Зміст статті

1 лютого 2017Андрій Бондаренко

Рідні

У львівський прокат виходить документальна стрічка Віталія Манського Рідні, знята на українському матеріалі.

Манський вважається російським режисером і таким вважає себе сам, але народився він у Львові. До Москви поїхав юнаком, вчитися у ВДІКу і там залишався до 2014 року, коли переїхав до Риги.

Рідня режисера живе не лише у Львові, а й в Одесі, Севастополі, Донецьку. Про усіх них Манський і зняв свою останню стрічку. Точніше, не так про них, як про їхні політичні та громадянські погляди, виявляючи, таким чином, складну соціокультурну реальність сучасної України, у якій вже кілька років триває війна з Росією.

На противагу до дражливої тематики, фільм вийшов дуже спокійний, майже медитативний. Режисер свідомо уникає прямих проблематизацій, намагаючись просто представити погляди тієї чи іншої людини. Лише при потребі підливаючи крапельку олії у вогонь розмови.

Зйомки тривали упродовж року – з травня 2014 року, коли все лише починалося і до травня 2015.

На круглому столі, присвяченому виходу у Львові фільму Рідні, режисер Віталій Манський зауважив, що сприйняття його стрічки львів'янами відрізнялося від інших міст. Якщо в Одесі, Києві чи ще десь глядачі дивилися Рідних як футбольний матч, тобто, емоційно і шумно, то львівський сеанс Манський порівняв із спогляданням шахового турніру – публіка сприймала побачене стримано, тихо, "про себе".

Круглий стіл "Плинне теперішнє та незакінчене майбутнє у документальному мистецтві" за участі режисера Віталія Манського, драматурга Павла Ар’є та науковців Данила Судина і Наталії Отріщенко

З одного боку, це можна пояснити тим, що львів'янам у фільмі, як і в шахах, були важливі нюанси, тонкі ходи та внутрішні конструкції, а не шалена товкотнеча довкола воріт та динамічне забивання гола ворогам, як у футболі.

Хоча голос у стрічці надається усім українським родичам без винятку, однак схоже на те, що львівська рідня є більш центральним персонажем, оскільки вона численніша. Тож, львівські глядачі мають нагоду більше вдивлятися у деталі свого львівського середовища, більше вдумуватися у нюанси, аніж одесити чи севастопольці.

З іншого боку, можливо, львів'яни були найбільш спентеличені та збентежені стрічкою. Адже, власне львівські персонажі були найменш типовими. Російськомовний одесит, який є патріотом України – в Одесі сприймається цілком нормально. Але, схоже, що до російськомовних львів'ян, які щиро підтримують Україну та українців, львів'яни звикли менше.

Власне, документальний фільм Рідні Віталія Манського цінний тим, що показує цікаву і достовірну вибірку сучасних політичних ідентичностей (чи протоідентичностей, як зауважив би інший учасник круглого столу історик Володимир Склокін). Причому вибірку не суху, не статистичну, а живу, калейдоскопічну, сповнену реального найдрібнішого різноманіття.

Кадр із фільму Рідні

Пошук таких живих повнокровних і складних репрезентацій і є головною метою усієї творчості Манського. Він намагається знайти саме таких героїв для своїх фільмів, позиція яких була б найбільш вартою довіри.

Як пояснив Манський на круглому столі, у документалістиці найбільш важливим є питання достовірності. Наскільки ми можемо довіряти закладеним туди висловлюванням, документальним, але ж взятими в певну рамку? Конкретний фільм є лише частинкою реальності, він не може показати усього спектру, тож чим важливим цей "документ" може доповнити наші власні погляди?

Круглий стіл "Плинне теперішнє та незакінчене майбутнє у документальному мистецтві"

Зважаючи на те, що охопити усі погляди не можливо, Манський шукає мікро-світи, які все-таки можна було б умістити у фільмі повністю, без принципового урізання їхньої реальності. Такий цілісно взятий мікро-світ міг би бути достовірним представленням якоїсь ширшої макро-дійсності (хоч і не усього всесвіту, звісно)

Наприклад, у його фільмі Труба таким мікро-світом є люди, що живуть вздовж газової труби, яка з'єднує Росію та Європу. Це вибірка випадкова, складена за формальною ознакою близькості до Труби. Але, разом з тим, завдяки цій "випадковості" вона є достовірною. адже її сконструював не сам режисер, а реальність.

Манський навів також приклад іншого задуму – зняти фільм про усіх учнів такого-то класу такої-то школи. Це лише невеличка вибірка з багатьох людей, але цілісно зафіксована реальність цих конкретних школярів буде достовірною, оскільки закладена у цей макро-світ реальність буде відтворена повністю, без швів та розрізів.

Українська родина Віталія Манського теж є таким мікро-світом. Політичні думки кожного з них показуються такими як вони є, у своєму контексті. Усе, що є, є тому, що є, а чого немає – того немає, бо немає.

Кадр із фільму Рідні

Тому, від українських родичів Манського не відсторонитися. Насамперед, це стосується російських чи європейських глядачів. Адже, така репрезентація намагається дати слово усім українцям та пробити стіну російської пропаганди чи європейської відчуженості від подій у нашій країні.

Але є у ній і меседж для внутрішнього українського користування – розкол цієї родини передає і розкол країни. Фільм не закликає до будування діалогів, до взаємного пробачення, але змушує таки дивитися один на одного, як у розмові сестер у Скайпі. Діалог неможливий, але можна побачити у цих людях, що тепер живуть на ворожій території, не лише зомбі, але й жертв, тільки жертв не свідомих, а забитих пропагандою. Взагалі, яким чином, рідні люди, сфотографовані на одній світлині, стали чужими один одному? Геополітика руйнувала та розділяла живу людську тканину колись, розділяє і тепер. Це тупа сила, якій важко протистояти. Вона була сильнішою за окремі родини, є такою і зараз. Але, що спонукає севастопольців, що невміло підспівують словам російського гімну, й далі дивитися українське телебачення? Ці люди відчувають себе цілісними під тінню російського триколора, але вони складені з уламків. Люди-уламки. І у стрічці Рідні це добре помітно.

Круглий стіл "Плинне теперішнє та незакінчене майбутнє у документальному мистецтві"

Є тут меседж і для внутрішнього львівського глядача.

Україномовні львів'яни й далі сприймають "мовне питання" як знак свого поневолення. Тоді як культурно-соціальна реальність давно змінилася. Ось колишня партійна діячка, колишня "поневолювачка", вона все ще російськомовна, але що вона говорить своєю російською? Вона говорить про те, чому вона за Україну, чому вона вважає себе українкою. Це не зовсім звична картинка "мовного поневолення". Можливо й тому. більшість львів'ян дивилася фільм без особливих емоцій – бо просто не знали як на це реагувати?

А ось, внук колишньої "поневолювачки" – він без вагань йде служити в українську армію, знаючи, що згодом опиниться в АТО, а потім, як розповів Манський, навіть залишився там контрактником.

Тож, фільм Рідні російсько-львівського режисера, показуючи маленький світ однієї родини, видає щось достатньо універсальне, широке і достатньо достовірне, щоб представити щось неочевидне будь-якому глядачу – чи то у Львові, чи Донецьку, чи Москві, чи Берліні.

Круглий стіл "Плинне теперішнє та незакінчене майбутнє у документальному мистецтві"

Автор: Андрій Бондаренко

Приєднуйтесь до нашого нового каналу в Telegram

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Варіанти - онлайн газета новин Львова. Інший погляд на львівські новини та новини львівщини. Завжди свіжі новини про Львів, про львів'ян і не тільки. Тут новини у Львові оновлюються постійно.