Любов)

У Театрі Лесі Українки прем’єра – вистава "Любов)", вільна інтерпретація п’єси "Блакитна троянда", авторства іменитої покровительки цього театру.

Це не якась гучна прем’єра довгоочікуваного і розрекламованого проекту – і цим вона особливо цінна. Адже, це плід нормального щоденного творчого процесу – знак того, що багатостраждальний театр, вчергове перезапущений, нарешті нормалізується та приходить до тями.

Раніше, з нагоди приїзду до Львова нашумілої вистави Влада Троїцького "Коріолан" я висловлював завуальовану думку, що для появи у нас людського сучасного театру потрібно гнати в шию всіляких видатних геніїв-режисерів, зіркових творчих особистостей на яких нездоровим чином тримаються часто цілі театри.

Актори "театру Лесі" свого часу так і зробили. І тепер вже маємо нагоду бачити черговий результат – негучна, але доволі цікава постановка, цілком варта того, щоб потратити вечір, призначений для "окультурення".

Прикметно, що виставу "Любов)" можна навіть назвати продуктом колективним. Адже, до творчого процесу допустили також акторів. І це чудово. Це і є той важливий тренд сучасного театру, який ми ніяк не могли перейняти. У "Любові)" режисер – харків’янин Артем Вусик – не перетягує ковдру на себе, не втілює ніяких своїх демонічних амбіцій, як то буває, а просто працює з текстом і з людьми і дає попрацювати іншим учасникам.

Тому, можна із задоволенням наголосити, що постановка "Любов)" – це міцний гвіздок у труну всіляких замшілих "геніальних Карабасів-Барабасів" та відчутний крок у бік нормального сучасного театру.

Прочитання "Блакитної троянди" Лесі Українки у Артема Вусика підкреслено сучасне.

Уся постановка тримається на електронній музиці, пантомімі з елементами сучасного танцю та підкреслено сьогоденних костюмах.

Цьому всьому протиставляється принципово незмінений текст оригінальної п’єси 1908 року, який озвучується у форматі читки.

Таким чином, сучасна форма та класичний зміст творять якийсь додатковий умовний художній простір – ні там, ні тут.

Персонажі виглядають як ми, а обговорюють теми сторічної давності. Актори втілюють дореволюційних "пань та панів", а рухаються при цьому як на зйомках музичного кліпу.

Спершу, це сприймається контрастно, а потім звикаєш. Тож, вистава спочатку подразнює і зацікавлює, а потім втягує і зачіпає. Бо на сцені згущується певний мікро-світ, по своєму живий.

Якимось чином, хореографія постановки знаходить достатню кількість танцювальних та пантомімних рухів, аби не повторюватись та постійно щось виражати і задавати тугу сценічну атмосферу – не обов’язково "по тексту", але завжди доволі дотепно.

Втім, такий підхід, хоч і достатньо ефектний, щоб захопити глядача, втрачає на іншому – не створює глибинних містків для перетягування старих смислів сторічної п’єси у нашу живу сучасну реальність.

Тому, та сама "блакитна троянда" постає у постановці у доволі музейному засушеному вигляді, хоч і прикрашена ефектною модерною рамочкою. Ідея "чистого кохання"” хвилювала людей століття тому і, безперечно, хвилює зараз. Однак, те, як вона проговорюється, в які образи і теми втілюється, – у п’єсі "Любов)" подається лише у тодішньому варіанті, з перспективи молодих людей 1908 року. Слова, якими герої п’єси описують свої відчуття та бачення, нормально працюють лише у минулому контексті. Сьогодні ж, вони сприймаються як доволі цікаве, але далеке від життя і навіть мертво-шкільне плетиво порожніх візерунків.

Спроби подолати цю відстань між різними формами вираження вічних смислів у постановці, звичайно ж, присутні. Віддавши шану класиці буквальним проговоренням першоджерела та накривши її кольоровим склом сучасної хореографії та декорацій, режисер намагається привнести на сцену і якийсь момент сьогодення. Для цього він заходить ще трохи збоку, адже, елементи базової концепції – модерні рухи під давній текст – настільки тісно підігнані, що вставити щось туди вже не виходить. Осучаснення смислів відбувається на рівні вибудови мета-наративів, на рівні входу акторів у виставу, у той момент, коли вони вже на сцені, але ще не персонажі.

Це цікавий прийом і автори постановки його використали зі смаком, навіть "з вогником". Тому, все дійство можна розділити на дві паралельні і рівнозначні площини – саму виставу та акторські коментарі з куточку сцени. І навіть важко сказати, що тут є головнішим, що забезпечує той момент успіху, завдяки якому п’єса вдалася. Втім, це, мабуть, і не важливо.

Але ці зовнішні вставки у тіло вистави занадто випадкові та механічні, аби наново запалити той вогник, який намагалася роздмухати Леся Українка. Це як кілька шматків вогкого картону, кинуті на купу грубих дров. Щось ніби спалахне на мить, але вогню не буде, лише дим.

Попри успішність цікавого дійства глибинна драма блакитної троянди залишається мертвою, музейною драмою заяложених слів.

Про що йшлося героям? Чому вони непокоїлися та що шукали? Чому у них нічого не вийшло? Чому блакитна троянда така дивна та нежиттєздатна квітка? Чи існує вона взагалі?

Усі ці питання застигають немов комахи у бурштині у тих "лесиних" фразах, які вона колись писала ще живими, але які вже давно перетворилися у вульгарні в’язкі кліше - "О, йди геть, ми не достойні одне одного!".

Коли йдеться про постановки класиків (хай і дебютних та маловідомих їхніх п’єс), то все впирається у одну важливу задачу – як відновити те минуле смислове середовище, у якому ці твори могли б знову ожити? Адже, класики на те й класики, що їхній живий контекст вже помер, зник, розвіявся. При цьому, класики на те й класики, що у серцях їхніх творів є щось класичне, щось "те, що не вмира". І як виділити і виразити саме те, що безсмертне? Простого буквального прочитання тексту замало. Кількох додаткових коментарів з позиції сучасності – теж.

Саме з цим над-завданням постановка "Любов)" не справляється. Та, можливо, вона на це і не націлювалася.

Можливо, головне своє завдання вона бачить у тому, щоб просто створити цікаве та оригінальне дійство, здатне захопити нормального, сучасного глядача та дати йому відчуття "перебування у театрі". Це, безперечно, є. До того ж, у ньому відчувається дуже важливий момент – намагання режисера, акторів та інших творців вистави знайти себе, своє театральне дихання, випрацювати свій стиль, свій театр. Це перші кроки, але вони свої, вони складені із щирого поту та щирого інтересу. І це відчутно. І це найголовніше.

Хоча, для таких постановок краще брати все ж таки не класику, яка вимагає над-зусиль, а щось співмірне. Щось на одному рівні із бажанням авторів знайти себе. Бо експлуатація Лесі в цьому випадку виглядає, швидше, як спроба "схалявити" на пошуках сучасного тексту, аніж осмислене намагання оживити бронзову фігуру.

Фото: Поліна Карпова, Олександра Єрмілова