселяється у Виноградному провулку. Побороти лиху порхавку, що викрадає у дітей… (залишимо цей момент в таємниці), друзям допоможуть несподівані союзники, серед яких і дворовий кіт Корнелій.
Хочу літати майстерно описує прекрасний світ дитинства у його ідеальному втіленні. Зелені задвірки старих будиночків стають окремою реальністю, в якій так чудово збирати термінові збори на віковічній липі, влаштовувати штаб у порослій плющем "нічийній" альтанці і куди так добре повертатися після подорожей на трамваї у дальні ліси.
Після прочитання книги залишається лише марно уявляти як би її можна було оживити у формі якогось дивного теплого кольорового аніме.
"Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером", Ірина Жиленко, 1986 р.
Чи не найкраща українська "різдвяна історія" радянського часу.
Сьогодні, вона, можливо, не усім сподобається, оскільки тут йдеться про Новий рік, а не Різдво. Однак, повість-казка Ірини Жиленко розгортається зі справді гоголівським розмахом та діккенсівською увагою до змалювання типажів.
Трохи розбещена дівчинка Орися, власниця песика Дзявчика та курки Фрейліни, несподівано натрапляє у під'їзді свого будинку на таємничі двері та знайомиться з чарівником Діодором Аристарховичем. І саме вчасно. Адже, за останній рік у світі та у їхньому будинку, зокрема, накопичилось чимало нехороших людських звичок, які краще залишити у старому році.
На тлі детективної історії зі зниклою статуеткою старий чарівник запускає веселий коловорот подій, в результаті яких добро буде винагороджене, а зло покаране.
Ірина Жиленко талановито і захопливо прописує атмосферу зимових свят та картинки вкритого снігом великого міста. Розмаїті декорації міських закапелків та людських слабкостей, у яких Київ постає чимось подібним до Лондону Діккенса, населяють образи дружби і зради, нужди та щедрості, доброти та черствості.
Ця історія, безперечно, достукається до сердець і дітей, і їхніх батьків, життєвим клопотам яких тут теж відводиться значне місце.
Багато хто, мабуть, прочитавши повість Ірини Жиленко у дитинстві, намагався потім пригадати – що ж це таке прекрасне ми читали колись давно, що ж це за казка, у якій фігурує Залізна Дама, поїдачка виделок, чи подружжя Тягниряднів, нечистих на руку антикваріатчиків, та Маленький Моцарт.
"Земля світлячків", Віктор Близнець, 1979 р.
Гарно прописані казкові світи зі своїми унікальними створіннями та своєю історією цінуються на вагу золота. Адже, авторам таких світів доводиться вигадувати не лише казку, а й окрему реальність під неї. Таке тонке і складне завдання під силу далеко не всім, як показує нам, приміром, літературний конкурс "Коронація слова".
Своїх крихітних героїв – чудернацький лісовий народ стовусів та тривусів – Віктор Близнець вифантазував з чистого листа, подарувавши дітям абсолютно унікальних та дуже милих персонажів.
Єдині прототипи, що впізнаються у описаних у казці героях, – це ми самі, українці, трохи ідеалізовані, трохи карикатурні, трохи зменшені, але якраз такі, якими б нам хотілося бути – мирний добродушний і дивакуватий народ, що може дати відсіч найлютішому ворогу.
Фабула Землі світлячків доволі проста – тут розповідається драматична історія підступного нападу моторошних потвор на мирну країну стовусів і тривусів. Але головна сила книги – у детальному описі різноманітних сценок, моментів та нюансів, завдяки яким героїв Віктора Близнеця відразу любиш всією душею, переймаючись за них як за рідних.
Моторошні потвори-вовкулаки, озброєні чорним вогнем, дивують своєю злою самобутністю і, одночасно, тішать уяву читача поєднанням архетипних рис найрізноманітніших казкових почвар.
Земля світлячків – це та чарівна країна, де відпочиваєш душею, але й не забуваєш про темні сторони всесвіту. Можна сподіватися, що всі хороші українці потраплятимуть сюди після смерті, як вікінги у Вальгаллу чи брати Лев'яче серце у Нангіялу, аби майструвати вітряки чи вирощувати гігантські дині.
