Зміст статті

29 травня 2017

Не займайте мене, сеньйоре карабінере

Життя українських емігранток в Італії.

Ох, Італія! Прекрасна країна вин та сиру, прекрасних краєвидів та древніх соборів, мелодійна мова, старовинні  вулички, пекуче сонце, і піца. Звісно, куди ж без неї? Італія як пісня, як казка, як мрія, коли ти турист.

Але що ж таке Італія коли ти заробітчанин з України, без європейського диплому, та без знання мови? Це своєрідне задушливе пекло, де ти маєш видиратися, виживати і терпіти. Не мрія, не пісня, і аж ніяк не казка.

За офіційними даними в Італії мешкає понад 400 тисяч українців, за неофіційними – понад 800 тисяч. Загалом, майже мільйон. Схоже, це ближче до істини, зважаючи на те, що Служба проти расової дискримінації UNAR, повідомляє про те, що батьківщина Данте і Мікеланджело – третя (після Росії і Польщі) країна, де осідають заробітчанки.

За даними посольства України в Італії, близько 90 відсотків українців, які приїхали в Італію на заробітки – це жінки, зайняті в домашньому господарстві (доглядальниці, няні, гувернантки).

Українці Італію прибувають різними шляхами і методами. Є чотири способи легально опинитися в Італії:

1. Туристична віза, щоправда, після її закінчення доведеться покинути країну або залишитися в ній вже нелегально. Це, до речі, дуже розповсюджений спосіб серед українських заробітчан. Але якщо ти нелегал, то спокійного та повноцінного життя не чекай. Будь готовий здригатися від кожного наближення  карабінера (італійська поліція), адже вони часто перевіряють документи у іноземців, і якщо помітять протерміновану візу тебе чекає тюрма для емігрантів, а далі – депортація із забороною на в'їзд до країн ЄС на п'ять-десять років. Нелегальні заробітчани бояться вічно насуплених та нетолерантних до емігрантів карабінерів, наче вогню.

2. Навчання в італійському вузі або на курсах в Італії дає можливість іноземним громадянам жити в Італії лише протягом декількох місяців з метою вивчити мову та культуру країни. Навчання в Італії у вузах звичайно коштує дорого, навіть корінні жителі дуже часто не можуть собі цього дозволити, а курси коштують ще дорожче.

3. Посвідка на прожиття оформляється фірмою-роботодавцем або агентством з працевлаштування. Знайти офіційну роботу в Італії дуже важко. Навіть представникам країн Європейського Союзу складно, тому що потрібно проходити трудомістку операцію підтвердження професійної кваліфікації, а також проходити тестування на знання італійської мови. Через те, що отримати таку візу дуже складно, більшість вибирають неофіційну роботу.

4. І нарешті – одруження з громадянином / громадянкою Італії.

Жіноче обличчя української еміграції в Італії

Перший жіночий десант з України (переважно із західних областей: Закарпаття, Буковини, Галичини, Волині) висадився на Апеннінах в кінці 1990-х. Можна лише уявити, що довелось пережити бідолашним жінкам, які із вчорашніх поважних вчительок, виховательок, медсестер перетворилися на нелегальних іммігранток. І яким шоком для них був лад у "новому світі".

Ось короткий синтез типових пригод: "Закрили завод, де я працювала (звільнили, щезли гроші, помер чоловік тощо), знайомі підказали, що можна влаштуватися в Італії. Щоб заплатити посереднику і купити квиток, довелося продати квартиру (витратити всі заощадження, влізти в борги). В'їхали за підробленою (в кращому випадку короткостроковою туристичною візою). Після прибуття в Італію нас висадили з машини посеред міста (поселили на квартирі, де спали по двоє на ліжку, платили за кожен день перебування). За папірчик з адресою потенційного роботодавця теж треба було платити. Загалом, перший рік перебування зазвичай йшов лише на те, щоб розрахуватися за боргами, пов'язаних з мандрівкою".

Як визнавалося в одному соціальному дослідженні на цю тему, через крах соціального статусу, розлуку з рідними і страхом перед невідомістю стрес перших місяців перебування заробітчанок в Італії можна порівняти з тим, що відчувають ті, хто перебуває в зоні військових конфліктів.

Проте саме таке життя, за даними Міжнародної організації з міграції, вибрали для себе сім мільйонів українців (15 відсотків населення) в якості, як можна припустити, найменшого зла.  Від дев'яностих і до сьогодні нічого й не змінилося. Наші громадянки далі сміливо їдуть туди.

Переважно це жінки "за сорок", які залишили сім'ї на батьківщині та приїхали до Італію, щоб заробити "на навчання доньки", "лікування чоловіка", "внуків на ноги поставити" і просто тому, що в Україні криза, і немає на що жити. Хоча тридцять відсотків з них мають вищу освіту та в більш ніж 90 випадках із 100 їм лише вдається влаштуватися доглядальницями за старенькими, няньками, хатніми робітницями або прибиральницями.

За характером робота різниться на "фісу" (з проживанням в сім'ї) і погодинну. Назбирати грошенят простіше на "фісі", так як з 600 євро в місяць (середня плата за цю працю) 400 можна спокійно відправити додому, адже не потрібно платити за житло, а іноді й за їжу.

Погодинна (а це переважно прибирання, від 6 до 8 євро на годину) дає більше свободи, адже "фіса" – це своєрідний різновид домашнього рабства, ти повинен майже цілодобово бути присутнім вдома, бігти за першою вимогою господаря незалежно від часу доби. Зазвичай єдиний вихідний – неділя і в четвер до обіду. Жінки які лишень приїздять намагаються економити на усьому, чому тільки можна, тільки швидше б назбирати потрібну суму і повернутись додому, хоча 9 із 10 так і не повернуться, а залишаться в Італії, вибираючи зі всього зла найменше.

Моя знайома (ім'я попросила не розголошувати) розповідає: "Серед моїх знайомих на батьківщині немає жодної сім'ї, де хоч хто-небудь не працював би за кордоном. В Італію я потрапила у 1999 році, коли жити стало зовсім нестерпно. За освітою я вихователька, але не пропрацювала за професією жодного дня. Після розпаду Радянського Союзу садочки закривали масово, місця не було. Роботу не міг знайти, чоловік почав випивати, а в нас росла маленька донечка.

Поскакала декілька років офіціанткою в барах та ресторанах і вирішила поїхати в Італію, заробити грошей хоча б на пристойне житло та краще життя для дитини. Мови я не знала. Знайомих не мала. Вісімнадцять років минуло, а я й досі здригаюся, згадуючи ті часи. Так важко було, що аж вити хотілося, додому хотілось, я так часто плакала, але терпіла, заради доньки. У пам'ять врізався один випадок, коли сеньйора у якої я жила і працювала нянькою для її сина спитала: "У тебе все взуття чорне, і туфлі, і босоніжки, це твій улюблений колір?"

І невтямки було заможній італійці, що в мене іншого взуття й не було, дві пари і обидві чорні, щоб до всього пасувало. А в нас так і купували, щоб одне, але щоб до всього пасувало. Як мені тоді було соромно  за свою бідність. Але ці часи минули. Я їхала на два роки, заробити на квартиру, а лишилась на вісімнадцять, вже маю громадянство, офіційно працюю вже більше десяти років, об’їздила увесь світ. Ні про що не шкодую".

Ольга: "Це було у 2015, моя перша робота була жахливою. Мене попереджали, що у цієї сеньйори довго не витримують. Але вибору не було: заплативши посереднику 300 євро, я заступила на службу в няньки. Робочий день тривав з 7 ранку до 11 вечора. Господиня та її мати пильно стежили, щоб я весь час щось робила. Крім дітей були ще приготування з прибиранням, причому господиня постійно стежила, щоб жодна порошинка не осіла. Зате дітям, а їх було двоє, дозволялося все, навіть вимазувати мені кашею волосся.

Контроль був тотальний: вони перевіряли навіть смітник, чи раптом я не з'їла їхні фрукти. Мені давали тільки обід, а на сніданок і вечерю я повинна була сама купити собі продукти, і синьйора по чеку перевіряла, чи не витратила я ці гроші на щось інше або, не дай Боже, не відправила на Україну.

З незвички до такого життя в мене почала часто йти носом кров, господарі злякалися ускладнень (тоді в мене ще зовсім не було документів) і виставили мене не розрахувавшись. Потім я була доглядальницею у бабусі. Це була тільки нічна робота. Вдень я бігала по прибиранням. Бабуся лягала спати о восьмій, і мені теж не залишалося нічого іншого. Було дуже сумно, але це дозволяло не витрачатися на житло, і якби у мене в цьому будинку не зникли відкладені 600 євро, я б там залишалася й до сьогодні".

Ребібія-Парко д'аранчо – осередок України в Римі

Щонеділі біля станції метро "Ребіббія" не стихає гул української мови між автобусів, що паркуються на площі. Вони курсують між Римом і Західною Україною. Недільне відвідування цих місць на місцевому жаргоні називається "піти на буси” за співзвучністю зі словом "автобус", і це один з обов'язкових ритуалів української колонії. З бусами відправляють гостинці додому, і відповідно, отримують.

Сюди приходять і за безкоштовними консультаціями: як написати заяву на возз'єднання сім'ї, які пункти повинні бути в контракті на оренду, як приструнити господаря, який не бажає розплатитися, та хіба мало які можуть виникнути питання. Сюди приходять і за пошуками роботи, але італiйцi в пошуках найманої робочої сили на "Ребiбiю" приходять рiдко, бо шукають працiвникiв через знайомих-iноземцiв чи агенцiї. Тут бiльше тусуються українцi: однi шукають роботу, iншi хочуть їхати додому i шукають собi на той час замiну.

А трошки далi Ребібії знаходиться довга площа, де рядами стоять пiвсотнi бусiв лише з українськими номерами. На табличках на лобовому склі можна побачити всi мiста України та всi напрямки. Кожної хвилини до бусiв нашi жiнки пiдносять торби аби передати рiдним.

За кiлограм вантажу тут платять переважно пiвтора євро, якщо посилка йде в Захiдну Україну, а якщо далi – то два. А грошi водiями можна передати пiд 3-4 вiдсотки, залежно вiд суми. Якщо хтось хоче передати 100 чи 250 євро, то треба заплатити 5% суми. Проте рiдко хто передає такi малi грошi.

Майже у самому центрі Стародавнього Риму із виглядом на Собор Святого Петра, розташувався Parco Savello, апельсиновий сад, або як українці його називають Parco d'arancio. Це найпопулярніше після Ребібії місце збору українських емігрантів, тут вони влаштовують пікніки, дружні зустрічі, посиденьки. Італійці не звикли до пікніків у парках, тому це зразу видає іноземне походження відпочивальників.

О, милий, рідний дім

Чому ж, напрошується питання, українські робітниці не біжать геть не озираючись з цього пекла? Невже життя на Україні ще гірше?
– Знаєш – відповідає моя давня знайома – у нас кажуть, що після першого року повертатися ще нема з чим, після третього – нема до кого, а після п'ятого – нема чого. Подзвониш додому, діти зайняті своїми справами. Чоловік відвик і відбився. І, взагалі, на Батьківщині у нас прізвисько "банкомати".

Справедливий гіркий жарт, але, не можна не визнати: ці жінки вибираються навіть на тлі кризи, що давно охопила Італію. Більше того, рівень безробіття серед італійців в рази вище, ніж в іммігрантському середовищі, де не прийнято гребувати ніякою роботою.

Потроху українки і тут "утвердилися професійно", ставши абсолютним лідером на ринку домашньої праці. Працьовитих, порядних і чистих на руку заробітчанок запрошують в будинки охочіше, ніж албанок, румунок, навіть філіппінок, а вираз "взяти в будинок українку" тепер означає найняти хатню робітницю. Тенденцією стало не повернення додому, а, навпаки, возз'єднання сімей в Італії.

Італія вже не така чужина для українців як на початку двадцять першого століття. Минули ті часи, коли українки приїжджали сюди на свій страх і ризик, тепер вони спочатку списуються з уже осілими тут родичами чи знайомими. Деякі відкрили бізнес, переважно, для своїх. Ті, хто має медичну освіту, влаштовуються медсестрами, яких в Італії, незважаючи на кризу, не вистачає.

У Римі навіть є декілька магазинів із українськими продуктами, для тих, хто хоче приглушити напади ностальгії. Тут можна знайти сирки в шоколаді, зефір, гречку, сметану, кріп (цього всього немає в Італії), вареники з вишнями, мариновані огірки тощо.

Щоправда на яскравій баночці з написом "сметана" майорить "made in Germany", а у складі підозріло багато желатину та рослинних жирів, але все одно нагадує про рідне, своє, українське.

фото: roma-go.com, cluebits.com, artribune.com


авторка: Вікторія Черноусова

Автор: Варіанти