Зміст статті

3 жовтня 2017

Припутні: наше внутрішнє українське пекло

Перший достойний фільм нового українського кіно

Вже з перших кадрів Припутнів Аркадія Непиталюка хочеться з полегшенням зітхнути.

Ось воно, дочекалися! Нормальне українське кіно, дотепне, живе, про нас, і без фальшивих інтонацій, без прямолінійних ура-месиджів, без тієї всієї петрушки, якою наші режисери, зазвичай, прикрашають гарну, але пласку картинку, аби у глядачів склалося враження, що вони дивляться кіно.

Нарешті, вітчизняний фільм можна з чистою совістю описувати хорошими словами. Нарешті, ми можемо зануритися у справжню кінореальність, а не у те, що лише прагне нею видаватися, не у якісь картонні плакати чи глянцеві фото з провінційної рекламної газетки.

Втім, слово "нарешті" тут хочеться вимовляти на два лади – не лише з позитивною інтонацією, а й з гіркою – нарешті, але чому ж так довго? Головний недолік цього фільму, в тому, що він вийшов занадто пізно. Таке кіно, з простим вкраїнським вусатим хлопцем, з простою нафарбованою жіночкою у головних ролях, з музичкою ВВ, із сільською чорнухою, мало би з’явитися ще так в році 2001. Тоді, ці архетипи ще б дихали свіжістю та ефектно конкурували б із попередніми радянськими образами колективного самоусвідомлення. Сьогодні ж, це вже швидше герої архівних серій якогось тупого телешоу.

Але так чи інакше, нарешті це сталося, хоча б і у 2017-му. Нарешті, ми побачили себе з телеекрану такими, якими ми є вже давно. І завдяки соковитим діалогам та чесній сценографії ми ще можемо перейнятися своїми віддзеркаленнями, ще можемо відчути до них необхідну емпатію.

Фото: YouTube

Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

Ці рядки з відомого вірша Тараса Шевченка можуть слугувати красномовним епіграфом до фільму Припутні, який, власне, побудований на протиставленні ідилічних пасторальних картинок та прикрої людської реальності. На тлі безкраїх полів, похилених верб, білих хаток із блакитними віконницями коїться всілякий безлад, деградація та насильство.

Припутні – це назва села, у яке приїжджають головні герої. Втім, це теж метафора нашого внутрішнього пекла, яке завжди з нами.

Спочатку, знайомство з персонажами відбувається у провінційному містечку – Ніжині. Гуртожитські коридори, порослі бур’янами вулиці, сірі будні невлаштованих людей. Виїзд за місто спочатку видається ледь не спасінням, подорожжю у якусь кращу альтернативну реальність, ковтком чистого повітря. Однак, як показує стрічка, тікати насправді нікуди.

Мотив подорожі – центральний у фільмі, який, відповідно, можна віднести до жанру роуд-муві. Втім, це мандри духовні, психоделічні, на що нам вказують характерні гітарні рифи, запозичені із саундтреку до джармушівського Мертвяка.

Взагалі, Припутні можна назвати Мертвяком по-українськи. Тут теж маємо блукання людської душі у чистилищі кривого світу, фізичну і, одночасно, символічну смерть та подальше переродження. Замість віршів Вільяма Блейка тут звучить Бетховен, замість індіанця – мовчазний вусатий дядько з косою. З тією різницею, що герою ще рано покидати цей стражденний світ – і метафізичний трилер перетворюється на ритуальний водевіль із життєствердним завершенням.

Режисер Аркадій Непиталюк цілком свідомий усіх цих алюзій, з яких він вибудовує підказки для поінформованих кіноманів, натякаючи на можливі інтерпретації. Трансформуючи погребальний візочок у сільськогсподарський тракторець, він переводить нас із світу Мертвяка у світ лінчівської Простої історії. І, відповідно, із потойбіччя у нормальну реальність, де ще є надія на перемогу людського.

Фото: YouTube

В основі фільму – п’єса драматурга Романа Горбика "Центр", яку Непиталюк значно розширив, майстерно зберігши оригінальний колорит. Персонажі говорять неприкрашеним суржиком, тобто, нормальною сучасною мовою і автори стрічки виказують віртуозне нею володіння. Монологи та діалоги ллються як пісня і у вухах ще довго звучать фразочки типу "жизнь – дєло шутєйне" чи "де я тільки того Бетховена не слухав, і в лісі, і в полі, і в Чернігові".

Втім, у цьому теж проявляється і суттєва слабина фільму, який в основному тримається лише на діалогах і тому залишається швидше хорошою екранізацією свого літературного першоджерела, аніж самостійним кінотвором. Десь на середині стрічки за гарними картинками сільської дійсності та словесними перепалками починаєш відчувати брак якихось більш кінематографічних наративів.

Тому, наприкінці фільм відчутно провисає, коли діалоги вже вичерпують свій гіпнотичний ефект і сюжет помалу розмивається відсутністю реальних перипетій. Відповідно сам фінал залишає відчуття недопрацьованості і все дійство трохи застигає на рівні голої жестяковості, хоча насправді фільм не такий простий і потенційно пропонує якісь значно важливіші фінальні наголоси.

Крім того, у операторській роботі вчуваються не надто виправдані фестивальницько-артхаузні інтонації (у 2001 році вони б, звісно, виглядали інакше). Приміром, надмірний акцент на спинах персонажів під час їхньої ходьби створює не так атмосферу авангардного кіно, як нудьгу, подібну до тієї, що відчуваєш у переповнених маршрутках, коли марно намагаєшся визирнути з-за чужого плеча.

Натомість хотілося інших крупних кадрів та наближень, адже довкола було стільки цікавого – закапелки двору, коврики з оленями та буфетні полиці у хаті і ще багато іншого.

Та, схоже у передових українських режисерів зараз період відторгнення крупних планів. І дарма.

Фото: YouTube

Попри все, критичні зауваги не повинні відвертати увагу від головного – фільм Припутні дуже достойне кіно. Масу вдалих і прекрасних моментів годі перерахувати. Одна сцена з плювком на автобусній зупинці вже варта того, щоб увійти до історії новітнього українського кінематографу.

Підбір акторів, безперечно, теж заслуговує на окремі аплодисменти. Кожен типаж яскраво горить на своєму місці.

У підсумку фільм успішно виконує своє завдання – розсмішити глядача відображеннями кривого дзеркала, а тоді раптом показати йому щось зовсім не криве, а дуже і дуже пряме. Це той правдивий діагноз, якого ми чекали десятиліттями.

Аркадій Непиталюк робить з нами те, що робить Сергій Лозніца із росіянами – увипуклює наше особисте внутрішнє пекло, нашу українську сансару надломленості, впертості і бідняцької вузьколобості, яка, як бачимо, знову і знову передається нам у спадок від наших нещасних знедолених предків. Від баби до матері, від матері до доньки, від діда до сина, від сина до внука – кругообіг насильства, страждання та нереалізованих бажань до гідного життя. І на нас це пекельне коло аж ніяк не зупиниться.

Автор: Андрій Бондаренко