Зміст статті

25 вересня 2017

Будівля, яка вартує належної пошани (ч. 2)

Прискіплива увага до приміщення Ходорівської загальноосвітньої школи № 3.

Продовження історії про приміщення Ходорівської загальноосвітньої школи №3 І-ІІІ ступеня (і не тільки).

Кілька слів про декого з тих, хто долучився до проектування та спорудження приміщення суду. Передусім, це – Франциск Сковрон  (пол. Franciszek Skowron, 1856 року народження, Ченжковіце – дата смерті невідома) – польський архітектор. Працював у Галичині та Буковині у різних напрямках історизму.

Закінчив Віденську політехніку. Від 1880-х років перебував на службі в австрійському міністерстві внутрішніх справ. З 1893 року – приват-доцент у Львівській політехніці, де викладав історію архітектури. Разом з Юліаном Захаревичем здійснював загальне керівництво будівельними роботами при підготовці до Загальної крайової виставки, що відбувалась 1894 року у Львові.

Співпрацював із Буковинським та Східногалицьким управліннями справедливості і спорудив за цей період понад 65 будинків судових установ. Член Політехнічного товариства у Львові у 1880-1882, 1883-1885 та 1892-1894 роках. Головний інженер будівельної виставки 1892 року у Львові. Підсумував свої міркування з приводу будівельної галузі в Галичині через призму виставки у книзі "Nasz przemysł budowlany na wystawie lwowskiej w r. 1892". Член журі конкурсу проектів перебудови Львівського університету (1913).

Найбільш відомі споруди Франциска Сковрона: палац мистецтв у стилі неоренесансу для Для Загальної крайової виставки у Львові; павільйон архітектури для Крайової виставки у стилі неокласицизму стилізований під грецький храм (спільно з Й. Круліковським); павільйон Яна Матейка на Крайовій виставці (Рацлавицька панорама); палац промисловості Крайової виставки площею близько 6 тис. м² (спільно із Карлом Боубліком); неоромантичний житловий будинок Шидловських на нинішній площі Маланюка, 7 у Львові, збудований 1897 року; обводовий суд у Станиславові (нині Івано-Франківськ) на вулиці Білінського, 15, (1907-1912); будівля казначейства тут таки на вулиці 3 травня, 31 (1910); ряд будинків судових установ: найвідомішими є "Палаци праведливості" у Львові на вул. Баторія (нині Князя Романа), та у Чернівцях (1904-1906, нині Обласна державна адміністрація); Польський народний дім у Чернівцях на вул. Панській (нині Кобилянської, 36, 1906) та інші.

А тепер кілька слів про відомого львівського архітектора, чеха за походженням Карела Боубліка (1868-1925). Народився у містечку Колінец, що на південь від міста Пльзень у нинішній Чехії. Закінчив Вищу будівельно-технічну школу при Державній промисловій школі у Брно. Наприкінці 1880-х переїхав до Львова. Працював рисувальником (1888-1889), підмайстром (1889-1894) у технічному бюро славнозвісної фірми Івана Левинського.

1894 року в його кар'єрі стався різкий поворот – йому доручили керувати спорудженням найбільшого об'єкту Галицької крайової виставки – Палацу промисловості. У 1894-1896 роках працював керівником технічного бюро фірми Івана Левинського. 29 листопада 1896 року здав іспити й отримав право на будівництво у Львові. Став членом Товариства уповноважених будівничих. Крім цього був ще й актором-аматором. Керував товариством "Ческа беседа" у Львові. Помер і похований там же.

Найвідоміші будівлі, над якими працював Карел Боублік: тріумфальна арка на честь приїзду австрійського імператора до Львова (1894); павільйон Львова (спільно з Юліушем Гохберґером), павільйон гігієни, концертної зали з розписами власного проекту; будинки на вулиці Дорошенка, 11, на вулиці Куліша, 1, будинки "Під павою" на нинішній вулиці Котляревського, 22 і 24 (усі споруджені 1898 року); комплекс житлових будинків на нинішній вулиці Парковій, 6, 8, 10, 12 (1898–1899) та на сусідній вулиці Рутковича 10, 12, 16 (1898); будинки на площі Галицькій і площі Соборній (1897–1899) у стилі перехідному від необароко до сецесії; будинок на вулиці Личаківській, 16 (1899); спільна з Яном Томашем Кудельським участь у спорудженні пасажу Гартенбергів між кам'яницями на вулицях Незалежності, Галицькою і Сотника Мартинця в Івано-Франківську; блок будинків у стилі сецесії на вулицях Шевченка, 4 і Леонтовича, 1 (1909); будинок на на вулиці Грабовського, 6, зведений на замовлення скульптора Кароля Унца (1911); будинок на вулиці Чупринки, 47 (1911); будинок на вулиці Підвальній, 3 (1912); дім товариства "Сокіл" у Ходорові (1912).

Дещо пізніше тут таки, в приміщенні новозбудованого суду, розмістилися жандармерія та пошта (приміщення цього закладу, як свідчили міські старожили, виходило сходами на вулицю Стрийську, теперішню Романа Точина). Одначе найважливіші події відбулися вже згодом, а саме після Першої світової війни.

автентична керамічна плитка на підлозі коридорів, яка ще пам'ятає перших відвідувачів суду

Утворення регулярної Галицької Армії (згодом Української Галицької Армії або УГА) почалося практично з першолистопадового повстання 1918 року у Львові. Для керівництва цією військовою одиницею сформовано Начальну Команду (НКУГА) з початковим місцерозташуванням у Бережанах. Оскільки це було досить далеко від фронту, то виникла потреба перенести її.

Ось як про це згадував колишній отаман УГА, один з найвідоміших оборонців на українських політичних процесах 30-х років ХХ століття Степан Шухевич: "Тісніший штаб Начальної Команди залишався в Бібрці, а ширший – у Бережанах. З цього виходили великі невигоди. Тому висловлено думку про перенесення НК до іншого міста. Мишковський (начальник штабу – примітка автора) стояв за Миколаєвом над Дністром (тепер Миколаїв – прим. авт.). Одного разу просив мене сотник Гузар, аби я, коли зайде мова з Павленком про перебазування, підтримав кандидатуру Ходорова. Сотник Гузар додав, що отаман Павленко (Михайло Омелянович-Павленко – начальний комендант УГА – прим. авт.) мене шанує, тому що я був першим старшиною Галицької Армії, котрого він пізнав, і що моє слово має для нього певне значення. І дійсно, коли зайшла мова про це, я звернув увагу, що Ходорів є найкращим місцем, бо тут перехрещуються залізничні дороги, а також там є гарні приміщення в будинках суду і цукроварні. До того ж Миколаїв лежить на лівому фланзі нашої бойової лінії, а Ходорів майже посередині. І отаман Павленко погодився. Після Йордану (1919 року – прим. авт.) перенеслася туди ціла НК, майже повністю розмістившись в будинку повітового суду".

12 лютого 1919 року в Ходорові на чолі з президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем зібрано нараду за участю військових командирів вищої ланки. Новий начальник штабу полковник Віктор Курманович доповів про становище на фронтах, а генерал Омелянович-Павленко – про план подальших бойових дій.

Пізніше польський воєнний історик і учасник тих подій Сопотницький у книзі спогадів писав: "Загальне становище у другій половині лютого було для українців дуже корисне, бо більшість польських військ була зав'язана у Львові і місцевостях по обидвох сторонах залізничного шляху Львів-Городок, і тільки виключно слабші групи залишились в околицях Хирова і Рави-Руської".

Саме так оцінювали становище чимало учасників ходорівської наради на чолі з полковником А. Кравсом. Вони пропонували завдати головного удару в напрямку Перемишля з виходом на Сян, а блокований Львів залишити в тилу і не витрачати сили на штурм великого міста з 15-тисячним гарнізоном. Та відстояти цей ефективний план не вдалося. Президент ЗУНР висловив бажання оволодіти Львовом якомога скоріше, мотивуючи це початком роботи Паризької мирної конференції 18 лютого, на яку виїхала урядова делегація.

Звичайно, Польща була набагато сильніша від ЗУНР, проте завзятий опір УГА не дозволив агресорові виконати подальші загарбницькі плани. Правлячі кола Англії, Франції, США не були зацікавлені у повному розгромі ЗУНР, бо хотіли використати її армію проти країни рад. Вони бажали досягнення угоди між ворогуючими сторонами, але в інтересах Польщі. З метою втілення цих планів у східну Галичину наїжджали різні місії. Чи не найчисельнішою і найбільш представницькою була місія на чолі з французьким генералом Бертелемі.

Ходорів, 22 лютого. Мешканці містечка здивовано споглядали на групу військових у незнайомій формі, які розмовляли нечуваними досі мовами.

Командувач УГА генерал Омелянович-Павленко пізніше згадував: "20 лютого НК вдруге одержала домагання антантської комісії, аби я уможливив її переїзд зі Львова до Ходорова для переговорів у справі завішення зброї (припинення воєнних дій – прим. авт.), причому зазначалося, що ігнорування вимоги розглядатиметься як акт ворожого чину супроти Антанти.

22 лютого о дванадцятій годині я й полковник Курманович зі старшинами штабу зустріли на двірці представників всемогутньої в той час спілки держав: Англії – генерал Картон де Віяр, полковники Моль і Сміс, Франції – генерал Бертелемі й майор Вікер, Італії – майор Стобілє і поручик Парголезі та Америки – професор Лорд і поручик Фастер.

Першим вийшов з вагона генерал Картон де Віяр. Не дивлячись на тяжке покалічення (він не мав лівого ока, однієї руки й ступні однієї ноги – прим. авт.), його струнка й цілком свіжа постать справила на всіх дуже добре враження. Останнім вийшов насуплений і непривітний генерал Бертелемі. Представники Америки й Італії виказували до нас свою прихильність.

Пан-отець Калята, наш духівник, був перекладачем. Тут треба зазначити, що як о. Калята, так і о. Бон, не дивлячись на певні недоліки, були в усіх політичних справах незамінними співробітниками НК. Досконале знання світових мов, лагідність постави й зручність у тактиці дуже сприяли відповідному перебігові складних переговорів.

Генерал Бертелемі вже мав поміж нашим вояцтвом славу гострого противника. Ось тому я попросив полковника Курмановича довести до відома комісії, що для кращого перебігу наради бажаю, щоби головував генерал Картон де Віяр. Мою пропозицію прийняли. О 12-ій годині 15 хвилин в помешканні штабу розпочалося наше перше засідання. В той же час бої на фронті тривали далі.

Велика кімната оперативного відділу мала досить незвичайний вигляд. За зеленим столом, обличчям до світла, зайняли місця: я, полковник Курманович, здається, майор Ерлє й о. Калята. Напроти мене сидів генерал Картон де Віяр, біля нього генерал Бертелемі, а далі представники країн Антанти. Хвилинне мовчання. Тишу порушив голова наради генерал Картон. Наскільки мені не зраджує пам'ять, текст звучав так: "Ми всі заявляємо, що 18 лютого звернулися до вас з вимогою завішення зброї з ціллю прибуття нашої місії з Перемишля до Львова. Натомість, ви відповіли генеральною битвою. Ми питаємо вас: це є виклик супроти держав Антанти? Коли ні, то ми ставимо вам негайну вимогу припинити розпочату вами битву. На відповідь даємо п’ять хвилин".

На перше питання відповів я через о. Каляту: "Ні, оперативні обставини не дозволили негайно завісити зброю". Що ж до другого, то моя відповідь була така: "Пан-отче, передайте панам заступникам великих держав, що я є лише командуючий військами генерал. Наді мною є уряд, який один може вирішити це питання".

На диво, моя відповідь задовольнила заступників Антанти. Вони переглянулися. Генерал Картон запитав мене вдруге: "А скільки на це треба часу?" Я порадився з Курмановичем і заявив: "До третьої години ми будемо мати відповідь вже в Ходорові". Після короткої розмови з членами комісії голова передав мені згоду чекати. Для використання перерви я запросив усіх членів комісії бути гостями нашого штабу. Одначе генерал Бертелемі знайшов за потрібне ще перед обідом з'ясувати Начальній Команді погляди Антанти на українсько-польську боротьбу.

Він заявив, що держави Антанти бажають привести до порозуміння, для чого необхідно припинити війну й встановити тимчасову демаркаційну лінію. Усе це я вислухав і, не вступаючи в дискусію, сказав, що начальник штабу використає перерву, щоби інформаційний матеріал, який комісія була ласкава нам передати, направити до Державного Секретаріату.

Приблизно о пів на другу ми сиділи за обідом у столовій штабу. За столом велася жвава розмова. Як недвозначно зазначив генерал Картон, він відчуває, що представники Франції мають прийняти рішення не на нашу користь. Генерал натякнув мені, що французи мають на це свій кут зору, але крім цього є ще три інших.

Пів третьої прийшла відповідь з Станіславова. У ній зазначалося, що в запропонований час відповідь не може бути надіслана, й що вранці 23 лютого Державний Секретаріат подасть своє рішення. Комісія не сперечалася. З комфортом, можливим серед наших тодішніх обставин, допровадили ми її до Львова. Перед від’їздом генерал Картон висловив бажання, щоби хтось з англійців сфотографував нас обидвох. Уже значно пізніше надіслав мені світлину з написом: "Велика Англія й мала Україна". Генерал Картон був значно вищий від мене ростом..."

Переговори затягнулися. 27 лютого комісія Антанти приїхала до Ходорова вдруге на побачення з Головним отаманам Симоном Петлюрою. Наведені факти добре ілюструє витяг з його листа: "В березні місяці 1919 року я одвідав наш галицький фронт. Ознайомившись з ситуацією, прийшов до висновку, що фронт зломиться, бо Галичина була заблокована з усіх боків. Довідавшись, що я прибув у Галичину, антантська комісія приїхала, щоб побачитися зі мною. На чолі з генералом Бертелемі вона приїхала до Ходорова, де в штабі відбулося побачення. Комісія пропонувала певну роз’їмчу лінію.

Хоч вона не відповідала, в цілому, інтересам Галичини, але я настоював на прийнятті її, бо цим би ми досягали: а) фактичного визнання України зі сторони Антанти; б) отримали б можливість створити базу для підвозу амуніції з Європи, в) оперлися б фактично на Європу в нашій тодішній боротьбі з більшовиками, себто з Москвою. Галичани, за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умови, хоч я їх і попереджав про корпус Галлєра, що формувався у Франції".

Думки Головного отамана, направду, не знаходили розуміння в колі галичан, які переживали за свої території. Ось думка щодо цього вже згадуваного раніше Степана Шухевича: "Лихо полягало в тому, що Петлюра приходив до певних політичних рішень із запізненням. Коли ж він і приймав їх, то не міг знайти засобів для проведення їх у життя. Так було й тут. На ліквідацію фронту він не годився. Все інше було б півмірою і тому відпадало само по собі.

Головний отаман мав нелегке завдання під час наради з членами комісії Антанти. Я й полковник Курманович були, властиво, в ролі присяжних свідків. Партія розігрувалася між Петлюрою та генералом Бертелемі. Небіжчикові дуже шкодило незнання чужих мов, але він був гідним представником української справи.

Темою наради була все та ж "лінія Бертелемі" й вигоди та невигоди прийняття умов Антанти Україною. З нашого боку підносилися великі багатства України, право на самовизначення, здобутки революції й т.д. Остаточних рішень не приймалося. Це мала зробити делегація ЗУНР у Львові, а затвердити мав Станіславів.
28 лютого пізно ввечері наша делегація остаточно відкинула пропозиції комісії. У переїзді через Ходорів делегація поручила Начальній Команді проголосити дальшу боротьбу".

27 лютого 1919 року Ходорів став свідком неабиякої події: до міста прибув Головний отаман, член Директорії Симон Петлюра. На станції, прикрашеній синьо-жовтими прапорами, вишикувано почесний караул. Оркестр гримів "Ще не вмерла Україна". Високого гостя зустрічав президент Петрушевич, генералітет УГА. Головний отаман був у доброму настрої.

Напередодні він побував у Бережанах, а в Стрию був присутнім на виставі в Народному домі. У ті дні в місті гастролював "Новий Львівський театр", який тоді знаходився під опікою НКУГА. На його сцені виступали талановиті галицькі актори – Катерина Рубчак, Мар'ян Крушельницький, Лесь Курбас, Амвроcій Бучма, Микола Бенцаль, Гнат Юра (показував свої вистави театр також і в Ходорові – прим. авт.).

Ввечері на честь члена Директорії влаштовано розкішний банкет, на який запрошено 35 армійських старшин на чолі з М. Омеляновичем-Павленком, Г. Коссаком, О. Букшованим, а також провідні актори театру. За келихом вина Симон Петлюра з приємністю згадував галицькі сюжети зі свого життя, навчання у Львівському університеті, студентські вакації в Карпатах, перше кохання.

Після проведених нарад з місією Антанти Петлюра болісно пережив провал своїх планів. Звинувачував насамперед керівництво армії. Як згадував Степан Шухевич, від'їжджаючи з Ходорова, Головний отаман говорив йому, що зрив переговорів – це катастрофа. "Коли б Галицька армія була кинута на Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді після Києва прийшла б черга на Львів. Тоді ми могли заняти Східну Галичину", – підсумовував він.

У книзі "Галичина в роках 1918-1920-х" публіцист і політичний діяч, колишній заступник секретаря закордонних справ ЗУНР, член делегації для ведення переговорів у справі українсько-польського воєнного перемир'я та член делегації на світову конференцію в Парижі 1919-1920 років Михайло Лозинський писав: "Того самого дня (йдеться про 25 лютого 1919 року – прим. авт.) до Львова приїхала делегація Державного Секретаріату Західної області УНР для ведення переговорів в такому складі: держсекретар судових справ Осип Бурачинський, Степан Витвицький, Михайло Лозинський, Володимир Охримович, Володимир Темницький, полковник Гужковський, отаман Рожанковський, полковник Слюсарчук, підполковник Фідлєр, о. Бон як перекладач.

27 лютого комісія Бертелемі з нашою делегацією виїхала до Ходорова, щоб побачитися з Головним отаманом Петлюрою, який туди приїхав разом з президентом УНР Петрушевичем і Президентом держсекретаріату Сидором Голубовичем. Наша делегація хотіла поділитися своїми враженнями і порадитися про дальше становище. Конференція комісії з Петлюрою була держана в загальнім тоні, без ніяких конкретних предложень.

Комісія хотіла знати, яку силу представляє армія Петлюри для боротьби з Совітською Росією. Петлюра знов клав головний натиск на те, що Україна представляє велику моральну силу, яку можна перетворити в дійсну мілітарну силу залежно від того, чи Антанта визнає державність УНР і дасть молодій державі фінансову і технічну допомогу.

Що ж до Галичини, то Петлюра зазначив, що український нарід тільки тоді зможе всю свою силу звернути проти большевизму, коли буде мати забезпечене національне існування від заходу. Так виразно, як цього домагалися від Петлюри Петрушевич і Голубович, він справи не поставив і не заявив, що вдержання Східної Галичини в етнографічних границях при УНР є безумовним домаганням цілої України. Здається, що вже тоді Петлюра готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини. Щоб за них одержати мир з Польщею і визнання Антанти. Вечером комісія Бертелемі і наша делегація вернули до Львова".

Дозвольте дещо відволікти вашу увагу, прикувавши її до згаданої особи отця Ксаверія Бонна. Саме йому судилося продовжити дипломатичну місію УНР у Ватикані після першого українського посла у Ватикані за понтифікату Папи Бенедикта XV (1914-1922) графа Михайла Тишкевича, призначеного на цю посаду 9 січня 1919 року Директорією від уряду Української Народної Республіки.

Народився душпастир 1882 року, упокоївшись у Бозі 1945-го. Відомо також, що був одним з перших монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ), або отців-редемптористів, які прийняли східний обряд у Галичині (1911 рік).

У роки I-ої світової війни отця Бонна висвятив на священика митрополит Андрей (Шептицький). А з 1918 року він – польовий духівник Української Галицької Армії, член українських делегацій на переговорах з місіями Антанти, голова місії Західно-Української Народної Республіки у Ватикані.

фото: cssr.lviv.ua

Тогочасні події знайшли своє відображення і в художній літературі. Письменник Євген Куртяк у романі-хроніці "Спалені обози", видрукуваному в журналі "Дзвін", ось як згадує про перипетії навколо нашого містечка: "У першій половині січня штаб Омеляновича-Павленка перебазувався з Бережан до Ходорова. Так порадив Вітовському Поточняк (деякі дійові особи твору вигадані – прим. авт.), а Вітовський переконав Петрушевича, що це розумно. Все-таки Ходорів ближче до лінії фронту, передусім до Львова. Не менш важливо, що це вигідний стратегічний пункт. Звідси розходяться залізниці до Львова, Тернополя, Станіславова, Стрия; тут схрещуються шляхи Тернопіль-Жидачів-Стрий, Жидачів-Львів.

– Звичайно, це добре, що штаб у Ходорові, – погоджувався Грицан. – Однак мені не дає спокою ходорівський цукор. Акціонерна спілка "Ходорів" має капітал у п'ять мільйонів крон, а заснував її не хто-небудь, а барон де Во, граф Замойський...

– Поточняк цілком серйозно має намір повиганяти всіх правителів Ходорова, – задумано відповів Вітовський. – Із властивою йому різкістю... Може, Анатоль не завжди справедливий, але я поважаю його і підтримую: на жорстокість треба відповідати жорстокістю.
Розмову їхню перервав дзвінок. Телефонував Петрушевич. Схвильованим голосом звелів Вітовському негайно прийти... Тільки переступив поріг, як він чи то радо, чи перелякано відразу випалив:
– Прибула місія Антанти!
– Де вона і яка її мета?
– В тім то й річ, що я нічого не можу второпати. І насамперед чому вона обминула Станіславів. Тут же все-таки уряд республіки. Вони відразу поїхали до Ходорова...

Коли всі розсілися у штабі за щільним столом, підвівся одноокий-однорукий Картон де Віяр. Довго водив по кімнаті своїм видющим оком, котре надто глибоко сиділо у впадині, здавалося, що воно нічого не бачить.

– Щоб вести переговори, негайно потрібне нове перемир'я, – виразно нарешті прорік тоном повелителя.
– Не заперечуємо, – погодився Курманович.
– У такому разі негайно видайте відповідний наказ. І пам'ятайте: якщо не буде припинено вогонь, ми вважатимемо таку відмову зірванням політичних відносин із державами Антанти і негайно їдемо звідси.

– Я повинен порозумітися зі своїм урядом, – подумавши, сказав Курманович. – Адже я не лише начальник штабу, а й державний секретар військових справ.
– Будь ласка.
– А як польська сторона? – поцікавився Грицан.
– Ми готові! – кивнув Стемпковський.

Подальші переговори відклали до наступного дня. З шостої години ранку було укладене перемир'я на добу, і українська делегація того ж дня разом із місією Антанти виїхала до Львова..."


Закінчення незабаром

Автор: Любомир Калинець