Дмитро Гнатюк і Село Небесне

У вересні минулого року журналіст Вахтанг Кіпіані звернув увагу громадськості на прикрий факт – на смітнику поблизу квартири нещодавно померлого Дмитра Гнатюка будівельник знайшов мішки із паперами та документами, що вочевидь раніше належали співаку.

Кіпіані звинуватив у злочинному недбальстві близьких родичів видатного виконавця та державні органи, що мали б заопікуватися таким визначним культурним спадком. Трохи згодом Андрій Дмитрович Гнатюк, син співака, який успадкував помешкання, пояснив, що викинуті папери є лише маленькою частиною усього архіву його батька. Знайдені документі потрапили на смітник, лише тому, що були відсіяні з усього архівного масиву як такі, що не становлять жодного інтересу.

Андрій Дмитрович, звичайно ж, помилявся. Будь-які документи, що стосуються фігури такого масштабу як його батько, є надзвичайно важливими для культури та науки. Тим більше, зважаючи на те, що постать Дмитра Гнатюка ще так і не була співмірно осмислена у контексті сучасної української культури. Біографічні відомості, анекдотичні історії, витягнуті з інтерв'ю, шаблонні возвеличувальні формули – це все,  чим на сьогодні може похвалитися потенційне "гнатюкознавство".

Дуже показово, що реальний масив документального спадку перевищує його поточну культурну затребуваність. А дослідникам та хранителям культурної сфери цілком вистачає простої фіксації "забронзовілого" статусу Дмитра Гнатюка.

Навіть син виконавця відміряв цінність батьківського архіву доволі механічним способом згідно із тими квадратними метрами, які він займає у квартирі, – на смітник пішло те "зайве", що лежало на балконі.

Тоді як Дмитро Гнатюк – це ключова фігура для розуміння того, як формувалася офіційна українська популярна культура недавнього минулого та як вона вплинула на формування нашого сучасного культурного горизонту.

Дмитро Михайлович є одним з головних творців тієї уявної території "заповідної українськості", що задає нашу національну уяву та визначає, що значить бути "українцем" не в політичному, а в душевному сенсі.

Звісно, Гнатюк лише продовжував справу, розпочату до нього. Він був ніби Тарасом Шевченком чи Миколою Гоголем повоєнної радянської України. Від класичної поезії та літератури трепетна ідея батьків українства дійшла і до популярної естради – із Гнатюком "внутрішня оаза" чарівної "України" стала феноменом масової поп-культури індустріального зразка.

Відповідно із духом мас-культурного часу ключова роль Гнатюка полягала не у прямому виробництві наративів (слова та музику до його пісень писали професійні автори), а у потужній ретрансляції їх до найдалекіших закутків географії та душі.

У кар'єрі Дмитра Гнатюка українська поп-естрада сягнула свого максимуму. Любов не лише усієї радянської публіки , а й партійних "вождів", успіх та визнання глобальної аудиторії, часто втілені у немалих гонорарах.

Але для українських слухачів це було щось більше ніж естрада. Разом з колективом найкращих авторів Гнатюк у своїх піснях  переконливо оживляв та розвивав "українську уявність", надаючи їй самі ті, а не інші риси, саме те, а не інше "уявне тіло".

У піснях Дмитра Гнатюка вишиване полотно у формі рушника чи сорочки не просто відобразило культурні практики українського селянства, що випускало своїх дітей на орбіту "широкого світу".

У гнатюківських піснях це полотно здобуло ідеальне культурне тіло, заточене під перебування у вічності, у "божественних" коморах гомерівських муз. У цьому і полягає над-значення гнатюківської творчості, метафізична додана вартість його популярних хітів, яка виходить за рамки суто шоу-бізної чи виконавської значимості і рівняється на народну епіку.

Власне після Гнатюка Івасюк, Зінкевич, Петриненко, Білозір та інші вже знали, що саме вони роблять, завдяки Гнатюку вони вже мали чітку ідею того, що сокровенна українськість може сочитися не лише з народної культури, з класичної поезії, не лише з академічних хорових співів, а й з популярної пісні.

Дмитро Гнатюк був зіркою невипадковою. У ньому зійшлося багато унікальних моментів.

З подібним репертуаром до Гнатюка вже, приміром, працювали не менш талановиті Борис Гмиря та Іван Козловський. Однак, поцілити в яблучко нової повоєнної естради вдалося саме Гнатюку. Серед багатьох причин (наприклад, праця Гмирі під нацистським режимом чи невдала спроба еміграції Козловського) головними, мабуть, є суто вокальні особливості. Адже, ні бас Гмирі, ні світла чистота вокалу Козловського не пасували так добре популярному формату як універсальний баритон, притаманний Гнатюку. Він звучав якось усереднено, без відхилень у специфічну оперність, і разом з тим надзвичайно потужно. Просто прекрасний голос талановитого чоловіка у розквіті сил, як у Френка Сінатри.

Причому вокальною технікою Гнатюк володів не гірше своїх уславлених попередників та колег. Його спів викликає враження гулкого мотору, наділеного максимальною потугою і разом з тим надзвичайно слухняного, здатного на делікатні повороти.

Допомогла Гнатюку, безумовно, і зовнішність героя нуарних кіноблокбастерів – вишукана солідність, що не може і не хоче приховати до кінця не погамовану дикість натури всередині.

Це не тільки аристократ Євгєній Онєгін, а й розпачливий блазень Ріголетто.

Можна тільки уявити, яким молодий Гнатюк постав у 1949 році перед Сталіном на приватній музичній вечірці. Кремезне дитя свіжозавойованих буковинських земель, підкорений велетень ще не звиклий до скутості трофейним зеленим костюмом з комісійного магазину. Чуттєвий співак проникливих романсів, який здавалося ще недавно рубав топірцем румунських колонізаторів.

Гнатюк не міг не співати проникливо, до сліз, оскільки українська пісня була чи не єдиним важливим відгоміном того світу, в якому співак народився і який майже вщент був зруйнований радянською окупацією та подальшою страшною війною. Прихід Союзу убив рідного брата Дмитра – його закатували енкаведисти після спроби перейти кордон із Румунією, де він навчався на моряка. Відділив від спілкування з сестрою – та незадовго до окупації виїхала у Канаду.

Українська пісня стала для Гнатюка одночасно способом виживання у суворій реальності сталінського Союзу і способом примирення із цією реальністю.

Талановито написані, хоч і правильно оформлені пісні, у яких дозволялося оспівувати лише правильну радянську Україну, таять у собі набагато ширший уявно-символічний простір. Цілу невидиму країну, сповнену чимось набагато глибшим, аніж побут, боротьба за владу чи ідеологія, тож бранцями високого щему ставали не лише "внутрішні імігранти", а й найвищі номенклатурщики. Ридання Хрущова та Брєжнєва під впливом гнатюківських пісень засвідчували невідпорну харизму української уявності, цього приватного раю, відгородженого тином та побіленими стінами від загальної юдолі зла та смутку.

Викарбувана людьми згорьованими, пригніченими бездушною імперською системою, українська ідейність від початку була синтезована як різновид гашишу, для споживання у приватних закутках душі. І цей гашиш безперечно діяв.

До слова, ця думка може багато чого пояснити у хворобливому потягу росіян до України – це прив'язаність наркомана, у якого забирають яскравий дієвий наркотик. Адже, колективний "росіянин" ніколи не любив самих українців як таких, і за повноцінних громадян-особистостей їх не вважав. Росіяни зате любили світ уявного українського раю – з його хатинками, вербами, пристрасними ночами і чорнявими жинками. Це той бром, без якого, як видається, росіянам важко сприймати свою дійсність і доводиться самим синтезувати страхітливі руйнівні засоби, типу "русской весны", який у порівнянні з тонким гашишем "українського раю" діє подібно до препарату "крокодил".

Випуск десятків мільйонів платівок Гнатюка у знесиленому війною Союзі виконував такі ж завдання як і продажі популярної підсолодженої горілки марки "Столична", запущеної у виробництво з 1944 року.

Недарма ж, сам Дмитро Гнатюк спиртних напоїв ніколи не вживав.

Свою "країну мрій" Дмитро Михайлович творив яскраво і талановито, заоравши нивку для цілої плеяди подальших "золотих естрадників". Витримувати темп, виснажливий не лише фізично, а й психічно, йому, за його словами, допомагала колекція українського класичного живопису.

Взагалі, життєвий уклад Дмитра Гнатюка є хорошим прикладом сучасної культури елітного"буття по-українськи".

Вдень – виснажлива праця у жорсткій системі. Ввечері – повернення у свою приватну обитель, де включається магічний ліхтар "українського духовного затишку".

Попри барвисту професійну діяльність Дмитро Гнатюк жив лише своїм домом, у якому його чекала вірна дружина, черкащанка за походженням, втілення "шевченківської України".

Половину заробітків (досить високих навіть без закордонних гонорарів у валюті, які система у нього відбирала) виконавець витрачав на будування приватного мікрокосмосу – у міській квартирі чи на дачі.

За іншу половину зарплатні Гнатюк втілював свою пристрасть до колекціонування. Величезні гроші співак віддавав за полотна "високих класиків" дореволюційного малярства – Сергія Васильківського, Миколи Пимоненка, Петра Левченка, Костянтина Трутовського. Їхні полотна – це канон змалювання "старої доброї" сільської України. Саме вони і заряджали Дмитра Гнатюка необхідною енергією.

Прикметно, що Гнатюк підтримував хороші стосунки із Віктором Ющенком. Той, за словами співака, був "симпатичним чоловіком, закоханим у свою землю".

Схоже, що формула "буття по-українськи", випрацювана у радянські часи, не втратила свою актуальність і серед новітньої еліти – з тих, що підтримували українську ідентичність.

Так, можна уявити як Віктор Ющенко вдень йде на амбразуру виснажливої праці у корумпованій та прогнилій системі українського політикуму. А увечері – кохає свою землю при світлі метафізичного "вкраїнського раю". І тут немає суперечності. Адже, "вкраїнський рай" для Ющенка та подібних йому – це суто духовна наркотична субстанція, яка лише скрашує жорстку дійсність та допомагає не втратити відчуття себе.

Такий підхід правлячої верхівки радянської України відтворюється вже й елітою сучасної незалежної держави. У цьому сенсі ні Ющенко, ні умовний Порошенко не відрізняються від Хрущова чи Щербицького. Усі вони по-своєму симпатичні люди, які люблять свою землю, хоча й лише на уявному рівні.

Постать Дмитра Гнатюка допомагає краще зрозуміти цю успадковану з минулого століття культурно-метафізичну конфігурацію.

"Сльози Хрущова" – це складний символічний ієрогліф, який позначає щиру тугу та розпач  української еліти, внаслідок інтуїтивного усвідомлення бездонної прірви між Земним Градом реальної України – хаосу випадковостей та невиліковних залежностей, царством Кривди – та Україною як Градом (чи, точніше, Селом) Небесним – уявним простором чистої гармонії, царством Правди та Краси.

Втім, якщо Гнатюка чи Хрущова можна осягнути як трагічні постаті, то діячі новітньої України вже виглядають тими блазнями, які ніколи не стануть героями опери чи народної думи. Але плачуть усі по-справжньому.