Багатостраждальна іконка Андрія Садового нарешті замироточила кавайною милостю.
На сміттєвих пагорбах Львова поволі, але впевнено збільшується кількість благодаті.
Йорданське Богоявлення вкотре оголило гидке, фарисейське нутро Львова, міста-корабля, міста-трамвая, міста-сміття. У корумпованому місті Львові панує беззаконня, а добро та справедливість вже давно канули у воду замкненої Полтви.
Міський голова вкотре та багаторазово наголошує на сміттєвій блокаді улюбленого Садограду ворожими силами, але хіба це не його права рука дала життя Грибовицькому монстру та випустила його поміж добрих людей?
Садовий вкотре і вкотре падає на багатостраждальний мороз, але саме життя, як вияв Божого милосердя, вкотре спонукає його до якогось соломонового рішення.
Садовому нарешті треба вдягнути труси або нарешті зняти хрестика, бо не можна одночасно служити Богові та Мамоні.
Садовому та його юним хіпстерам варто вже нарешті організувати якийсь брейншторм: бо сьогодні його ще женуть у спину, але завтра, завтра його вже копатимуть у дупу.
Але несподівано рука допомоги приходить Садовому з-за спини Москви – із Китаю.
Ще святий апостол Павло у своєму посланні до Римлян (5; 20) заповідав, що там, де збільшиться гріх завжди зарясніє благодать.
Масова культура ніколи не спить і хіпстерам Садвого треба терміново запускати у маси намолені іконки Андрія Івановича, кавайні іконки Андрія Івановича. Бо Схід – то тонка справа.
Ось тут у Йо-Кай Вотч показують серію про Красуньку (так схожого на Андрія Садового), а ось там – вже серія про Пукодиха.
Масові настрої у цей пришвидшений (завдяки вибраним) час особливо мінливі: сьогодні Садовий ще на коні, а вже завтра він – під конем.
Садовий має встигнути, бо інакше уважні глядачі швидко проведуть паралелі з південнокорейським фільмом минулого року Asura, де корумпованого голову міста грає відомий артист Хван Чжон Мін.
Місцями героя Хван Чжон Міна взагалі ніби малювали з Садового.
Паралелі проведуть швидко, бо вже так нарешті хочеться побачити львівське кіно з атракціонними перестрілками у лабіринтах львівської Ратуші. Побачити ратушний екшн, де персонаж, навіяний образом Садового, втікатиме від розгніваного натовпу все вище та вище вежою аж до годинника, а згодом й на оглядовий майданчик.
І там, лишень на секунду, кинувши оком на панораму Львова та згадавши ретроспекцією усе попереднє життя, майне ногою у голубу височину повітря.
Але ні, він не впаде вниз. Він не може впасти. Гори львівського сміття понесуть його на крилах, наче янголи. А натовпу захеканих радиків, укропів та свободівців лише доведеться дивуватися такому Божому диву та знаменню – польоту Садового над Львовом.
Бо коли ще львівський глядач побачить таке? Бо коли ще львівський глядач нарешті побачить зомбі-апокаліпсис (лайк минулорічний південнокорейський хіт Потяг до Пусану) у монорельсі Сихів-Підзамче.
Коли нарешті побачить на екранах орду зомбі на Високому Замку, яка пожиратиме на схилах усіх закоханих у іграшковий і такий потішний Львів туристів, яким так і не повідомили завчасно скільки у тому Львові потойбічного та жахливого.
Після того натовп зомбі переслідуватиме когось із ще живих та залізе юрбою на львівську телевежу, яка від такої кількості людських тіл завалиться у напрямку Замкової та поїде униз.
Зомбі серфінгуватимуть на ній і так створять у стіні новий пролом, бо старий так зігрівав серця багатьох, які про нього ще пам'ятали. А як ефектно десантуватимуться на туристів у центрі пики зомбаків з канатної дороги.
А поки львівські кінематографісти підглядають у парках за Толлівудом, то львівським виробникам іграшок серйозно треба задуматися на випуском няшних ляльок Андрія Садового.
Супроти сміття треба боротися лише красою, неземною красою. А яке ж це поле для агітації молодого покоління садоботів, яке з молоком матері всотуватиме любов до його світлої постаті, до світлої та чистої постаті Андрія Івановича Садового.