Смарагдове місто

Смарагдове місто – серіал, у якому майже нічого не відбувається, але дивитися його дуже цікаво.

Звісно, режисер-рекламіст-візіонер Тарсем Сінгх не міг просто і буквально екранізувати відому книгу. Та й оригінальний казковий роман Френка Баума вже давно покоїться на дні величезної піраміди, складеної з творів численних наслідувальників та продовжувачів. Тож, за сто років з виходу "Дивовижного чарівника країни Оз" Смарагдове місто перетворилося на якийсь вже народний сюжет.

Порожню форму класичного канону Сінгх передбачувано заповнив власними творчими візіями, використавши прийом із свого другого фільму Замежжя – чудернацькі марення на межі забуття-смерті.

Дівчину на ім’я Дороті (вже доволі дорослу) підхоплює вихор торнадо і переносить у дивну казкову країну Оз. Там вона зустрічає дивних персонажів, кожен з яких по-своєму неповноцінний, і разом (або окремо) вони блукають країною, сподіваючись на здійснення своїх бажань.

Втім, переповідати серіал Сінгха немає змісту.

З точки зору розвитку сюжету тут усе стоїть на місці. Головні герої лише тиняються туди сюди, вмотивовані марними сподіваннями на чудо. Єдині нормальні події, про які можна сказати, що вони відбулися – це смерті декотрих персонажів. Але і вони насправді не здатні розворушити в’язку, опіумну дійсність чарівної країни.

Усі дії героїв значать не більше, ніж борсання у багнюці і про це нам повідомляють вже у першій серії.

Серіал надійно приковує увагу зовсім іншими, не сюжетними засобами.

Краса гри Тарсема Сінгха проявляється на рівні окремих візуальних образів-сцен-ситуацій. Це і є справжня плоть серіалу, яка заворожує глядача самим своїм існуванням. Це ніби сад, засаджений різнокольоровими квітами. Вони просто гойдаються на вітрі і саме за цим цікаво спостерігати.

Хлопчик з механічним тілом намагається дружити із вередливою принцесою, що постійно приховує обличчя за масками.

Дівчина, яка все життя прожила хлопцем, намагається змиритися та освоїтися з тим, що вона дівчина.

Чарівник-самозванець намагається поставити чари поза законом, одночасно намагаючись справляти враження могутнього чарівника.

Слідкуючи за тими чи іншими наборами образів, можна одночасно роззиратися навколо як в якомусь “усвідомленому сновидінні”.

З’являється відчуття перебування у незнайомому місці чи місті, де за кожним поворотом може трапитися щось надзвичайно. І очікування цього надзвичайного не менш цінне ніж воно саме.
І, навіть якщо вже знати своєрідний почерк Тарсема Сінгха, можна насолодитися численними візуальними "тістечками".

Стиль Сінгха можна окреслити як постмодерний ар-нуво. Його образи показують нам умовний естетичний світ, у якому, як можна припустити, не було Світових воєн і модернізму, а махровий постмодерн прийшов відразу після модерну. Від Густава Клімта та Альфонса Мухи відразу до Захи Хадід та Деміена Херста.

Сам Тарсем Сінгх сидить ще десь збоку – немовби візуальний діджей, який лише міксує вже створений до нього матеріал.

Бути візуальним реміксером Деміена Херста та Густава Клімта – це, звичайно, означає перебування на одній із найнижчих сходинок естетичної еволюції.

Однак, у випадку Смарагдового міста проявляється ще один суто серіальний спецефект.

Дивитися фільми Тарсема Сінгха – це доволі беззмістовне заняття, нестримне поїдання візуального поп-корну. Але у серіальному форматі багатотижневий марафон споглядання додає певну "правду життя".

Власне, вже у відсутності справжніх подій можна розгледіти особливий сюжет серіалу. У намаганнях персонажів нарешті закрутити якусь подію і у їхній нездатності це вчинити. Усі мешканці країни Оз вражені прокляттям "очікування на Годо". Вони постійно, з секунди на секунду чекають на те, що навколишній світ раптом знову стане нормальним. Але цього ніяк не стається. А тим часом їхні тіла агонізують, неначе муха, що втрапила у клей.

Тарсем Сінгх немовби заганяє глядачів у дивну проміжну зону і постійно утримує їх там, підвішуючи увагу на послідовності чудернацьких образів. Таким чином, глядач теж стає тією ж мухою у клеї, що і персонажі серіалу.

І це вже доволі потужна метафора, яка розмиває межі між фікцією та реальністю та наглядно занурює глядача у принципову "несправжність" просто гарної картинки.

Просто гарна картинка – це не подія, а лише безплідне намагання відчути подію.

Але якщо добре розкрутити ланцюжок гарних картинок (чим і займається Сінгх), то десь зсередини виру може з’явитися і відчуття самої події.

Тому, парадоксальним чином, у серіальних сно-видіннях Сінгха відкинутий модернізм, витіснена потреба у чіткому змісті повертається як головний демон, як той страшний Звір, що задає горизонт болючої відсутності подій у країні Оз.

Майстерно зводячи в одній банці вершки постмодерної візуальної насолоди, Тарсем Сінгх мимоволі деконструює цю насолоду. Або ж дає можливість глядачу зробити це самостійно.

Все-таки у постмодерній грі-заради-гри, у грайливих і безсенсовних співставленнях криється проривна каббалістична сила випадкових просвітлень. А заплутана реальність Смарагдового міста, свідомо чи ні, але досягає у своїй безглуздій напрузі якихось самокритичних діалектичних висот.

Адже, Сінгху таки вдається створити окрему діючу модель цілого світу.