Переклад статті Карлоса Дельклоса про діяльність "нових муніципалітетів" Іспанії, про їхній досвід мобілізації громади супроти окремих приватних інтересів
Кілька вступних слів від Євгена Гулевича, перекладача-активіста, який переклав цей текст, про явище нового муніципалізму у Іспанії:
"Барселона Ен Кому" виграла вибори до міськради 24 травня 2015 р. Новий муніципалізм, про який ідеться в статті, тут полягає насамперед в послідовному запровадженні кількох міських політик.
Найперше, йдеться про боротьбу зі спекуляцією на ринку житла, тісно пов'язану з переосмисленням туризму і місцевих мікрорайонних спільнот сусідів. На кілька великих банків, що володіли порожніми житлами було накладено значні санкції. Міськрада взяла 125-мільйонний кредит в Європейського інвестиційного банку під будівництво 18 з половиною тисяч доступних квартир на муніципальному балансі, 750 вже віддано під житлову оренду мешканцям. Закрито 700 нелегальних апартаментів для туристів, а на "AirBnB" накладено великі штрафи; вигадано план проти неконтрольованого будівництва готелів і розробляється стратегія з бажаної моделі туризму.
Далі, громадська мобільність. За два роки збудували 150 км велосипедних доріжок, запустили більше міських автобусів і нових маршрутів, відновили давно зупинену станцію метро, розширили пільги на проїзд дітям до 16 років і для безробітних, заморозили тарифи на громадський транспорт.
Управління громадськими ресурсами. Деприватизувано три дитсадка і заплановано будівництво ще шістьох. Розпочато деприватизацією водопостачання і зниження цін на воду. Відновлено різні служби з надання допомоги жінкам (як-от, постраждалим від насильства). Засновано комунальне підприємство, яке постачатиме відновлювану енергію 20 тисячам сімей і самому магістрату. Засновано міську поховальну службу. Штат міськради збільшився на 2 тисячі осіб. Змінилися практики законтрактовування субпідрядників, перевага тепер надається малим локальним підприємствам.
Зменшення нерівностей та прекарності. Запущено програми допомоги з оплати за житло сім’ям з одинокими батьками, сім’ям в потребі з дітьми до 16 років і тим, хто потребує догляду на дому; допомоги біженцям, людям з особливими потребами; програми для подолання енергетичної бідності; збільшено можливості для бідних харчуватися в громадських їдальнях, зменшено оплату за дитсадки; потребуючим мешканцям надаються міські субсидії на оплату податків з нерухомості, тощо.
Безумовно, однією з найцікавіших запроваджуваних практик є переорієнтація міської політики Барселони не лише до прозорості (відкрито Офіс прозорості і добрих практик, а також антикорупційна "Етична пошта") та учасництва (серед іншого, цифрова платформа Decidim.Barcelona), але й до фемінізації. Гендерний підхід не обмежується тим, що в команді мерки Ади Колау над ухваленням та впровадженням рішень працює більше жінок, ніж чоловіків (що саме по собі цілком революційно), а в риториці учасників "Барселона Ен Кому" цей наголос не слабне, —"План гендерної справедливості" впроваджується на рівні укладання міського бюджету, розробки міської урбаністичної моделі, адаптації мобільності до щоденних практик, зменшенні фемінізації бідності, в забезпеченні права на догляд. Також, щодватижні мерка з командою спілкується в добре організованих зустрічах з мешканцями різних районів, щоб не втрачати контакт з "низовим" життям міста. З надлишків своїх традиційно великих зарплат виборні ратушні представники "Барселона Ен Кому" уклали фонд для фінансування проектів міських громадських ініціатив.
(Оригінальну статтю можна переглянути тут)
Карлос Дельклос
Два роки тому декілька громадських платформ виграли муніципальні вибори в більшості головних іспанських міст, серед іншого в Мадриді, Барселоні, Сараґосі, Кадісі та Сантьяґо. Очолювані відомими постатями з місцевих соціальних рухів, ці муніципальні ініціативи доєдналися до партії "Подемос" та різних партій лівого спрямування в спільних кампаніях, які обіцяли не припиняти поступ демократичної революції. Після брутального економічного обвалу та вибуху корупційних скандалів вони зреагували на повсюдну кризу легітимності, що вразила Іспанію, програмою радикального муніципалізму, що живився ідеями та практиками низової політики посталого ще у 2011 році руху "індіґнадос" ("обурених").
Оскільки вже минула половина строку наданого цим платформам владного мандату, настав, схоже, добрий час запитати, чи (і яким чином) посприяв стрибок з вулиць в інституції влади втіленню вимог тих соціальних рухів, які надали їм їхню легітимність. Чи виросли і помножились за цей час можливості емансипаційних системних змін? А чи неоліберальна система інституцій не навернула і не втягнула у свою структуру ціле покоління своїх опонентів? Це непрості питання. Перш ніж взятися до відповіді, варто спершу розглянути масштаб викликів, з якими стикаються згадані міста на сучасній стадії глобального капіталізму. Зосередимось насамперед на знаковому питанні, на якому багато активістів, котрі стали політиками, вибудували свою політичну позиційність, – на праві на гідне житло.
Велика Грошова Стіна
Походжаючи по Сантс чи схожих робітничих районах Барселони, ви скорше за все побачите якісь флаєри, де пропонується купити квартири. Деякі з них написані від руки, деякі надруковані шрифтами Arial чи Comic Sans. Інформації назагал небагато, хіба ім'я та телефонний номер. У деяких немає й імені. І хоча дизайн цих листівочок може варіюватися, переважно в них фігурують ті самі телефонні номери.
Автономний тижневик "Ла Діректа" (La Directa) дослідив, що ці флаєри можуть вести до кількох компаній, котрі скуповують цілі житлові багатоповерхівки, часто з винаймачами, які ще живуть там. Далі жильців переконують полишити свої помешкання, будинок підновлюють і або продають, або здають в оренду вже по вищих цінах. Переконують жильців виселятися компанії по-різному. Можуть пропонувати готівку, разюче підвищувати квартплату чи просто відмовляються поновлювати контракт на винайм. Якщо мешканці протестують, тоді винаймаються такі компанії, як "Десокупа" (Desokupa – "Виселення"), для примусового витурення, а це означає, що дебелі фашисти отримують оплачувану роботу і що в процесі часто порушується закон.
У медіях ця практика переважно подається як локальна проблема, де кілька недобросовісних бізнесів користуються дірками та сірими зонами в законі, щоб отримати прибуток. Але проблема виходить далеко поза межі Барселони. Подібні компанії – це щось на кшталт ударних військ гігантської житлової бульбашки, що вразили всі великі іспанські міста. Згідно з провідним іспанським вебсайтом "Ідеаліста" (Idealista), що спеціалізується на нерухомості, ціни на оренду по країні зросли на 15.9 % лише за 2016 р., зі щорічним темпом зростання до 20 відсотків за перший триместр 2017 року в таких місцях, як Барселона, Сан-Себастьян та Канарські і Балеарські острови. На рівні міських районів цифри просто приголомшують. Так, в районах Барселони Сант-Марті і Сант-Андреу ціна на оренду зараз зросла понад 30 відсотків порівняно з попереднім періодом минулого року.
Небагато хто може справитись з таким разючим підвищенням цін. Як наслідок, багаторічні мешканці витісняються зі своїх кварталів тим, що фірма з послуг по нерухомості “Кушман і Вейкфілд (Cushman & Wakefield) назвала "Великою грошовою стіною" ("The Great Wall of Money"), гігантським пулом капіталу для глобальних інвестицій в нерухомість вартістю в 435 мільярдів доларів. Як це описує колишній спеціальний доповідач ООН з питань задовільного житла Ракель Рольнік (Raquel Rolnik) Велика грошова стіна – це плаваюча хмара фінансового капіталу, що прагне зматеріалізуватися в спосіб, що нагадує колонізацію. "Я свідомо уживаю слово “колонізація", бо воно означає як теріторіальне окупування, так і культурне домінування, – пояснює вона в нещодавній лекції в Центрі сучасної культури Барселони. – Ця колонізація має тільки одну мету – стягувати ренту на відкритті нових розмежувань, здатних генерувати прибуток для фінансового капіталу."
Хоч використання колонізаційної метафори дещо проблематичне, але фактом є те, що уряди полюють за іноземними інвестиціями, змагаючись за те, щоб приземлити цей капітал у своїх країнах, попри очевидну незацікавленість цього капіталу життям конкретних мешканців. У випадку Іспанії, країна нещодавно притягла до себе цю Грошову стіну, ставши новим ринком для трастів з інвестицій у нерухомість (ТІН). Йдеться про компанії, які володіють нерухомістю, що постачає прибуток або з житлової, або з комерційної власності. Величезна більшість цього прибутку походить з ренти і виплачується акціонерам як дивіденди.
В Іспанії ТІН запровадили на законодавчому рівні у 2009 році за уряду під керівництвом Соціалістичної партії. Спочатку вони не мали успіху, бо на них накладався корпоративний податок у 19 відсотків. Але в 2012 році правий уряд Мар'яно Рахоя (Mariano Rajoy) звільнив ТІН від цього податку. Після цієї реформи ціни на оренду злетіли вгору скрізь по країні. Разом з прогресом, таким-от як злет рентодохідних платформ на кшталт "Airbnb", що розмиває межу між житловою і комерційною власністю чи офіційною та неофіційною економікою, – дія центрального уряду вдихнула нове життя в той-таки сектор, який спровокував іспанську економічну кризу на самому початку. Давати раду з її найсуворішими наслідками врешті були змушені муніципалітети на місцях.
Загнані в кут державою і ринком
Цілком безпечно можна сказати, що в Іспанії градус конфліктності між міською владою і зацікавленим в територіях та ренті фінансовим капіталом Великої грошової стіни знаходиться на найвищому ступені у Барселоні. Це не дивно, адже саме тут народились як іспанський житловий рух, так і хвиля нового муніципалізму. Барселона – це також те місце, де зв'язок між рухами і виборчою платформою є найміцнішим, а межа між активістами та депутатами надзвичайно розмита. На місцевому рівні це стало самозрозумілою точкою відліку, що не проговорюється. Однак для стороннього спостерігача корисно буде побачити, як це виглядає в щоденній практиці.
Недавно учасниця ради Барселонської платформи “Барселона Ен Кому” (Barcelona En Comú – "Барселона спільно") Ґала Пін (Gala Pin) виступила на впливовому ранковому шоу "Елс-матінс" в гарячій дискусії зі співзасновником "Еме-Ка-Преміум", найвідомішим хижаком на нерухомості, як це було означено в дослідженні "Ла Діректи". Радниця охарактеризувала дії фірми як майнове насильство – violencia inmobiliaria. Її вибір слів цілком відповідав дискурсу тієї житлової платформи, яку вона помагала провадити перед тим, як стала депутатом міськради, – "Платформи постраждалих від іпотеки" (ППІ; Plataforma de Afectados por la Hipoteca). Через цей вибір слів права опозиція звинуватила її в демагогії, а "Еме-Ка-Преміум" подали в суд за наклеп.
Кивання Ґали Пін на житловий рух – це далеко більше, ніж проста риторика. Вона часто використовує свою величезну аудиторію в соціальних мережах, щоб зробити видимими примусові виселення і закликати до спроб це зупинити. "Завтра в нас п'ять виселень, – можна прочитати в її типовому пості. – Попри наші зусилля, потребуємо співпраці, щоб зупинити хоч би одне. Арка на вул. Театральній, зранку в 9:30."
Такі пости в деяких радикально-лівих колах критикуються або як пропагандистські, або як такі, що намагаються наперед уникнути відповідальності за виселення, що відбуваються власне на очах "Барселона Ен Кому". Інші доводять, що Пін та інші члени ради, використовуючи такий підхід, просто прозоро показують внутрішні обмеження інституційної влади і закликають людей долати їх, коли йдеться про несправедливість. Ясно одне, цей підхід є цілком ефективний. За допомогою такого мобілізування людей вдалося зупинити численні виселення, а ще більше виселень зупинили житлові служби, що їх міська влада власне перекроїла для того, щоб вони слугували посередником між мешканцями та власниками мешкань.
Це тільки один приклад, як спруженість між соціальними рухами, місцевими депутатами та міським управлінням задіюється, щоб зміцнити спротив до того, що накидають інституції вищого порядку та економічні сили. І Барселона не єдине місто, де міська влада стає більш сприйнятливою до тиску знизу. Платформа Мануели Кармени (Manuela Carmena) "Аора Мадрід" (Ahora Madrid – "Мадрид зараз"), наприклад, розширила систему участі громади в міському управлінні через програму обговорення та прийняття ініційованих мадридцями пропозицій, на втілення яких, подібно до практик в інших містах, виділяється певна частка з міської скарбниці, т.зв. учасницьке бюджетування. У Валенсії, де до влади прийшла прогресивна зелена коаліція "Компроміс" (Compromís) з підтримкою громадської платформи "Валенсія Ен Кому" (Valencia En Comú) та Іспанської соціалістичної партії, відбувається масштабний перехід на пішохідний та велосипедний спосіб пересування в програмі розвитку сталої міської мобільності. В Сараґосі в електромережі тепер на 100 відсотків постачається енергія з відновлюваних джерел, а її витрати зменшились десь на 15 відсотків.
Всі ці міста спростовують відому догму Євросоюзу, що "не існує альтернатив" режиму суворої економії, в тому як, збільшуючи загалом видатки на соціальні витрати і збільшуючи громадський житловий фонд, їм вдається підтримувати збалансовані бюджети, а в деяких випадках навіть зменшувати бюджетний дефіцит. Вони також тиснуть на центральний уряд з вимогою прийняти більше біженців, а деякі з міст відверто ігнорують запроваджену Рахоєм у 2012 році расистську реформу охорони здоров'я, коли надають загальну медичну допомогу, не зважаючи на наявність відповідних документів. У Мадриді, Барселоні та Валенсії міські влади неодноразово виражали своє бажання закрити імміграційні центри затримання, наводячи приклади порушення прав людини і відповідно вдаючись до символічних і легальних акцій протесту.
Все це жодним чином не є революційними мірами. Якщо звести докупи, то це складається суто на соціал-демократичну програму, поєднану з зеленим урбанізмом та учасницьким урядуванням. Але в сучасному політичному кліматі Європи, поляризованому між неоліберальною технократією та ультранаціоналістичними правими рухами, це аж ніяк не слід недооцінювати. Що робить захист цими містами найголовніших соціальних поступів останніх десятиліть тим паче вартим уваги, так це те, що його здійснюють міноритарні міські уряди в надзвичайно фрагментованій політичній системі.
І цей успіх дуже уразливий насупроти сили держави і примх ринку. Щоб нав'язати режим суворої економії містам з лівими урядами, центральний уряд мусить лише ввести в дію закон, прийнятий у 2013 році, яким суттєво зменшуються міські автономії. Міністр фінансів Крістобаль Монторо (Cristobal Montoro) вже цілком недвозначно заявляв про свій намір зробити це. Тим часом орендна бульбашка продовжує рости, викидаючи мешканців з їхніх домівок і подалі від міського центру. Загнані в кут цими навислими загрозами, міста не можуть собі дозволити обмежити свої дії лише до утримання форту — вони мусять також і відбиватися.
Динаміка конфліктів та змов
На початку червня 2017 р. кілька маршів протесту об'єдналися на Університетській площі в центрі Барселони. Звідти юрба з трьох тисяч людей перейшлася через Сант-Антоні, Побле-Сек і Раваль – три райони, на які найбільш націлилась Велика грошова стіна. Хода призупинялася в кількох місцях перед окремими житловими будинками, в яких мешканці чинили спротив зусиллям біржових спекулянтів витурити їх. Коли марш досяг кінця свого маршруту, протестувальники вломилися в будинок з десяти квартир, покинутий ще вісім років тому і засквотили його.
Цей марш був наразі останньою акцією в зростаючому циклі боротьби проти нової житлової бульбашки. Організований ініціативою під назвою "Барселона не для продажу" (Barcelona No Està en Venda), акція об'єднала кілька міських районних асамблей, що повиникали за останні два роки з тим, щоб боротися проти витіснення мешканців через дедалі більшу кількість нелегальних туристичних апартаментів та підняття цін на житло. Також участь в акції взяли місцева спілка орендарів "Сіндікат-де-Ллоґатерс", що з’явилася на початку 2017 р., анархо-синдикалістська спілка Загальної конфедерації труда (CGT), Барселонська федерація мікрорайонних асоціацій, Загальні збори районів за відповідальний (сталий) туризм і ППІ.
Подібні акції формують порядок громадських дебатів, змушуючи уряди і політичні партії демонструвати свої пріоритети. В цьому конкретному випадку вдалося вирвати мікрофон з рук чільних засобів масової інформації, які намагалися подати останні конфлікти між міськрадою Барселони, "Airbnb" і туристичним лоббі як питання "туризмофобії", якщо користатися словом, запровадженим часописом "Ель Паїс". Замість того, щоб підкоритися рамкам антитуристичної риторики — з її расистськими, класово-дискримінаційними та ксенофобськими інтонаціями, – соціальні рухи зосередили конфліктність питання на майновій бульбашці та джентрифікації. "Барселона Ен Кому" назагал перейняла цей підхід, хоч і в конфронтації з деякими секторами у своєму русі щодо того, як слід поводитись зі спекулянтами.
Цю динаміку конфліктів і змов між рухами і лівими партіями особливо добре видно в Барселоні, адже це місто з його тривалою історією низового організовування витворило вже досить потужню соціальну основу. Коли зайшлося про інституційні зміни, що відкрили дорогу до влади "Барселоні Ен Кому", найбільший ризик був у тому, щоб перехід визначних активістів з вулиць в інституції не спричинив щось на кшталт "витоку мізків", що могло б випустошити та послабити соціальні рухи. Але погляд на соціальні конфлікти, які відбулися з того часу, свідчить про дещо інший сценарій.
"Барселоні Ен Кому" вдалося відносно ефективно перекласти вимоги соціальних рухів, з яких вийшли його окремі члени, в пропозиції міської політики. Це було дещо менш ефективно у випадку з вимогами рухів, з якими було менше досвіду співпраці раніше, як-от з вуличними продавцями чи працівниками громадського транспорту. Як результат, соціальні рухи стали повносправними протагоністами в сучасній структурі міського соціального антагонізму. До чого призведуть породжувані цим напруги ще буде видно.
А от в Мадриді є набагато менше змови між соціальними рухами та муніципальною платформою і набагато більший рівень конфронтації. Хоч система попередніх виборів (праймеріз) тут була більш відкритою, ніж у випадку "Барселони Ен Кому", поєднання організацій, що відкрили дорогу до влади "Аора Мадрід", є набагато більш проблематичним. Більше того, їхній узгоджений кандидат, чинна мер та колишня суддя Мануела Кармена, має за плечима набагато більше досвіду інституційності, ніж її колеги по новому муніципалізму в інших містах.
Ця відмінність грає роль. Кармена в кількох випадках чинила спротив партійній програмі, використовуючи культ особистості, утворений навколо неї, та своєрідну для Іспанії "президентську" модель муніципального управління, щоб ізолювати себе від критики більш радикальних організацій, інтегрованих в "Аора Мадрід", таких як "Ґанемос" (Ganemos) і крило партії "Подемос" "Антикапіталістас" (Anticapitalistas). Найбільш тривожним симптомом цього поділу є той факт, що "Ель Патіо Маравільяс" (El Patio Maravillas), сквот, в якому народився "Аора Мадрід", зараз відданий на те, щоб стати туристичним будинком. Так, тріщина між рухом і інституцією відкрила дорогу Грошовій стіні.
Муніципалізм з метою
Для іспанських муніципальних платформ проблема полягає в тому, що муніципалізм сам по собі не є ідеологією. Це форма управління. Він може бути як капіталістичним, так і комуністичним, як тоталітарним, так і лібертаріанським, як націоналістичним, так і інтернаціоналістичним. Залишений напризволяще він стає лише брендом, який може бути наповнений капіталом або виправданнями за передачу відповідальності до інших інстанцій адміністративної влади.
Більше того, надміру спрощене розуміння муніципалізму ризикує проїхатися котком по конфліктах між різними типами муніципалітетів і владними дисбалансами, що їх породили десятиліття урбанізації та глобалізації. Це стає ще більш актуальним, якщо згадаємо про глибокий культурний і політичний розкол, що постав на глобальній Півночі внаслідок урбаністичного екстрактивізму (extractivism), який протиставив прогресивні зростаючі міста і нативістські вилюдніючі села.
Щоб вирватись з вузьких обмежень і токсичних відносин неоліберального статусу кво і уникнути перетворення на простий механізм репродукування адміністративно-територіальних вигод, емансипаційний муніципалізм потребує перед собою горизонту. Саме його і творять соціальні рухи. В кожній несправедливості, яку вони викривають, лежить шлях до світу, яким би він мав бути, і набір цінностей та практик, що їх стримує сучасний соціальний порядок. З лівої перспективи вони є нічим іншим, як взаємодопомогою і солідарністю.
Перетворення цінностей на практики – це більше культурне й ідеологічне завдання, аніж технічне. Натомість логіка управління – це переважно технічна річ. Сама по собі вона зосереджена на контролюванні і передбачуваності. Щоб не бути підпорядкованими цій логіці контролювання і передбачування, новим депутатам недостатньо лише брати виклики рухів, що привели їх до влади. Їм необхідно плекати всі до одного рухи, що виростають у тріщинах інституційної архітектури, який вони успадкували, бо саме ці тріщини і є тим, що Грошова стіна намагається заповнити бетоном.
Краса виборчих перемог іспанських муніципальних платформ 2015 року полягала в тому, що саме їхнє існування не було передбачено технічною логікою управління. Ось чому ті, хто стоїть на муніципальній сторожі, розглядають їх як демократичну помилку. І зараз настає нагода розібрати цю архітектуру і відкрити її до людей, рухів і пам'ятей, що досі були репресовані, стерті, експлуатовані чи ігноровані. Поступуючи, цей виклик створить більше непевності для спекулянтів і менше для тих, хто надіється жити у місті.
