Зміст статті

5 липня 2017

Class Act: Схід-Захід або театр як місце зустрічі

"Діти пишуть п’єси" – у Києві завершився унікальний театральний експеримент

Двадцятеро школярів-старшокласників із Донбасу та Полісся сидять півколом у великій залі, тримаючи в руках ручки та блокноти. "За чотири дні ви повинні написати п’єси, а потім відомі режисери та актори поставлять їх у театрі", – пояснює їм Наталя Ворожбит, драматургиня та керівниця проекту Class Act: Схід-Захід.

Діти схвильовано мовчать. Ніхто з них до пуття не розуміє, чому раптом саме їх, школярів із провінційних містечок привезли до Києва та просять написати п’єси. Голови дітей переповнюють запитання – як вони можуть написати п’єси, якщо перед цим писали максимум шкільні твори?  Про що вони будуть писати? Кому це буде цікаво? Чи з них, часом, не знущаються?

Робочий процес (Фото: Арсеній Пилипенко)

Рівно за два тижні ці школярі повернуться додому, ще так до кінця не повіривши у все, що сталося за цей час. Уроки драматургії, знайомство із іменитими акторами, напружена праця, перші тексти із власними словами, які раптом починають звучати зі сцени, хвилюючі таїнства репетицій і, зрештою, прем’єрний вихід на сцену перед лицем переповненого залу, що гримить оваціями, вітаючи маленьких авторів.

Лише тепер, після завершення проекту, до них помалу приходять відповіді на питання – що саме сталося за ці два тижні? Що саме вони змогли розповісти столичній публіці? Чому вони тепер дивляться на світ та на себе трохи іншими очима?

Власне, у цьому і полягає головний момент Class Act’у – зустріч із Невідомим, яка змінює та сповнює запитаннями.

І це стосується не лише безпосередніх учасників-школярів, а й дорослих – організаторів, драматургів-кураторів, сценографів, режисерів, акторів та глядачів. Для усіх цей проект був справжнім кроком у невідоме, зіткненням з Іншістю, зустріччю різних світів.

Зустріч світу дорослих та світу дітей. Зустріч поліської глибинки із прифронтовою зоною. Зустріч Сходу та Заходу. Зустріч новоспечених аматорів із професіоналами. Зустріч напрацьованої схеми із живою дійсністю. Зустріч талановитих дітей із відповідними можливостями.

І ось ця зустріч відбулася – і всі учасники та публіка, мабуть, ще довго роздумуватимуть над тим, що сталося.

Який такий Class Act?

Проект Class Act є дітищем шотландського Traverse театру. Вперше його провели у 1990 році серед едінбурзьких школярів. За останні чверть століття проект став справжньою франшизою і реалізовувався у різних країнах.

Class Act має насамперед соціальне значення, адже надає трибуну тим, кого не прийнято сприймати всерйоз. До того ж, самим дітям участь у проекті дає неабиякий шанс для подальшого розвитку, який вони б не отримали інакшим чином.

Втім, Class Act – це також цікаві, небуденні театральні тексти, написані авторами, які мають справді "свіже око".

Сам вираз Class Act у англійській мові звучить як каламбур, який українською можна частково передати як "класний виступ" – у значенні як "крутого", "на рівні", так і класного як шкільного виступу.

В Україні Class Act влаштовується вже вдруге, але з певними змінами у оригінальній концепції – наголос робиться на дітях із географічно протилежних проблемних регіонів. Тому, у назві з’явилося доповнення – "Схід-Захід".

Аби посилити соціальний момент, учасників шукають у не надто благополучних невеликих містечках.

Минулоріч у Києві проект курувала шотландська драматургиня Нікола Маккартні. А цього разу Class Act: Схід-Захід вже самостійно очолила Наталя Ворожбит. Навчати дітей основам драматургії та керувати процесом написання п’єс їй допомагали четверо українських драматургів. Окрім мене це також Людмила Тимошенко, яка зараз живе у Тбілісі, Анастасія Косодій із Запоріжжя та Наталя Блок-Астасьєва із Херсону. Руку допомоги надав також британський драматург Джек Кловер.

Наталя Ворожбит відкриває виставу "Class Act: Схід-Захід" (Фото: Арсеній Пилипенко)

"Пригода, про яку я не розповім батькам"

Ще навесні організатори та менеджери проекту – Наталя Ворожбит, Алік Сардарян, Олександр Фоменко – відвідали містечка Клесів на Рівненщині та Щастя на Луганщині. Саме тут вирішили знайти нинішніх учасників. Якщо Щастя знаходиться у прифронтовій зоні і відчуває всі "принади" війни, то Клесів є осереддям іншого "стихійного лиха" – бурштинодобування. Судячи із масштабів такого нелегального промислу, згодом цей поліський регіон доведеться відновлювати чи не так само як і покалічені війною території.

Чим швидше про усі ці проблеми ми почнемо говорити – тим краще. Тож організатори проекту вирішили надати можливість висловлення саме цим містечкам.

Аби обрати учасників з-поміж місцевих школярів, дітям дали завдання – написати твір на кілька заданих тем. Наприклад, – "Пригода, про яку я не розповім батькам" чи "Фільм, який би я хотів зняти". Головним критерієм відбору був не лише драматургічний потенціал, а й соціальна проблематичність. Як наголошувала Наталя Ворожбит, практично усі діти прекрасно справилися із завданням та написали цікаві, особисті тексти. Тож, відбирати лише по десять учасників з кожної школи було доволі важко.

На репетиціях (Фото: Анастасія Власова)

"Кинь руля!"

Створення п’єс відбувалося у кілька етапів – спочатку підлітки робили різні вправи на продумування історій та персонажів. Нафантазовували усе, що спаде на гадку, а потім усі разом аналізували та обдумували ці історії. Одна з таких  коротеньких історій стала справжнім мемом серед учасників:

"Якось я мала відвезти свою сестру на свято. Ми гарно вбралися, я сіла на велосипед, а спереду посадила сестру. Дорогою я раптом почула, як хтось крикнув – ‘Кинь руля!’ Я взяла і кинула. Ми з сестрою впали на землю, в бруд. Я підводжу очі – збоку стоїть дядько. Я його питаю – Навіщо ви це крикнули? А він відповідає – Та я пошутив!".

Коли юні драматурги придумали вже щось на кшталт справді придатної історії для п’єси, їх розділили на пари – адже писати свої твори вони повинні були у команді. Ділили підлітків так, аби по можливості поєднати клесів’ян із щастянцями і звести тих, у кого більш-менш подібні теми. У парах драматурги або вигадували нову історію, або розвивали вже придуману перед тим кимось із них.

А дві дівчини із Клесіва писали самостійно – їхні теми були занадто особисті і могли постраждати від стороннього впливу. Таня Ліщук розповіла пронизливу історію про те, як до п’ятирічного віку вона не вміла говорити. І вимовляти слова її навчила незнайома старша дівчинка, з якою випадково зустрілися у парку. Оксана Тарасюк з неабияким гумором зобразила будні своєї родини, майстерно відтворюючи колоритну живу мову поліських бабусь, які "миють" бурштин.

Власне, до таких "гострих" тем як бурштин чи війна та обстріли підлітки вдавалися неохоче. Мабуть, їм це занадто боліло, аби так просто розповісти широкій публіці. Втім, кілька п’єс про це таки прозвучало. Окрім Оксани, тему бурштина підняли також Наталя Існюк з Клесіва та Денис Шадський із Щастя, дотепно поєднавши її із темою життя у зоні бойових дій на сході.

Загалом, юні автори найохочіше писали про вигаданих персонажів, які добиваються якогось успіху в житті – відчувався вплив голлівудських фільмів. Власне, завдання драматургів-кураторів полягало у тому, щоб допомогти підліткам вийти на якісь справді близькі їм теми, пов’язані із їхнім безпосереднім життєвим середовищем. І, зрештою, це вдалося – створені дітьми п’єси розповідали про реальні проблеми: непорозуміння між учнями та вчителями, цькування "білих ворон" у школі, конфлікт поколінь.

Драматурги оцінюють режисерську роботу

Театр на Подолі

Планувалося, що фінальний показ вистави за п’єсами учасників Class Act’у відбудеться у новозбудованому будинку Театру на Подолі. Підліткам вже навіть провели екскурсію новенькими залами та коридорами театру, презентувавши найновішу технологічну начинку сцени. Тут відбувалися драматургічні майстерні проекту та зустрічі дітей із акторами та режисерами.

Власне, виставою юних авторів і мало відкритися це сучасне приміщення. Та, на жаль, на перешкоді постала досі незбагненна для мене "громадська думка" киян, які повважали, що новий театр своїм модерним виглядом псує дрібно-буржуазну "ідилію" відреставрованого Андріївського Узвозу. Під тиском різноманітних кляуз, які доволі підло використовували дрібні порушення формальних вимог щодо здання приміщення у експлуатацію, Театр на Подолі був змушений відмовитись від постановки вистави проекту Class Act: Схід-Захід. Спішно довелося шукати нове приміщення і відтак новим прихистком для клас-актівців стала Національна музична академія України імені П. І. Чайковського та її величезна, теж прекрасно оснащена глядацька зала.

Радості і виклики

Коли ж усі п’єси були успішно написані, за справу взялися режисери та актори – цілий букет іменитих столичних театралів. До проекту з радістю долучилися такі зірки акторської плеяди як Олексій Вертинський, Олеся Жураківська, Ірма Ванца-Вітовська, Вячеслав Довженко, Римма Зюбіна, Роман Ясіновський та Анна Кузіна. Як виявилось, підлітки дуже добре знають зіркових акторів і близьке спілкування з ними принесло їм неабияку радість. А той момент, коли Оксана Тарасюк із Клесіва довідалась, що роль її альтер-его із п’єси буде виконувати улюблена Анна Кузіна, став чи не найщасливішим за все її життя. Олексій Вертинський з’являвся на сцені лише у відеозаписах, але його віртуальні виходи вартували будь-яких коштовностей.

Головним режисером проекту став Максим Голенко. Втіленням дитячих п’єс на сцені також займалися такі відомі українські режисери як Андрій Май, Андрій Шараскін, Павло Ар’є, Влада Бєлозоренко, Алік Сардарян, Єлизавета Сміт.

Однією з базових умов постановочного процесу було максимальне збереження оригінальних текстів, написаних юними драматургами. Перед тим як вдатися до якихось змін, режисери неодмінно радилися із авторами. Часом просили дописати щось. Тож, творчий процес для учасників проекту тривав аж до самої прем’єри.

На написання п’єс було відведено 5 днів – стільки ж потім мали режисери та актори для створення постановки. Звісно, це занадто короткий термін, і вся робота відбувалася в авральних умовах. Але імениті театрали сприймали це як надзвичайно цікавий виклик для себе, можливість продемонструвати свої професійні вміння у складній ситуації.

На репетиціях

Голоси та відлуння

Перед прем’єрою юні драматурги вже встигли насолодитися публічною славою та увагою преси. Але у вечір вистави усі були невимовно схвильовані. Видно було, що лише у цей момент, займаючи крісла у переповненій залі, підлітки нарешті повністю усвідомили яку неймовірну справу зробили і в якому неймовірному проекті беруть участь.

І ось нарешті гаснуть вогні.

Майстерно поєднані псевдо-телевізійними новинними заголовками постановки змінюють одна одну. Глядацький зал захоплено аплодує та підплескує музиці, забувши, що ці п’єси написані дітьми.

Звичайно ж, представлені тексти були нерівними, їм бракувало цілісності та послідовності. Часто можна було просто захоплюватися режисерами та акторами, яким доводилося з усіх сил "витягувати" слабкі місця, маючи на все лише кілька днів.

Але, попри все це були повноцінні, часом серйозні, часом комедійні історії. У них із всією безпосередністю відчувались вкладені в них цілком "дорослі" емоції, якими неможливо було знехтувати.

Прем'єрна постановка (Фото: Арсеній Пилипенко)

У п’єсі "Як зробити правильно" (Наталя Існюк та Денис Шадський)  показувалося замкнене коло соціально-політичного хаосу в сучасній Україні. Втікаючи від обстрілів, головний герой приїжджає у ніби-то мирне селище Клесів. Але тут відбуваєтсья своя "війна" – за бурштин. І спокійного життя теж не передбачається…

"Танцівник" (Анастасія Трищук, Данило Волков) розповідав історію дорослішання та усвідомлення важливості рідних людей. Спочатку внук відмовляється ходити з бабусею на танці, але через багато років розуміє, що будь-яка некомфортна дія, зроблена заради близьких, стає великим щастям.

"Примарні скарби" (Надія Шерстюк, Максим Довгань) вдається до містики, аби розкрити цілком буденну тему – необхідність позбутися егоїстичних звичок, аби побачити живу людину поряд – наприклад, свою померлу бабусю. Відеомонолог останньої у виконанні Олексія Вертинського став справжньою перлиною усієї вистави.

"Історія товстушки" тонко критикувала проблему "нестандартної тілесної комплекції". Дісталося усім – і самій "товстушці", занадто пасивній у проблемній ситуації, і її бабусі з неадекватним підходом до дитячого харчування, і однокласникам, нездатним вийти за межі "стадної психології". Доволі несподівано історія цькування перейшла у історію зародження дружби і навіть чогось більшого.

П’єса "Невезучі на друзів" Оксани Тарасюк – це щира замальовка з життя самої авторки, що приховується за персонажем на ім’я Маша. Маючи неабияк розвинене "вухо драматурга", тобто здатність чути, запам’ятовувати та відтворювати на папері живе мовлення оточуючих людей, Оксана створила чи не найбільш успішну п’єсу. З найдзвичайно смішними діалогами, проникливими монологами та "бурштиновим" колоритом. Свою роль "сільських бабусь" блискуче відіграли славетні акторки Олеся Жураковська та Римма Зюбіна. Втім, не менше оплесків дісталося і "коту Марсіку" у виконанні Віталія Ажнова.

Історія про "Брата" (Світлана Павлюченко, Катерина Жилко, Андрій Гундертайло) намагалася розповісти складну драматичну історію осиротілих дітей та жертви на яку йде старша сестра, аби врятувати малюка. Сюжетні перипетії виводять на арену "боїв без правил" і, мабуть, в усіх глядачів очі були на мокрому місці, коли брат марно кличе свою сестру, трагічно вбиту у жорсткому поєдинку.

"Пліткарка" (Ірина Колодько, Владислав Цуман) – відверта підліткова історія у стилі серіалу Школа. Суперечки "за гаражами" в усій красі представляють "закони джунглів", що панують серед школярів. (Окрема подяка режисеру Андрію Маю, який використав максимально наближений до реальності саундтрек).

"Чуже тіло" (Дарина Макарук, Владислав Рожков) – чи не найскладніша в сенсі постановки п’єса, яка заводить у химерний світ підліткової фантазії, необмеженої дорослими умовностями. Тут після втрати свідомості можна прокинутися в чужому тілі, про "політкоректність" тут не чули – мама спокійно знущається із сина-дистрофіка, тут любовна історія із хеппі-ендом легко "зарубується" заради сюрреалістичного трюку. До всього додайте авангардний підхід Андрія Шараскіна, який дотепно оголив спідню сторону режисерської та акторської роботи.

За постановку "Живої гори" (Назар Воробйов, Михайло Абдулін) відповідав головний режисер проекту Максим Голенко, який, оцінивши "шизоїдальний" злет дитячої фантазії, постарався якомога краще зберегти присутній там абсурдизм. Троє дітей мандрують до міфічної гори, аби зробити "афігенний відос" та прославитися. І зрештою натрапляють на лиходіїв, що прагнуть поневолити усе людство. Назад з гори вийдуть не всі, точніше не такими як були раніше... Актор Роман Ясіновський, який втілив трешовий образ сліпого співця-барда, цілком може претендувати на нагороду за кращу роль другого плану.

П’єса "Голос" Тетяни Ліщук завершувала усе дійство. Історія дівчинки, якій допомогли віднайти свій голос, стала потужною метафорою усього проекту, що надає "голос" тим, у кого дуже мало шансів бути почутими.

Прем'єрна постановка (Фото: Анастасія Власова)

Голоси клас-актівців почули. На дві години вони заворожили публіку. Зустріч із невідомим, із іншістю відбулася – у формі прекрасної зворушливої вистави. Це саме той унікальний момент, який більше ніколи не повториться. Але завдяки юним учасникам, що знайшли в собі ті творчі сили, про які й не підозрювали, і дорослим режисерам та акторам, які максимально серйозно поставилися до "неформатного" дитячого матеріалу, цей момент також ніколи вже не забудеться – ні дітьми, ні публікою, ні усіма причетними.

Залишається лише вчергове дякувати прекрасній Наталі Ворожбит, яка всупереч усім труднощам, передбаченим і непередбаченим, вже вдруге успішно довела проект до кінця, подарувавши усім цікаве та неповторне свято поєднання непоєднуваного.

А вже за рік експериментальна театральна алхімія знову вируватиме у сценічних пробірках, даруючи глядачам щире золото несподіваних зустрічей із "голосом" невідомого.


Головне фото: Анастасія Власова

Автор: Андрій Бондаренко