13 січня 2017

Вся правда про майстрів, будови та ремонти

Анонімне інтерв’ю із львівським майстром, який без прикрас описує особливості вітчизняного ремонтно-будівельного бізнесу.

Є поняття майстри, а є калимщики. Чи ще батраки – сезонні робітники або підсобники. Я таким теж починав свого часу.

Йдеш робочою силою на будь-яку роботу, гривень двісті в день, з їдлом чи без. Дехто так працює кілька років і вважає себе майстром. Але майстер – це той, хто сам робить кваліфіковану роботу, хто сам бере замовлення. Якщо довго немає замовлень, можна опуститись до рівня калимщика. Шукати оголошення в інтернеті – кому треба карниз прикрутити чи стіну підштукатурити. Свалу нема.

Існує поширена практика – кілька людей вирішують підняти гроші і збирають собі бригаду. Як правило, це люди зі села, адже, там кожен більш-менш знайомий із фізичною працею. Кожен сільський хлоп, який вважає себе чоловіком, вміє покласти кладку, викопати фундамент, зробити опалубку. А якщо вже вмієш шпатель в руку взяти, то все, ти справжній майстер і можеш вирушати на заробітки. Всі майстри зі села, яких я знав, спеціально не вчилися, вони такими народилися. З п'яти років взяв в руки сокиру, з десяти шпатель. Але в них є також велика вада – вміють не тільки працювати, а й бакапорити і халтурити. Підтесав, підштукатурив – лиш би добре виглядало.

Наші майстри, як правило, проходили школи в Польщі або в Москві.

У дев'яностих всі їздили в Польщу. Старі галицькі майстри, яких я знаю, освоювали всі технології саме там – малярні, штукатурні, гіпсокартонні роботи. А поляки, наскільки мені відомо, свого часу вчилися у турків. Перші шпаклівки, гіпсокартони в Польщі були турецькими.

Потім наші почали теж в Москву їздити. А хто вже дійсно серйозний, то старався в Іспанію чи Португалію і вже так із залишанням на постійно, на ПеМеЖе. Хороші майстри там заробляють нормально.

Один знайомий мого знайомого потрапив в Чехію. Мав дуже довгу дорогу – спочатку поїхав на пару днів в Естонію, звідти в Польщу, там були якісь проблеми з візами, то він дьорнув далі, в Чехію. Зараз там добре заробляє, кажуть, десь 120 гривень в годину, але як його впіймає поліція. то буде мати проблеми. Він зварщик, але там займається всім, що запропонують.

В Україні залишаються ті, хто мало, що вміє, або ті, хто вже має добру клієнтуру чи має свою бригаду.

У Києві, наприклад, є багато роботи для хороших майстрів. Я навіть якось зіткнувся там з дуже високою планкою у підборі кадрів. Шукав в столиці роботу і мене через знайомих спрямували до однієї бригади. Але я просто не пройшов кастинг. Там умови, як в якійсь німецькій фірмі – прихід на роботу чіткий, без запізнень, ніяких перекурів, жодного алкоголю. Два рази прийшов на роботу з бодуна – і до побачення. Робота має бути справді якісна. Після тебе все передивляються – ніяких "затрем", "замалюєм". Але, що цікаво, заробітки у них не дуже. Робітникам бригади платять менше, ніж я би у Львові сам міг заробити. Але зате стабільність у роботі і зарплаті.

Фото: "Картина з будівельником", Герін Бейкер (Pinterest)

Ще помітив, що у Києві наших галицьких майстрів не дуже добре сприймають. Ну, я так думаю, є за що.

От потім я прибився до ще однієї бригади. Це вже був зовсім інший варіант, як то кажуть, "класіка жанра". Кадри – солянка. Один з Дніпра, один з Білої церкви, інший ще звідкись. А за головного, наш, з Новояворівська, колишній афганець, распіздяй повний. Одним словом, шабашники з жостким алкоголізмом. Зранку приходять на об'єкт, хочуть випити, грошей немає. Починають дзвонити власнику, типу, треба там щось докупити, якогось гіпсокартону не вистачає. Власник скидає їм гроші на картку, вони їдуть, купують матеріали, але тільки на половину грошей. А решту відразу ж пропивають. На станції метро Героїв Дніпра у них є улюблена "наливайка", де продають дешеву пальону горілку. Випивають свої п'ятдесят грам, а тоді стають під найближчим магазином з будматеріалами, курять і чекають, поки з'явиться якийсь лох – бабуля, якій треба підвіконня пофарбувати чи айтішник, який має гроші, а сам зробити не вміє. При мені було таке – заходить в магазин бабуся, питає щось в продавця, а той, мабуть, в долі, тому що відразу махає на нашого головного бригадира. Бабуся до нього і все, через годину повертається він з авансом, а через дві вже приносить тисячу гривень. Хоча роботи там було, пам'ятаю гривень на чотириста максимум. Бригадир роздав всім по сто гривень і знову в "наливайку". Тим часом робочий день вже закінчується. Завтра приходять – і знову те саме. Або просто робота не йде і всі тупо розходяться.

При тому всьому, вони навіть якось умудрялись щось і заробляти. Постійно нагнітали враження, що якась робота робиться. Власник ввечері приходив дивитися, там шпакльовка замішана, шпатель брудний лежить, майстри теж тільки руки миють, все в пилюці, процес ніби був.

Я з ними довго не витерпів. По-перше, не міг так безбожно пити, а по-друге, роботи нормальної так і немає. Калимиш по бабульках, а об'єкт не тягнеться. Ну і просто себе перестаєш поважати, що з такими людьми працюєш, бо то не майстри.

Щоб стати нормальним майстром, потрібно все-таки мати мінімальний хист до такої роботи, якісь банальні якості типу ретельності. І постійно продовжувати навчатися, не гребувати, наприклад, дивитися навчальні ролики на ютюбі. Там є різні канали, "Маляр tv" і так далі. Я на таке підписаний, регулярно дивлюсь. І деколи справді щось корисне переймаєш, якесь ноу-хау, про яке більше ніде не дізнаєшся.

Робота знаходиться через "сарафанне радіо", бабка бабці сказала. Можна давати оголошення в інтернеті, але переважно тебе хтось комусь рекомендує. У мене було так, що десь упродовж півроку мене знаходили клієнти, я навіть сам нікого не шукав. При будь-якій владі, при будь-якій інфляції люди завжди будуються і ремонтуються. Будівництво завжди було і буде актуальним.

Фото: "Вавілонська вежа" (фрагмент), Пітер Брейгель старший (Вікіпедія)

Важко вклинитися в роботу на будівництві новобудов. Туди потрапляють тільки "свої" люди, знайомі бригадира. Там маєш стабільну роботу і постійні заробітки. Але халтурять і там. Якось я бачив будову в Брюховичах. Ворогу не побажаю жити в такому будинку. Якість стін не просто погана, а вже аварійна чи що. Забивати дюбель в таку стіну я би просто не брався.

Як наприклад, робляться перекриття підвіконня на сходових клітках. Ставиться по периметру цегла, а всередину закидається будівельне сміття. Зверху затягується розчином і все. Відповідно, таку стіну з розбігу можна пробити ногою, навіть якщо ти не каратист. Батарею туди вже не підвісиш, бо завалиться вся стіна.

Роблять погано, тому що крадуть. Це незнищенно. Один мій знайомий вважає, що потяг до крадіжок нам москалі навіяли. Не знаю чи москалі, але крадуть всі і всюди. Моток ізоленти заникають і їм вже приємно. На великих будовах це стандартно – приїжджає велика машина з мішками, її розвантажують, заносять матеріали в гараж, а з кожних десяти чи двадцяти мішків один заноситься в підсобку. За кілька місяців там вже назбирується величезний склад крадених матеріалів.

Підрядники жучать бригадирів, ті, жучать майстрів, ті калимщиків і так до самого низу йде.

Найобки є всюди, це вже така система. Навіть якщо приходиш в магазин, де продають без касового апарату і чек виписують від руки, продавці деколи самі питають – "Може ще щось дописати?". Їм по барабану, вони знають, що цей чек ти понесеш клієнту. Самі майстри в принципі, не вважають це за найобку. Вважається, що це за труди, за те, що їздили за товаром, за те, що його принесли. Деякі клієнти відразу домовляються з майстром про оплату за такі речі. Наприклад, дозволяють вирахувати гроші на "бензин" чи на маршрутку. Але більшість про це не згадують і майстри комбінують собі самі.

Проблема ще й у поширеній недобросовісності. Немає якоїсь цехової етики чи що. Знайти нормального майстра можна лише по рекомендації, якщо хтось вже мав з ним справу і впевнений, що він нормальний.

З іншого боку, хороший майстер і бере дорого. Хтось вирішує що краще найняти хуйовіших майстрів, але зате дешевше.

Халтурщиком бути можна, якийсь час так їм заканує. Але рано чи пізно можуть попасти на дуже вимогливих клієнтів, таких, що змусять все переробляти по багато разів, поки заплатять гроші. Чув про такі випадки, коли довгий час практично безплатно робили і переробляли. Але чув і про інше – в одних майстрів не прийняли роботу, так вони прийшли вночі на об'єкт і все порозбивали молотком.

Клієнти теж бувають різні. Бувають такі, що дуже важко розлучаються зі своїми грошима. Суто псилогічно. Тому, треба вміти розпізнавати людей відразу, щоб потім не вплутатися в проблеми. Коли платять частинами, або віддають не все і кажуть, що більше не мають. Або просто не хочуть. Кажуть – а ми точно з вами не узгоджували, паперів не підписували. Найпоширеніша проблема – гроші частинами. Пропащий варіант. Десять тисяч упродовж кількох місяців – то вже не десять тисяч.

Ну, і, звичайно, п'ють по чорному. Пам'ятаю двох майстрів-братів. Ще на світанку моєї кар'єри я ходив у підсобниках за смішні 120 гривень в день. Взяли якось мене з колегою в бригаду на один об'єкт…

Там, до речі, ще один випадок був, стосовно халтури. Ми прийшли, поступили в розпорядження до старшого. Ну і нам влаштували таку собі перевірку на вшивість. Дали брудну марудну роботу – розбирати і вивозити старий паркан, а під ним ще стару бруківку і кусок бордюра. Ну, ми покурили та й взялися до праці. Помалу, з мінімальними перекурами до обіду і закінчили. Після загального перекусону нас до себе підзиває один тракторист і каже – "Козаки, так не можна". Ми питаємо – "А що не можна, що не так?" "Та дивіться, ви щось дуже борзо до роботи приступили, в перший день до обіду все зробили. Так у нас не робиться". "А як робиться?" "Ну, могли б хоч до вечора то дотягнути. Ставка то одна, Швидше зробиш – більше не заплатять. Правило яке – бачиш їде шефове ауді синє, зразу береш лопату і шуруєш. А як ауді проїжджає, то розслабляєшся".

Після тижня ми вже теж почали курвитись, просто варіантів інших не було. Цілий день кидаєш сміття. Стоїш на якомусь поверсі, куриш і тільки шургаєш лопатою по підлозі, щоб звук був. Доходили до такого маразму, що просто включаєш відбійний молоток і він сам собі кудась херачить в порожнечу.

Так от, два брати. Класичні такі тіпи, з Новояворівська, характерні, просто епічні – вуса, вставні зуби, всьо. Один постійно жив в сторожці, а другий приїжджав. Ніби все вміють робити, але в усьому халтурять. Був такий випадок, приходжу зранку і бачу цих братів, а в них на обличчях ну просто вся біль Паризької комуни чи Кубинської революції. Видно бодун жорсткий, знесилені вкрай, хрєново їм. А тоді ще робота у нас була дурна – кран поломався чи крановщик забухав, але треба було носити цемент відрами на п'ятий поверх. Блядське заняття, кожен загнеться. Ми носимо по черзі і видно, що братам ну взагалі не йде робота. Один не витерпів і каже, зараз. Переговорив з братом, щось вони там скинулись і він побіг в магазин. Ну, бо біля кожної будови має бути магазин, інакше то не будова. Повертається він, в руках чекушка і пластиковий стаканчик, один. Вони перед нами дуже не приховувались, і так все ясно. Бере, значить, чекушку, палець ставить на середину, щоб, не дай боже, самому менше випити чи брата обділити. Наливає половину в стаканчик, решту в пляшці залишає собі. Випивають, навіть не кривляться, тоді він дістає одне печиво "Марія", розламує і дає половинку братові. Я чуть не просльозився. То вони то печиво навіть не з'їли, а тільки занюхали і в кишеню назад поклали. І пішли до роботи. Вже, бачу, бігають, туда-сюда, чух-чух. Правда, того заряду їм вистачило на півтори чи дві години. А потім знову довелося в магазин бігати. Грошей вже не мали, то нашкаляли в когось.

А ще випадок на тій будові був. Теж в перший день. Після обіду, коли ми дуже швидко розібрали паркан, зробили нам ще одну перевірку, ужасну. Там тракторист, копаючи яму чи землю відгортаючи, зачепив капронову трубу, яка з'єднувала новий будинок із загальною каналізацією, по якій шурувало гімно брюховицьке. Треба було розрити ділянку під кільцем бетонним і знову все з'єднати. Ну, мене туди в яму і послали. Я заліз туди, в кросовках, навіть гумаків не дали. Всі стоять і дивляться, як я буду то робити. Підняли кришку, а там гімно реально валить – то гімно, то шампунь, то гімно в шампуні, порціями такими. І в паузу між тим потрібно було все законопатити. Потім виявилося, що просто діаметр прокладки погано підібрали – я вставляю, а воно не вставляється. Тоді один з тих братів, бачить, що я вже так мучуся і каже мені – "Відійди". Залазить сам, і запихає просто трубу в трубу без прокладки і каже – "Засипай". І такий типу – "Ти нічого не бачив". Ну і я кажу – "Я нічого не бачив". Так я став співучасником злочинної недбалості. Думаю, в тому будинку та труба й далі протікає в землю, в стічні води, а там недалеко озеро… Одним словом, ось так і робляться будинки.

Фото: із серії "Construction Workers Lunching on a Crossbeam", Чарльз Клайд Ебец (Вікіпедія)

Автор: Андрій Бондаренко