Львівська культура креативних індустрій – нова форма мистецтва?

На прикладі Львова Варіанти придивляються, як культура перевизначає себе просто на очах, творячи нові форми свого побутування

Читаючи текст Євгенії Нестерович "Чого навчить Інститут стратегії культури?", зауважив один момент, а саме розповідь про майбутній Інститут та змалювання сучасного культурного контексту Львова оберталися навколо суто менеджерських проектів та планування.

Лише дуже побіжно Євгенія спробувала згадати власне конкретні культурні явища, а не процеси їх організації. І в цих в випадках, авторка все одно обмежилась принципово "організаційними", а не "творчими" явищами.

Що характерно спільного є у таких ознак сучасного культурного життя у Львові як "титул Міста літератури ЮНЕСКО", "партнерство з Європейською столицею культури", "щорічні регулярні фестивалі", "міська стратегія культури 2025", "Міська програма підтримки кіно", "Конгрес культури Східного Партнерства", проект "Львів – креативне місто", Креативний квартал, "фестиваль вихідного дня у клубі холдингу !FEST – FESTRepublic", Фабрика повидла, хаб Lem Station?

Усе це явища, які не творять культуру, а працюють над презентацією вже існуючих феноменів. Точніше, презентують насамперед себе, у формі презентації вже існуючих феноменів.

У своєму тексті Євгенія Нестерович чітко заміняє розмову про культуру "розмовою про культурні індустрії". Доволі показово розмова про планування культурної стратегії не виходить за рамки суто планувальної форми і не торкається аніяк культурного змісту.

І схоже, що це не випадково, що це не особиста оптика авторки, з якою можна сперечатися, а цілком об'єктивний тренд нашого часу. Тобто, сьогодні у нас, схоже на те, загальне поле "культури" визначається (і звужується) найбільш активними її просувачами до поля культури культурних індустрій (вибачте за тавтологію). Адже, те, як ми обираємо говорити про "культуру", і задає форми її конкретного прояву для нас.

Текст Євгенії цікавий тим, що втілює загальну "культурну" риторику сучасного "просунутого" Львова. Це риторика культурних менеджерів, для яких головна цінність культури полягає в тому, що її можна "проводити", "влаштовувати", "організовувати", "менеджити", "проектувати"... (ряд дієслів можна продовжувати).

Немає сенсу тут зараз пригадувати Теодора Адорно із Жаком Рансьєром та вибудовувати якийсь оцінюючий концептуальний механізм, згідно з яким "культуру креативних індустрій" можна хвалити чи гудити. Доречніше, мабуть, просто придивитися з чим маємо справу. Очевидно, що колективне сприйняття культури не стоїть на місці і ось, маємо справу вже з дискурсом 21 століття, порівняно з яким хіпстерство – це вже далеке минуле.

Як виглядає, сьогодні можна вже говорити навіть не про пост-хіпстерство, а цілком новий та самостійний тренд, спричинений завоюванням поля культури "креаклами". Тобто, тими самими "кумплями" (креативна міська молодь), які певний час скромно плекали (чи грумили) себе в тіні хіпстерського гламуру, а тепер вийшли на сцену повноправними володарями львівської сучасності.

У риториці "креативних індустрій" поняття культури прирівнюється до форм її сучасного "креативного" побутування. Синоніми культури тут – це "креативний" проект, ініціатива, фестиваль.

Саме проведення культурного фестивалю для "кумплів" вже і є самодостатнім виявом культури.

На зміну культурі художнього слова, культурі живописних образів, культурі музичного виконання приходить культура креативної індустрії, яка вже не є просто менеджментом, а задає свою власну повноцінну цілісну систему специфічних культурних цінностей.

Візьмемо, приміром, львівську ініціативу Collegium Musicum, учасники якої намагаються пропагувати класичну музику та надавати їй модного актуального ореолу. Очевидно, що сенс їхньої діяльності не у розвитку самої класичної музики (куди вже, дійсно, її розвивати)), а у використанні її для проведення "креативних" подій. У системі цінностей, яку представляє Collegium Musicum, головною є не сама музика, а її креативна подача. Музика тут це матеріал, а не зміст.

Тобто, культура креативних індустрій використовує "стару", існуючу культуру як рідку основу для творення своїх специфічних "креативних" об’єктів – проектів, ініціатив, фестивалей…

Це вже сучасніше за сучасне мистецтво. Це щось цілком нове та інше. Сучарт для культури креативних індустрій є таким самим матеріалом, глиною, як і класична музика. Сучасні культменеджери успішно зрівнюють найконцептуальніший сучарт з гуцульськими сопілками чи виробництвом футболок.

На ті ж перформанси львівська публіка ходить ніби то як на окремий, цінний сам по собі вид мистецтва. Але те, як всі одностайно насолоджуються будь-яким представленим перформансом, показує, що головним є не сприйняття цього перформансу як індивідуальної події, яку можна індивідуально сприйняти (чи не сприйняти), осмислити (чи не осмислити), а сам факт приходу на цей перформанс. Прийшов, подивився – отже, вже реалізував подію. Перформанс чи будь-який представлений культурний акт не може бути неуспішним чи не вдалим, якщо ти його засвідчив своєю присутністю і тим самим перевів у статус "здійсненої події".

Тому, головною умовою практикування культури креативної індустрії є сам факт "проведення" події. Подія може бути неспішною – якщо прийшло вже занадто мало публіки, або успішною, якщо все відбулося за проектним планом. Сутність чи якість чи зміст представлених на події культурних артефактів вже не має особливого значення.

Так, зовсім неважливо, чи у Львові існує якесь розвинене літературне середовище для того, аби надати йому титул "Міста літератури". Сам факт отримання титулу креативним чином і реалізує Львів у "літературному" сенсі.

Зовсім неважливо, чи у Львові існує різноманітна, цікава, потужна, насичена, виразна культурна спільнота для того, аби влаштувати тут культурний Конгрес. Сам факт проведення Конгресу вже створить це середовище – як той барон Мюнхгаузен, що витягнув сам себе із болота.

Іншим показовим прикладом є проведення всіляких майстр-класів, в яких долучення до "культури" і є новою "культурою".

І ці приклади не є негативними чи позитивними. Вони просто засвідчують поширення нових форм існування культури.

Культменеджери є новими митцями, творцями "креативної індустрії", тобто того, що зайняло сьогодні місце того, що колись називали мистецтвом.

Якщо, приміром, у літературі традиційно цінуються цікаві смачні звороти, щирість, яка оживляє мертві букви, так у культурі "креативних індустрій" мали би відкрито цінуватися віртуозний SMM, животворящий піар, впевнений менеджмент, неповторна атмосфера. Саме ці якості виказують майстерність нових митців та мисткинь, рівень їхнього арту.

Культменеджерів не слід плутати із кураторами. Куратор – це старовинний гібрид мистецтва та "менеджменту", який втілює вже віджилу увагу до культурних артефактів як таких. Напевне, куратори мали би сьогодні сприйматися як ті ж артефакти, як матеріал до креації "подій". Добре підібраний куратор у "креативній події" здатний виконати роль вдалого мазка на живописному шедеврі.

Підхід авторів нової Стратегії культури Львова, при якому головним результатом стає творення Інституту стратегії культури, ясно показує обриси культури нашого часу.

Представники ж старих мистецтв – художники, музиканти тощо, в цьому дискурсі постають якимись мишами, які самі заводяться у вологих тряпках, якимись деревами, які самостійно виростають в лісі і яких можна потім використати для створення креативної культурної події, немов бересту.

Культурна стратегія Львова є Уроборосом, що реалізовує сам себе – вона витворює Інститут стратегії, який має стати "центром реалізації Стратегії". Стратегія або індустрія культурних подій сьогодні постає вищою формою львівського культурного буття.

Старовинним митцям пропонується квест – вписатися у цю каруселю креативних подій, або зникнути. Митець, який не здатний викреаціювати внутрішнього чи зовнішнього менеджера, вже не митець, а віджилий спадок до-креативної епохи.

І хоча, все це виглядає розгортанням тих чи інших об'єктивних процесів, є один момент, який спонукає таки критикувати культуру креативних індустрій і те, що вона з собою несе.

Мається на увазі, масивне проникнення на територію культури бізнесу, який при цьому видає себе за цю культуру і вживляє свої бізнесові коди у саме серце культурного світосприйняття.

Проведення подій набагато коштовніше за живопис чи поезію. Це реально індустрія. Навіть, якщо події проводяться за рахунок використання безплатних або дуже дешевих волонтерських чи напівволонтерських ресурсів (як воно завжди і буває), кошти в даному випадку таки витрачаються – зняті не з банківського рахунку бізнесмена, а з фізичних та моральних ресурсів волонтерів.

Невипадково, в середовищі культурних менеджерів дуже популярними є бізнес-мантри, створені для вмотивування корпоративних працівників, яких експлуатують великі фірми. Культура проведення креативних подій експлуатує своїх творців не менше, а може й більше за корпоративний бізнес. А як інакше, якщо це один з найбільш трудоємких видів діяльності. Культменеджери не згорають на роботі тільки тому, що культподії є циклічними, а не постійними. І Молох креативної індустрії не вимагає безперервної праці.

Через те, що культменеджмент за своєю сутністю дуже подібний до бізнесу, цей самий бізнес отримує чудову нагоду проникати на територію культури, захоплюючи "нові угіддя" шляхом мімікрії.

Досить бізнесу набути "культурфрендлі" форм, як його тут таки починають сприймати як культурку. Чому ні, якщо споживачі культурних індустрій за визначенням не здатні відрізнити бізнес від культури. Адже, тут усе побудоване на промислово-індустріальному принципі створення продукту, в даному випадку культурного.

І будьте певні, на відміну від звичайного бізнесу креативна індустрія сама не виробляє ці продукти. Головний робочий процес тут – створити яскраве упакування для тих фруктів, які ростуть самі по собі. Це нагадує індустрію продажі екзотичних рослин, які ростуть у джунглях Індії чи Амазонії та вважаються дуже корисними для здоров'я.

Сьогодні класичних митців не вирощують на фермах, як у радянські часи. Сьогодні їх збирають як корисні і модні бур'яни.

Споживання культурних артефактів зараз відбувається за принципом продажу травяних чаїв у "еко-лавках". Неважливо, що в пачці вам продають дику суміш сміття, пилу та пересушених решток справжніх лікарських рослин. Ви із задоволенням п'єте цей чай, бо головне тут не якість вмісту, яку важко перевірити, а сам факт купівлі "еко-чаю".

Так само діють події у, приміром, клубі холдингу !FEST. Дика фестивальна суміш хенд-мейд-кічухи та хорошого арту, елітного вінілового бізнесу та низових клубних тусовок – це і є "креативна культура" нашого часу.

Бурхливий розвиток львівських креативних індустрій означає лише пошуки бізнесом нових незайнятих пасовиськ, які можна експлуатувати. У цьому і полягає та сама "джентрифікація по-львівськи", яка, звісно, відрізняється від берлінської.

У Берліні креативний бізнес віджимає вирощену митцями додану вартість міських кварталів.

У Львові ж креативний бізнес діє набагато тонше – віджимає територію "креативної культури", вирощену культменеджерами.

А олдскульні митці-донори культурних соків так і не дочекаються свого "мистецького кварталу", хоч культуру у Львові і вивели "в авангард міської стратегії". Бізнесу їх вигідніше доїти в дикому стані, за посередництвом культменеджерів. Тоді як культменеджери не мають зайвих ресурсів. Їм би самим не згоріти.

Дика, кинута напризволяще, культура – дико експлуатовані чорноробочі культменеджери – креативний бізнес.

За такою, власне, схемою сферу нової культури креативних індустрій швидкими темпами перетворюють на унікальні угіддя креативного заробляння грошей великим капіталом.

Так Львів капіталізує своє звання "культурної столиці". Але чи стає Львів більш культурним у цьому процесі?