Зміст статті

25 червня 2017олександр ковальчук3773

Львівська садова республіка

Віче Садового та його молодої команди дезорієнтує у часі та просторі шанувальників Альфа Джазу.

Львівське віче Самопомочі бунтує і хвилюється супроти Порошенка та Гройсмана під пивним плакатиком Альфа Джаз Фесту.

Самопомічне віче імені Андрія Садового намагається розганяти у місті та країні бунтівні хвилі та потоки супроти фейкової блокади Львова і не придумує нічого кращого за плаксиву мелодрамку про покинуту любов та обіцянки одружитися.

Сентиментальні історії молодої команди Садового мають накрутити присутніх лохів, комунальників та туристів своїм ностальгійними екскурсами у славну історію та недовго зачекати на помічну силу сонячного удару.

Глядачів знаменного дійства можна відразу посортувати за рівнем мистецького неадеквату та залишити осторонь, бо Львів в образі цнотливої Білосніжки та чудернацькі паралелі про штучну блокаду та Голодомор – це вже щось зі сфери клінічних спостережень. Блаженних у Львова завжди було чимало (цьому сприяє місцева географія, культура та релігія) і цього разу усі вони були на боці Самопомочі.

Новий очільник львівських патрулів відразу очікує на самопомічний геморой і як його не чекати, якщо на віче приходять, схоже, що муніципали у цивільному, ці тітушки Садового, з пророчим написом на футболці "Ask me about my zombie". Тому у подальшому про зомбі Садового, цих мух-садофілів, майже ані слова.

Бо поміж цих криків-перекрикувань, порваних плакатів та базарних сварок чи навіть атовців з мегафаном, яких садовий електорат впевнено називає тітушками, а сам Садовий – виявом львівської демократії, варто лише дивитися вперед, на сцену, оскільки усе це обабічне дріботіння просто несуттєве.

Садовий зігнав навколо сцени усю свою бригаду, а сам залишився трохи ззаду, трохи збоку, щоб вміло підганяти потрібних ораторів на сцену та лишитися чистеньким у випадку великого шухеру.

Навіть ганьбу він перетворює на Божу росу.

Садовий не палиться, бо за нього це мають роботи його піддані, він просить лише бути толерантними, згадує юдеїв поміж християн та закликає до миру та любові. Якщо він і нарікає на ненормальну державу, яка спригнула з братської допомоги, то відразу перебиває усе попереднє голодуванням Березюка, яке порівнює зі студентським голодуванням на граніті.

З чіткішого неадеквату у його промові можна також помітити тезу про те, що голодування Березюка зупинило блокаду, а він (тобто ми – він та інша Самопоміч) – її остаточно пробили. У ньому сьогодні витає дух джазу (разом з бейджиком Альфа Джазу на грудях) і тому він намагається усіх об'єднувати у нелюбові до центральної влади.

Садовий просто відходить убік та трохи назад, щоб підставлялися інші, менш корисні для загальної справи особи. Якийсь анонімний (через крики у мегафон) представник ветеранської організації переконано заявляє про підпал на Грибовицькому сміттєзвалищі і все тому, що він колись був в Африці, а в Африці сміття не горить, тобто цілком логічно на його думку, що тут, у нас, був підпал і це комусь вигідно.

Пізніше Садовий заявлятиме журналістам, що навіть не знав про що і як будуть говорити на віче представники ветеранських організацій та представниці львівських базарів.

Садовий просто відходить убік, щоб Березюк постраждав непротивленням злу прострацією.

Березюк театрально помирає на сцені, ніби той Лев Толстой на станції і помираючи усіх любить неземною любов'ю, каже, що він ніщо, ніщо, ніщо. Березюк хитається, ніби порожній бамбук, але рече неначе панотець, дорогі мої. Каже що голодував сім днів, хоча Садовий заявляв, що шість. Впрягається у вже обридле нарікання на деспотичну державу, порівнює Порошенка з Ордою та починає поміж трьох сосен блукати у справжніх ворогах Львова, бо Львів – се традиції, бо Львів – се віра у Бога.

Марення Березюка розтягуються на цілих дев'ять хвилин, на символічну цифру вагітності, народження чогось нового, і десь наприкінці свого толстовського сонцестояння віщий Олег гордо називає Садового своїм учителем, який творить Львів, який буде творити Україну. За завісою ще жевріють його слова про Львів, який ніколи не лягав і лягати не буде. Схоже, що Березюку просто варто проспатися.

Нардепка Подоляк у модних окулярах від Vogue боляче б'ється головою об бацилу хіпстеризму. Каже, що буде короткою, але фанатично виступає чотири хвилини. Якщо раніше вона бульше починала нагадувати героїну Галини Волчек з Осіннього марафону, то тепер вона більше косить під Оксану Сироїд (чи це Оксана Сироїд косить під Ірину Подоляк).

У тесті на непритомність нардепка Подоляк отримує найвищі бали, бо інфантильно думала, що держава, про яку вона мріяла, їй допоможе. Юнковий максималізм нардепки Подоляк возносить Березюка до рівня Бога, бо якщо Бог за шість днів створив світ, то Березюк, за шість днів свого голодування, створить нову Україну.

Але й це не кінець усім стражданням та розчаруванням, бо Подоляк якось непомітно перетворюється на мем, коли починає чомусь рекламувати авоську – цей совковий рудимент та символ безпросвітної бідосі, яку консюмеристи-хіпстери підняли на прапор екологічного грінпісу. Тому відтепер нардепиня Подоляк навіки асоціюватиметься з крилатою фразою "багаторазова авоська".

Поки уся Самопоміч мружиться на сцені, мов кротик на Дюймовочку, то найбільше поміж усіх дівчаток Садового страждає Параска Дворянин.

Параска плаче, бо відчуває себе манємою пісчинкою про яку ніхто не подбає у цій країні. Нецілованою несміяною Параска кусає свої вуста, щоб не мовити чогось зайвого у розчуленні поміж цього вертепу розбійників навколо та позаду. Вона прозріває на плакаті Альфа Джазу велич духу та страждає за правду, але її реакцію на спіч тьотушкі Садового, Віри Чванової, не проп'єш, не забудеш.

Бикувата анонімка Садового, головиня  ГО "Асоціація самоврядних ринків України" Віра Чванова найближче з поміж тьолочок Садового підходить до сєпарських настроїв та проголошення Львівської народної республіки. Її поведінка базарної баби відразу стремить у головні зірочки цього шоу.

Саме до її рота Садовий засовує найбільшу єресь і тому вона блискавично зникає безслідно після спічу. Але Садовий елегантно переводить усі стрілки на базарну бабу (як і всі в ДНР та ЛНР), бо він любить Україні понад усе, а Чванова поки що вовком виє аж так хоче роздряпати пазурами ненависні їй пики. Вона пахала, як Вітя Янукович і старалася, як його Людмила. Вона вимагає перевиборів, бо злочинна влада Порошенка вбиває її та її любих львів'ян.

Кольори її одягу підозріло колорадні (чорне з помаранчем). Маразм у її голові про нову політичну силу, яка думає про людей (Самопоміч, ха-ха-ха) надто великий. А ще у неї сережки з зірочками. Після нещодавнього випадку у Києві з футболкою СРСР цього буде достатньо, щоб львівська поліція трішечки декомунізувала її вушка?

На цьому майже все, бо Самопоміч довго мучиться нотами з гімном України і немає на то ради.

А потім усі разом, і кожен зокрема, зливаються у екстазі руками, вустами та серцями.

Садовий добре знає, що намахувати лохів – це свята і навіть богоугодна справа. Його підстаркуваті прихильниці після закінчення віче довго шифруються під сценою та згадують, що Юлька – жидівка, Яценюк – жид і Гройсман – також жид. Ми що в Ізраїлі живемо кричать вони усім тілом та душею.

Скидання баласту – це завжди актуальне питання внутрішньої гігієни та здоровля, бо таку та подібну їм львівську вишивату, прогресивна партія Самопоміч повинна неодмінно скидати з пароплаву сучасності.

І поки усі такі розбурхані, роз'єднані та отупілі, то Садовий спокійненько чимчикує вулицями демократичного Львова на свою Альфа Джазу.

Далі має бути.

Автор: олександр ковальчук