Мідний вершник

Русскій мір Львова та націоналістична рагульня міста Лева зустрічаються палкими обіймами під пильним наглядом місцевої поліції.

Цьогоріч усі тріщинки святкового Пагорбу Слави пронизує собачий холод і тому представники Свободи організовано тусять колом навколо вічного вогню, бо там значно тепліше, ніж неподалік. Десь у безсмертній душі вони клянуть собаку-Садового за те, що той запалив комуністичну атрибуту на радість ваті, але немічним, богомданим, тілом вони все ближче та ближче туляться до його короткочасного тепла.

Досвідчена у боях на Пагорбі Слави Свобода сьогодні, типу, наглядачка над новиками з Правого сектору чи Національного корпусу. Свобода — виважена, мудра, і тому більше мовчазна у власнім авторитеті над цими малими. І навіть десь там, на самоті з власними думками, вона хоче відмежуватися від усіх інших нациків-рагулів навколо, які лише іржуть та курять на Пагорбі Слави. Свобода цигарок на Пагорбі Слави собі ніколи не дозволяла.

Відоме поліційне обличчя так по-батьківськи ліниво картає підопічних нациків, наче малих, нерозумних дітей за паління на Пагорбі Слави і це все, що потрібно знати про божественну субординацію поміж них.

Поміж новиків чимало облич з заточкою Юри Михальчишина. Над Пагорбом Слави блукає привид Юри Михальчишина, ніби це якась його реінкарнація, ніби він ще не набавився і захотів ще раз згадати молодість та похуліганити на Пасічній, бо поважно рекламувати шановній спільноті Фб літературні цікавинки чи епізодики з життя відомих людей, то якось нудно.

Але це не Юра, а якісь його діти, онуки чи правнуки (зважаючи на те, як пришвидшився час навколо в очікуванні Апокаліпсису) і тому над усім цим витає світлий образ Любомира Мельничука, уся перевага якого над іншими праваками у тому, що він вже тут не вперше і тому мусив давно вже збитися з дитячої хвороби лівизни та кефірних пустощів.

Ні, звичайно, спалювання георгіївської стрічки то споконвічний свободівський ритуал на який збігаються усі навколо, оскільки це єдина атракція навкруги поміж дрібних суперечок та повільного розповзання Пагорбом Слави львівської вати, яка крізь зуби сипле під ніс прокляттями у бік усього українського.

Але що таке дитяча радість від спалювання георгіївської стрічки на тлі життєрадісного ідіотизму деяких нациків-рагулів, які фоткаються з першим-ліпшим дідом-комунякою, ніби це історична зустріч на Ельбі, а потім по-приколу, швиденько та боягузливо, кидають зігу, щоб тупо поржати.

Хаммер-Бобанич також поміж наглядачів цього шоу для бідних. Також тут можна помітити й рекламного Валєрчика, якого після сакури на Сихові, має точно усиновити Садовий, щоб ще більше полегшити у майбутті потенційно кримінальну долю.

Але найбільше потрапляє в об'єктиви божественної субординації поліціянтів та нациків укропівець Зінкевич, цей вартовий Львова, цей його спокій та порядок, і цей його потенційно майбутній мер (якщо він не зрозуміє, що вільно розсікати на тачці вулицями Львова з тьолкою, однією рукою тримаючись за кермо, то значно краще, ніж сидіти у Ратуші).

Поза усім цим потенційним (бо заради чого усі тут так дружньо зібралися?) на Пагорбі Слави націоналістична гопота зустрічається львівською ватою Русского міра, і подекуди, їх дуже важко відрізнити один від одного. Вони знайшли один одного і їм добре у цьому стані, добре, лагідно й тепло.

Поміж вати чимало воістинну православних та богонатхненних парсун, але якщо, наприклад, поголити голову та бороду ось цьому богоносцю, то відразу світ вітатиме ось такого представника, здається, Правого сектору.

Московський Патріархат дипломатично лавірує на війні з Росією, щоб часом не образити цих і тих. Заводить воскрєсє, хоча вже міг би у Львові перейти на українську мову у богослужіннях.

І невідомо для кого усе це воскрєсє, бо переважно уся російськомовна публіка більше думає про земне, аніж про горнє. Лише одиниці з них прийшли справді вшанувати загиблих, бо усі інші тут, щоб принципово потрусити русскім міром, рекламними пахощами русского духа. Поміж них так і витає базарний дух свята і тому понурий пенсіонер просить екзальтовану пенсіонерку не фотографувати його пса, бо він (пес) більше не їстиме каші.

Поміж них більше путінського єзуїства, ніж усвідомлення кількості загиблих на тій війні. Вони вміло приховують у цьому ворожому, бандерівському місті свою червону сутність, і тому, якщо заборонена будь-яка комуністична символіка, то вони обов'язково прийдуть у червоних куртках (або в куртках з зірочками), червоних беретиках, червоних краватках, з червоними кульками у руках та червоними квіточками на грудях.

На Пагорб Слави цих дітей війни привозять автобусами, але впізнаваних облич там мізер. Чи то вони так добре шифрувалися у попередні роки, чи це шанувальники святкування 9 травня у Львові з інших міст.

Тихенько ходять між відвідувачами й старо-ліві елементи Львова: його комуністи, соціалісти, прогресисти, свистуністи тощо.

Багато хто з них знає й цього наполеончика у кирзаках та кітелі з польськими (?) орлами. У нього кульок Kenzo, а ієрогліфи на ньому, мимоволі, вшановують його плани з захоплення Всесвіту святим ім'ям Самурая Апокаліпсису.

Він довго тусить з комуністом Ткаченком, але й цей авторитет не оберігає його від майбутніх погроз власноручного розстрілу за таку клоунаду.

Русскій мір цього року на Пагорбі Слави став особливо помітним, чітким. Зменшення кількості реальних ветеранів закономірно призводить до оптимізації атрибутів, які більше не працюють.

У ворожому середовищі та під час війни з Росією львівська вата не так святкує День Перемоги якогось там далекого 1945 року, як наїжачено та принципово намагається демонструвати окупаційну зарозумілість Русского міра, який потребує нових перемог (і тому поміж львівської вати на Пагорбі Слави стільки згадок про Донбас).

Вороже середовище спонукає львівську вату до замкненої концентрації і тому зовсім не дивно, що портрети "Безсмертного полку" тут носять зомбі з характерними рисами, поведінкою та одягом. Тут можна зустріти лише поодинокі випадки чогось живого та рухливого, бо усе інше — це мумії зі слідами виродження на обличчі (особливо це помітно у кобіт).

Блаженні фанатики (хоча на Пагорбі Слави й були деякі винятки) добре пасують до просторікуватих нациків-рагулів (де також є певні винятки) та разом створюють навколо себе специфічну атмосферу чогось авторитарного над якою й витають вже згадані наглядачі від політичних сил та поліції.

Один відомий місцевий божевільний з матюками штовхає у спину адекватну пенсіонерку і всі причетні відразу так, опа, вмивають руки (ось він принцип роботи тітушок, Розвитку громади та хіпстерів Садового). Він тусить на усіх львівських мітингах зі свободівськими газетками у руках, хоча Свобода його відразу зрікається, бо якось бачила у його пальцях газету Самопомочі.

У перші дні львівського Євромайдану він якось зачепив малу Подолячку, яка відразу подумала про щось більше, і тому подумки ледве не дійшла до суду юнацьким максималізмом. Але під вечір вона оговталась і усвідомила, що усе, насправді, було не у таких масштабах, як вона собі намріяла (хоча це згодом ніяк не допомогло їй пихою та павою величатися на передачі у Дроздова).

На православних обличчях ватних жіночок забагато слідів Керрі Метісон, і якже, їй-богу, стрімко у динамічному 6-му сезоні Homeland його шоуранери вирулили на шлях американської диктатури (бо вата і нацики — предтечі її).

Добре за антиутопії лише Львівгазу. Сказали – пустили газ до вічного вогню, перетелефонували – закрили газ і накрили той вічний вогонь тазиком. Оголили, так би мовити, усю марність цього метушливого дня перед байдужим обличчям вічності.