Зміст статті

19 липня 2017

Не просто годинники

Колекція старовинних годинників у Музеї етнографії та художнього промислу вражає унікальними експонатами та нагадує про втрачену символічну мову європейської культури

Старовинні годинники у Львівському музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАНУ виставляються вже довгі десятиліття. Близько п'ятнадцяти років діє чергова оновлена експозиція. Але нещодавно в музеї сталася знаменна подія, що знову привернула увагу до унікальної колекції.

Завдяки допомозі двох львівських реставраторів повернувся до життя один з найцікавіших експонатів – годинник-діорама, створений у середині 19 ст.

Професійний годинникар Сергій Скородзієвський та художник-реставратор Ігор Якубовський самі звернулися до музею із пропозицією відновити артефакт – власними силами і за свій кошт. Виявляється, вони ще у дитинстві споглядали колекцію годинників і саме ця діорама викликала у них найбільший захват. Тож, тепер, ставши експертами у справі відновлення годинників друзі вирішили оживити предмет дитячого захоплення.

Кадр із радянського кіноролику “Годинники в експозиції музею Етнографії”, 1973 р. (Укркінохроніка, ЦДАКФФА імені Г.С. Пшеничного)

Андрій Колотай, завідувач сектору експозиції музею, розповів, що вони зі свого боку радо погодилися на цю пропозицію. Адже, у штаті музею є реставратори, але годинникарів серед них немає. А залучати сторонніх фахівців дуже дорого. Тож, перемовини завершилися успішно – із Сергієм та Ігорем уклали угоду. Їм надали майстерню, в якій вони пропрацювали два місяці, практично без вихідних.

У спадок від колишнього Львівського промислового музею цей годинник надійшов вже неробочим. Половина фігурок з діорами зберігалася в мішечку, ще деяких взагалі бракувало. Механізм годинника довелося перезбирати і налаштовувати наново. Старі ж малюнки вдалося відновити – так що усі розписи є автентичними, лише відреставрованими.

У процесі роботи майстри знайшли всередині пристроя клеймо автора та дату виготовлення. З’ясувалося, що годинник створив відомий французький майстер П’єр Марті у 1854 році.

"У нашій колекції більшість годинників є французькими – адже, у 18 - 19 століттях тамтешні годинникарі тримали чи не весь європейський ринок", - пояснює Андрій Колотай.

Наразі годинник Марті розміщається на підставці. Але, як з’ясувалося за кілька днів після урочистого представлення оновленного артефакту, коливання підлоги негативно впливають на делікатний механізм. Тому, поки що годинник не заводять, аби не пошкодити. Але вже незабаром його планують підвішати на стіну, як того вимагають оригінальні правила експлуатації. І маленький циферблат на іграшковій ратуші знову відбиватиме час, корабель в бухті колихатиметься на хвилях, оживе водоспад, а дами і кавалери походжатимуть вулицям містечка.

У залах панує звична музейна напівтемрява – яскраве світло навмисне не вмикають, аби не вигорала поверхня артефактів.

Під час Другої світової війни описи та реєстри більшості експонатів старого Промислового музею були втрачені. Тож тепер науковці музею можуть лише здогадуватися про походження тих чи інших експонатів. Це стосується і годинникової колекції. Але навіть аматорське око може побачити, що представлені годинники дуже цінні.

Серед них виділяється один пристрій епохи рококо, який, судячи з очевидних ознак – королівського гербу всередині циферблату та профілю одного з Людовіків, – колись стояв у королівських палатах.

Та й без чіткого родоводу годинники вражають уяву.  

Сьогодні ми знаємо, що годинник – це коло зі стрілками. Однак, були часи, коли усе виглядало не так просто і очевидно. Коли "коло зі стрілками" складало чи не найменшу частину годинника. Коли годинник не лише вимірював час, а й втілював у собі якийсь культурно-естетичний сенс. І невідомо, що тоді було важливішим – задавання точного ритму буденності чи одночасне вписування цього ритму у ширший невидимий світ символічної європейської культури.

Старовинні годинники епохи до-масового виробництва – прекрасний приклад подвійної практично-символічної функціональності "антикварних" артефактів.

У цих механізмах об’єм годинникових нутрощів набагато більший, аніж сам видимий циферблат. Потреба приховати цей об’єм від буденного ока надавала майстрам широкий простір для витворення ще одного механізму – але вже культурного.

Тож, виставка старовинних годинників у Музеї етнографії та художнього промислу – це не лише добірка "допотопних" машинок для вимірювання часу (хоч і це вже достатньо цікаво), а й галерея складних культурних образів – скульптур, картин, орнаментів.

"Ці годинники відбивали не лише час. Століття за століттями вони відбивали людську винахідливість, фантазію, творчий геній ювелірів, скульпторів" – нагадує нам закадровий голос у радянському кіноролику "Годинники в експозиції музею Етнографії" 1973-го року. Сюди ще, як нагадує Андрій Колотай, можна додати астрономів та математиків.

Однак, цей гарний художній троп телевізійної риторики все-одно трохи применшує значення цих артефактів.

Кожен годинник тут – це також культурний ребус, очевидний для їхніх власників у 18 чи 19 століттях, але вже майже закритий від нас.

В принципі, все домодерне та ранньомодерне мистецтво – це символічні ієрогліфи з вигадливими смислами, певний важливий культурний текст, а не просто щось гарне, як видається нам сьогодні. І, власне, на прикладі таких гібридних витворів як годинники, ця сторона мистецтва стає особливо помітною.

Циферблати розбивають позірний цілісний естетизм скульптур чи картин і наголошують – цей предмет не лише для милування, це практична річ, яка щось витворює. І білий циферблат, продукуючи точний ритмічний час, натякає на те, що зовнішня шкаралупа, вкрита вигадливими різьбленнями, теж має свою особливу "працю", теж щось продукує.

В такому довершеному механізмі не може бути байдикуючих частин. Півні, Геракли, олені, Купідони, боги, німфи та інші органи цих годинників не можуть просто перебувати в сонному дозвіллі, поки їхні механічні колеги зайняті реальною працею. Це було б занадто безглуздо та примітивно, навіть вульгарно – а такий варіант хочеться таки відкинути, споглядаючи витвори давніх майстрів.

Адже, ми говоримо про часи, коли домашній інтер’єр мислився не суто функціональним (хоч і прихованим під поверхнею дизайну) як сьогодні, а насамперед як специфічний культурний простір. Тому, усі практичні речі тоді виконували подвійне завдання – служити своєму прямому призначенню, а також нести і певний символічний посил.

Тепер ми розглядаємо цей "антикваріат" як громіздкі "красивості", дивуючись, скільки праці та цінних матеріалів вкладалося у ті предмети, які сьогодні продукуються як мінімалістичні кола, прямокутники, трикутники і т.д.

Але, власне, цей "надлишок" багато чого може сказати про минулих людей і про що їм йшлося як людям. Шкода лише, що для нас такий "надлишок" виглядає невиразним масивом німої "красивості". Адже, ті складні механізми, що крім прямих функцій також створювали символічну напругу, не працюють поза мережею певного культурного контексту, як сучасні електроприлади не працюють без підключення до електромережі. Вони говорять тією культурною мовою, яку у школах вже не вивчають. І для активації їхніх символічних механізмів потрібна неабияка культурна ерудиція, якою вже практично ніхто не володіє.

Автор: Андрій Бондаренко