Сад

Вистава "Сад", прем’єра якої відбулася у театрі Леся Курбаса, прикметна не лише тим, що її автор – заїжджий британський драматург та режисер Джек Кловер. У львівському контексті її вирізняє насамперед якась малознайома нам простота – у хорошому сенсі цього слова.

Шанувальники якісного театру у Львові таку простоту звикли відкидати як примітив, достойний лише розчовганих сцен традиційних театрів. Проста історія кохання, яка намагається говорити про очевидні всім класичні теми – любов, розлуку, чекання, надію, смерть. Вони познайомились, між ними щось спалахнуло, він їде, вона чекає. І все. Справді все – жодних прихованих травм, скелетів у шафі, психоаналітичних загадок чи суспільно-критичних випадів.

Сьогодні, такі історії здебільшого сприймаються як пісна данина невибагливим смакам поп-культури минулого. Як канонічні казочки, які можна воскресити хіба гігантським бюджетом та гламурним блиском прожекторів.

Тому, особисто я був неготовий до постановки Джека Кловера. Вона застала мене зненацька.

На нас вона, можливо, навіть справляє більше враження, аніж очікує сам автор. Адже, не до порівняння з Британією, у нас немає довгої нерозривної театральної традиції, яка б кожному поколінню надавала доступний приклад того, як будь-яку історію можна зробити якісно і потужно, незалежно від того, складна вона чи проста, актуальна чи класична, авангардна чи міщанська, філософська чи побутова, незалежно від тих чи інших домінуючих трендів.

Для хорошого театру насправді неважливо про що історія – важливо зробити хорошу постановку, яка спрацює. Ми якось про це постійно забуваємо, за суперечками про "актуальність-неактуальність" чи "критичність-банальність". Для хорошого театру такі протиставлення є вже вторинними, частковими. І британський драматург це блискуче нам продемонстрував, створивши прекрасну п’єсу на здавалося б "неактуальному" і "банальному" матеріалі.

Ідея постановки виникла спонтанно – в результаті кількох воркшопів, які Джек проводив із львівськими акторами. До Львова британець приїжджав лише на короткий час, тож "Сад" можна назвати радше не повноцінною постановкою, а результатом експериментальної майстерні. На весь процес від зародження ідеї і до прем’єри творці постановки мали буквально декілька тижнів чистого часу.

Як зауважує Джек, коли іноземні режисери приїжджають в Україну, то, як правило,  фокусуються на якихось депресивних політичних чи соціальних темах, типу війни чи корупції. На думку британця, це дуже важливо – аналізувати локальні травми та проблеми, але дуже часто в такій подачі української тематики є теж щось від "фрік-шоу" – "цирку уродів", який презентує Україну як принципово екзотичне місце. Тому, Джек вирішив не "тикати пальцем у рани", а знайти щось спільне. "Я хочу не ранити, а лікувати", каже він. Тим більше, що "політичне і соціальне так чи інакше присутні в будь-якій реалістичній п’єсі".

Універсальна тема, близька однаково українцям та британцям, з’явилася під час праці з акторами. Упродовж воркшопів Джек здійснив міні-опитування – "Сім найближчих людей" і виявилося, що для тих, з ким він спілкувався, це була бабуся.

Так і викристалізувалась головна ідея вистави "Сад" – пошук спільного. Між Україною та Британією, а також між різними поколіннями – внуками та бабусями.

Дія вистави відбувається в умовному універсальному "європейському" просторі, хоч тут і там виринають якісь локальні детальки, що створюють гібридний українсько-британський простір.

Одного з героїв звати Том, його подругу – Катя. Великі відрізки часу персонажі вимірюють християнськими святами, листи пишуть вишуканим стилем героїв Діккенса, але можуть заспівати і стару радянську пісню. А загалом – звичайний людський світ, який можна вкласти в будь-який контекст.

Цікаво теж, як у п’єсі пунктирно прописується довга повоєнна історія Західної та Східної Європ, які справді мають більше спільного, ніж нам зазвичай видається. Крім розбудови типових багатоповерхівок, яким і протиставляється простір "саду", це теж спільні типові біографії – коли великі маси людей мігрували країною як солдати, чи як спеціалісти, затребувані в нових містах.

Жанр п’єси "Сад" можна визначити як "тихий проникливий реалізм". Бачимо історії двох пар – від знайомства і закоханості до прощання, які, м’яко сплітаючись, утворюють одну об’ємну і майже епічну розповідь про щось важливе і просте.

Як колись, вітчизняний глядач, змучений всілякими "Санта-Барбарами", звик думати, що мелодраматичні серіали можуть бути тільки трешовими, так і тут, найчастіший закид, який адресують виставі "Сад" – це впадання у мелодраматизм. Цей момент там справді присутній, але настільки життєво і душевно вибудовується, що назвати це "мелодрамою" у нашому негативному розумінні язик не підіймається.

Недарма Джек Кловер, незважаючи на свій молодий 21-річний вік, є переможцем кількох престижних британських драматургічних конкурсів. Він чудово розуміється на тонкощах побудови хорошої п’єси і практично все у його тексті є невипадковим та виконує ту чи іншу структурну роль. Мелодраматизм чи ні – усе це працює на створення унікального настрою вистави, що дає відчуття причетності до чогось великого, важливого та життєствердного.

Це справді розумний мелодраматизм, яким можна лише насолоджуватись. Він дає нагоду нормально, без снобізму, задуматися над тими речами, які, зазвичай, занадто затерті, щоб зупинити на них погляд. Джек Кловер ретельно витер порохи із мотлоху "банальностей", скинутих у "бабусину скриню" і в "Саду" вони сяють живим теплом, як гарячий мідник чайник.

Прості історії Джека Кловера доповнюються простими історіями молодих курбасівців. Перипетії п’єси час від часу перериваються монологами акторів, присвяченими їхнім персональним інтимним спогадам про своїх бабусь і дідусів.

Майстерність Джека як режисера теж полягала у тому, що з акторів він витягнув саме такі розповіді, які відлунювали та віддзеркалювали основну історію, часом досить таки в яблучко.

"Мелодраматична" простота і над-географічна та над-поколіннєва, над-документальна багатовимірність  постановки створювали на сцені справді унікальний хронотоп якогось незримо існуючого Саду. Місця, в якому одночасно відчувається і особиста, приватна інтимність, і епічна глибина колективного досвіду – немовби у народній пісні.

Джек Кловер дбайливо сплітає докупи позірно прості ситуації, як гніздо, в якому вже самі собою заводяться різноманітні складні смисли. Розбирати цей калейдоскоп можливих значень – окрема насолода від вистави. Головні сенси тут обертаються довкола невидимих, але визначальних ниток, що налагоджують той самий механізм зв’язку між часами (the time’s joint), над яким побивався Гамлет. І, хоча, п’єса відчутно життєстверджувальна, тобто, більше "лікує, аніж ранить", тут можна зауважити і кілька дещо похмурих сенсів. Так, приміром, різниця між поколіннями таки окреслюється – внуки не садять дерев, а лише байдикують у вже створеному бабусями і дідусями зеленому просторі. Що з ними буде далі? Чи не обірвуть вони зрештою ті нитки, що тягнуться з минулого?

Сама постановка , звісно, не так ідеально структурована як текст п’єси – адже, часу на нормальні репетиції практично не було. Втім, Джек має плани дещо вдосконалити хореографічну частину дійства з допомогою своєї колеги з Британії. На нещодавньому закритому показі вже можна було помітити деякі зміни. Хоча, додаткові танцювальні елементи у рухах акторів, як виглядає, можуть і бути зайвими на тлі базової простоти п’єси.

Виконавці головних ролей – Марія Городечна, Андрій Петрук, Анна Єпатко та Ярослав Федорчук – виглядають дуже добре допасованими для своїх ролей. І це не дивно, оскільки ці ролі створювалися та розвивалися у тісній співпраці з ними, тобто, практично під них. Однак, можливо, через той таки брак репетиційного часу, діапазон акторської гри виглядає дещо завузьким. Так, наприкінці, коли персонажі починають переростати самих себе, актори й далі видають лише ті вібрації, що і на початку.

Втім, було б дивно, якби такий експериментальний проект взагалі був позбавлений тонких місць. Важливо, що ті чи інші нюанси аж ніяк не можуть применшити щиру вартість постановки, яку у ній безперечно відчуваєш.

Головне фото: Дар'я Бедернічек