Чому новий супер-мюзикл насправді є анти-мюзиклом і як режисер Демієн Шазелл пробує бути критичним в епоху пост-критики (обережно, спойлер!)
Новий голлівудський мюзикл Ла-Ла Ленд сподівано-несподівано виявився саме тим фільмом, якого чекали кіноглядачі і у США, і в Україні і ще багато де.
Мабуть, не дивно, що на тлі глобальних політичних потрясінь саме ця ескапістська стрічка отримала рекордну кількість відзнак у всіх семи номінаціях премії "Золотий глобус", переплюнувши попередніх рекордсменів – Пролітаючи над гніздом зозулі та Опівнічний експрес, на рахунку яких було по шість відзнак.
Нагородження "Золотими глобусами" вважається генеральною репетицією вручення "Оскарів", тож, швидше за все, наприкінці лютого Ла-Ла Ленд стане і власником більшості оскарівських статуеток.
І виглядає, що глядацькі симпатії теж узгоджуються із думкою американських кінокритиків.
Але наскільки у Ла-Ла Ленді нам показують, те, що ми бачимо?
Англійська ідіома La La Land означає "світ фантазій, відірваних від реальності". Саме таким і є мюзикл, знятий Демієном Шазеллом – гарний, кольоровий, мрійливий і несправжній.
Це суцільна ретромелокіноманська насолода, рясно насичена стилізаціями під головні американські мюзикли 40-50-х років минулого століття чи подібну французьку продукцію 1960-х – Співаючи під дощем, Театральний фургон чи Шербурзькі парасольки.
Творці Ла-Ла Ленду справді попрацювали на славу, вибудувавши досить майстерну стилізацію класичного мюзикла, відтворивши усе, за що публіка любила і, як бачимо, й далі любить цей жанр.
Тут і танці дівчат у яскравих сукенках і масштабні хореографічні постановки, що зображають грандіозне паті довкола басейну, і романтичну чечітку на нічних вулицях, і кабаретні номери у павільйонах, і проникливі сольні сповіді на тлі темних завіс.
До усього, для надійнішого ефекту, режисер закинув у стрічку ще й свої улюблені прєлєсті джазової сцени 40-50-х (привіт його фільму Одержимість), з'єднавши дуже різні культурні пласти у один милий образ "старого доброго шику".
Втім, Ла-Ла Ленду важко дорікати за несправжність та перенавантаження гарними декораціями і поверхневими алюзіями. Адже, режисер сам зізнається у цих гріхах вже у назві стрічки, а отже це свідомий прийом, на щось спрямований. І уважне відчитання ключових подій фільму показує, що, насправді, Шазелл зняв не мюзикл, а анти-мюзикл, досить жорстко деконструюючи цей жанр.
Наприкінці стрічки солодка реальність мюзиклу починає дивно вібрувати та провалюватись у віртуальні ями, замасковані під "спогади про уявне". І, з огляду на різні деталі фільму, цей збій далеко не такий невинний, як думається спочатку.
Головні герої фільму Мія та та Себастьян на поверхні виглядають канонічними персонажами класичних мюзиклів. Дві самотні людини, чужі на загальному святі життя, знаходять втіху один в одному. Драматизму додає легкий флер соціальної нерівності: вона – має за собою безпечний притулок у батьківському домі, тож може собі дозволити довгі пошуки свого місця у житті, він – талановитий, але бідний і заради куска хліба змушений відмовлятися від погоні за мрією.
Мія, подібно до Женев'єви Емері із Шербурзьких парасольок (недаремно героїню своєї п'єси вона, власне, нарікає Женев'вою), стоїть перед вибором – вийти заміж за порядного нареченого, якого вона кохає чи й далі псувати нерви глибокими, але надривними стосунками.
Себастьян, подібно до Джима Старка із фільму Бунтівник без причини (на який він запрошує Мію на початку знайомства), теж повинен визначитися – чи підлаштовуватися під оточуючу реальність чи продовжувати бунтувати і слідувати своїй натурі.
Зовсім неочікувано, під звичний карамельний супровід романтичних мелодій Ла-Ла Ленд звертає кудись не туди, куди мав би.
Під тиском бідності та почуття меншовартості перед коханою Себ йде на компроміс із мріями та погоджується на роботу високооплачуваного лабуха у комерційному проекті. І тут починаються дивності.
Разом з Мією ми приходимо на концерт гурту, у якому працює Себ, і бачимо як її коханий мрійливо посміхається, лабаючи щось доволі далеке від свого улюбленого джазу. Від його посмішки виникає незрозуміле відчуття тривоги, ще до того як у кадрі з'являються очі Мії, сповнені суму нерозуміння.
Згодом, у тому місці, де ніби-то повторюється хеппі-енд із Співаючи під дощем і Мія отримує нарешті омріяну роль, починається вже якась інша, зовсім не класична тема, похмурість якої свідомість глядача, засліплена блиском Лос-Анджелесу, який ще називають Містом Мішури, сприймає не відразу.
Що нам показують? Джим Старк стає нормальним і йому це подобається. Женев'єва Емері й далі кохається у романтичній музиці, але, пізнавши смак успіху, вона спокійно виходить заміж за ювеліра Ролана Кассара.
Варто було дожити до 2017 року, щоб побачити такі сюжети на великому екрані.
Бунт без причини гасне, оскільки у нього дійсно немає причин. Нормальність – це гроші, а гроші – це здійснення мрій. Ось єдиний реальний причинно-наслідковий ланцюжок, якщо дивитись на речі реально.
І, як не дивно, романтично-замріяний, як видається спочатку, мюзикл таки пропонує нам саме це – дивитися на речі реально. А мрії залишити там, де їм і місце – в уяві, якою можна лише насолодитися час від часу як келихом хорошого вина. Не більше.
Саме такі акценти режисер розставляє під кінець, хоч і маскує їх під все ту ж таки нереально гарну картинку.
Упродовж століття американська душа постановочно змагалася на голлівудській сцені із власною меркантильністю, аж ось Демієн Шазелл знецінює цю боротьбу однією задоволеною посмішкою людини, яка пізнала ціну успіху саме в грошах, а не безтілесних мріях.
Усміхнений Себастьян повертає глядачам первинне значення американської мрії – ти можеш стати ким завгодно, але для цього ти насамперед повинен бути успішним. Увесь нарочитий гуманістичний пафос Голлівуду (який стає об'єктом висміювання і у останній комедії братів Коен) постає у Ла-Ла Ленді саме тим чим він і є – блиском уявної мішури.
Ла-Ла Ленд цим самим наносить удар не лише жанру класичних мюзиклів, а й узагалі Голлівуду як "фабриці мрій".
"Знаємо ми ваші романтичні історії про бідних, замріяних і закоханих", немовби каже нам посмішка Себа, – "Усе це тільки ля-ля та бла-бла". Авжеж. Голлівуд це насамперед фабрика, гроші, визиск та джунглі. А мрії – це для бідних.
Схоже, що саме в цьому полягає головна стилізація фільму Шазелла. Франко-американський режисер, як виглядає, намагався насправді відтворити не анестезуючий гламур голлівудських золотих мюзиклів, в яких солодкавий тлін присмачувався гуманістичним пафосом для бідних, а підривну діяльність тих "незалежних" режисерів 60-70-х років, що вивели у мейнстрім критику мейнстріму.
У смислах, а не за формою Ла-Ла Ленд швидше нагадує Забрійскі Пойнт Мікеланджело Антоніоні, Чоловіче – Жіноче Жана-Люка Годара чи Ти тепер великий хлопець Френсіса Копполи.
Власне, занадто провокативні як на "нормальний" мюзикл діалоги (наприклад, коли не дуже хороший персонаж репера Джона Ледженда резонно зауважує Себу, що його спроби воскресити джаз не мають сенсу, адже, воскресіння минулого – це консерватизм, а джаз якраз був авангардним і спрямованим у майбутнє), сприймаються цілком нормально у контексті Годара чи Бертолуччі.
Згадаймо фразу "все, що нове, автоматично стає традиційним" із годарівської Банди аутсайдерів.
Прикметно, що попри цитати та вибудування подібного контексту Шазелл діє зовсім інакшими методами, аніж представники різноманітних "нових хвиль". Він прекрасно розуміє, що революційний пафос уже не адекватний і навіть не намагається опертися на якийсь "авангард" моменту, типу робітників чи "сердитих маргіналів".
Натомість, він дуже тонко співставляє мрії та реальність, інкорпоруючи життєві очевидності та реалізм у саме тіло сфабрикованої мрії.
Під виглядом мюзиклу Шазелл пробує показати, що би було якщо мюзикл перенести у реальність.
Однак, до кінця невідомо, чи це і є головна мета режисера. Фільм настільки майстерно сконструйований, що тут можна чекати ще глибшої критично-смислової гри та деконструкції, просування за межі очевидних висновків.
Яку саме тверезість хоче продемонструвати нам мюзикл? Тверезість прагматизму? Шазелл здатний на більше.
У стрічці можна вгледіти й інший пласт досить сильних алюзій, які пробивають і блискучий світ мрій, і прагматичний реалізм, сягаючи якихось нижчих глибин.
Це алюзії на Девіда Лінча із його Малголленд Драйвом та Внутрішньою імперією.
Причому досить сильні алюзії, від яких неможливо абстрагуватися, – варто пригадати лише як Себ та Мія танцюють над освітленою ліхтарями прірвою, що блимає космічною тьмою як у Малголенд Драйві, чи як закохана парочка прогулюється тими ж знімальними павільйонами, з яких Лінч творить цілий моторошний лабіринт у Імперії.
Можливо, саме тут криється ще один ключ до відчитання Ла-Ла Ленду, завдяки якому солодкий мюзикл постає гіркою драмою, не обов’язково з хорошим кінцем.
Схвильована Мія з вологими очима Емми Стоун, що слухає виступ Себа у клубі у останніх кадрах Ла-Ла Ленду, не може не нагадувати нам схвильовану Бетті у виконанні Наомі Уотс (яку прекрасну спекуляцію можна було б підвішати під зворотнє прочитання прізвища Уотс та першої букви імені Наомі – це ж і є прізвище Емми – Стоун; однак, в англійському варіанті ці кабалістичні маніпуляції базуються лише на звуковому прочитанні, тож, не будемо фанатичними у розвитку цієї теми), котра у такій же ж позі сидить перед сценою театру "Сіленсіо" у Драйві.
Їхня схвильованість – це відчуття чогось прихованого та життєво важливого, правдиво-істинного, що продовжує приховуватися десь за горизонтом їхнього поточного сприйняття.
Лінчівська Бетті занурена у прекрасний сон, що не дає їй побачити жахливу, але реальність. Схоже, що шазеллівська Мія у ще складнішій ситуації – уникаючи безплідних мрій вона потрапляє у інший сон, не менш фантомний. Від її фінального спокою на тлі пустки зрадженого кохання, прикритого кольоровими декораціями, спиною повзуть мурахи.
Уявне прокручування ситуації щасливого життя, яке могло б бути у Мії із Себом, подано у формі альтернативних лже-спогадів, як мюзикл у мюзиклі. Нам немовби нагадують, що ми то теж дивимося мюзикл. А його ніби реалістичний кінець, тверезі посмішки двох людей, які усвідомили, що мрії мріями, а життя життям, – це теж лише нарочитий хеппі-енд красиво знятої мрії. Реальність не в тих чи інших поворотах звичних сюжетів, вона ще деінде.
Шазелл розуміє діалектику авангарду та традиційності, мрій та реальності, гуманізму та брехні і робить свій фільм максимально діалектичним, без однозначної фіксації у будь-якій смисловій точці.
Завдяки цьому Ла-Ла Ленд лише грається у фінальні висновки, задаючи ширший деконструкційний рух, який не пропонує нам ні якихось прозрінь чи одкровень, ні якоїсь революційної критики. Він пропонує глядачам простір вибору власних висновків, демонструючи, що смислове поле широке як космос, де зупинитесь там і буде ваш вибір. Він пропонує не довіряти тому, що вам показують і нав'язують, а мати власну голову на плечах.
Інакше кажучи, показуючи фантомність будь-яких кіношних "правд", він пробує надати глядачу свободу від усіх штампів та стереотипів, викованих на ідеологічних фабриках двадцятого століття.
Епосі пост-правди Демієн Шазелл намагається (свідомо чи ні) протиставити поняття пост-стереотипності – штампи теж відносні, як і факти. Суть не в них, а в тому як ми себе поводимо – як замріяні діти, чи як дорослі, що здатні діяти адекватно ситуації. Вибір тих чи інших штампів, мрійливих чи реалістичних, нічого не означає. Справжній вибір в іншому. Але до нього слід дійти самостійно, без кидання у вир звичних опозицій, що експлуатуються усіма ідеологічними машинами і Голлівудом зокрема.
фото: IMDb, The Independent, IndieWire, prettymuchamazing.com, Lainey Gossip