Зміст статті

29 жовтня 2017

Знятися для Плейбою

Розповідь українки Валерії Радкевич про те, як вона потрапила на обкладинку "чоловічого" часопису і як виглядає "плейбоївська" фотосесія

Валерія Радкевич виросла у Луганську, а зараз живе на два міста – Львів та Барі у Італії. Весною 2017 року вона знялася у фотосесії для італійського видання часопису "Плейбой".

Як українська дівчина без досвіду у індустрії глянцю може потрапити відразу на обкладинку "найгарячішого" часопису світу, як відбувається народження "відвертих" світлин і як потім реагує на тебе преса, фейсбук та феміністки – про це та інше Валерія розповіла у інтерв'ю Варіантам. 

Фото: Chiara Schiaratura

Як усе почалося

Усе почалося випадково. Позаминулого вже літа, у 2016 році я знялася у фотосесії для одного маленького бренду в Римі. Через знайомих знайомих я довідалася, що шукають модель для зйомки і вирішила спробувати. Хоча, взагалі, я працюю у сфері кінодистрибуції. І мене взяли.

Ми приїхали у Рим, там теж була дуже крута фотографиня – Роберта Красніг, яка працює з різними італійськими знаменитостями. Вона зробила дуже гарні знімки та порадила мені показати їх професійним агенціям.

Я не дуже орієнтуюся у італійському глянці, але з допомогою друзів таки вислала кілька фото у ті чи інші місця. І так вони якийсь час гуляли різними руками, хтось їх отримував і надсилав далі, аж поки не потрапили до редактора Плейбою. Він написав мені і запропонував опублікувати мої світлини у їхньому журналі, хоча вони були досить пристойні, без жодних відвертостей.

Надрукувати їх могли у рубриці, яка називалася щось на зразок "молода зірка" чи "новий талант". Але для цього потрібно було представити якусь історію свого кар'єрного розвитку. І, так як я ніякої кар'єрної історії у глянці не мала, то відповіла, що писати не буду, бо не маю про що, а вигадувати не хочу. І хтось, вже не пам'ятаю, хто саме, висунув іншу ідею – сфотографувати мене на обкладинку. Редактор відповів – чому ні, давайте це зробимо. Запитав мене – лютий чи березень? Я відповіла – березень. Отак і домовились.

Потім ми ще довго переписувалися стосовно концепції зйомки – як я маю виглядати, якого фотографа запросимо. До речі, фотографа мені дозволили вибрати самій – з двох варіантів. Перший – це українка, Юля з Києва, яка фотографує для українських видань Плейбоя і Marie Claire. Другий варіант – італієць Франческо Бертола з Мілану.

Франческо мені відразу сподобався своїм дуже художнім стилем. У його роботах відчувалася повага фотографа до реальної, справжньої краси, а не відфотошопленої. Його знімки оголених дівчат, як він сам сказав, жінкам подобаються, а чоловікам не дуже – бо там нічого до кінця не видно, тема до кінця не розкривається. У портфоліо Франческо є всілякі зірки типу Тільди Свінтон, Жульєт Бінош, Рейфа Файнса. І, звісно, я обрала його. Фотографії Юлі теж були хороші, але вони мені здалися занадто правильними, занадто глянцевими і тому, трохи нудними.

Якийсь час мені з Плейбою нічого не відписували і я вже почала сама придумувати якийсь концепт, шукати якісь інспірації та ідеї. Я точно знала, що не хочу роздягатися повністю – хоча, зрештою, це таки сталось. Я придумала собі якусь богемну картинку, щоб це не була така стандартна оголена плейбоївська зйомка. Хотілося чогось цікавого.

Однак мою ідею відхилили, але все одно вийшло кльово – така собі елегантна супер-стильна класика, в чорній білизні з мереживом, на чорному тлі. Вдалася якась навіть нетипова для Плейбою картинка, трохи декадентська і богемна – тобто, так, як мені і хотілося від початку. 

Фото: Chiara Schiaratura

У фотостудії ч. 1

Отже, ми приїхали в студію до Франческо о дев'ятій ранку і мене відразу посадили робити зачіску та мейк-ап. Студія була дуже класна – такий класичний лофт.

Стіни були заставлені великими шматками пінопласту, пофарбованими з одного боку в чорний колір, а з іншого – в білий, так щоб можна було перевертати і робити різне тло. Переодягнули в спеціальний халат, щоб дати тілу час відійти від одягу, щоб зникли смужки від джинсів тощо.

Стиліст приніс кілька сетів білизни і, до речі, справжній корсет на китовому вусі. В якийсь момент його на мене одягли, затягнули і це був просто жах. Ніколи в житті більше не буду таке вдягати. Таке відчуття було, що позабирали всі ребра і сказали – дихай! Всі внутрішні органи збилися докупи, наче люди у львівській маршрутці. Не уявляю, як колись це носили. Дуже нездорово. Але фотографії у ньому були доволі непогані.

Отже, переміряли білизну, вибрали з чого починаємо – і почали.

Для мене поставили спеціальну тумбу для сидіння, яку накрили чорною матерією. Пінопласт при стіні повернули чорною стороною. А ще дали мені чорне кімоно від Kenzo, таке дуже шикарне, з червоною підкладкою, вишите срібними нитками. Добротна річ.

Дуже довго виставляли світло. Адже, студія у Франческо була заточена під художню зйомку, не надто комерційну і лампи давали доволі вже різкі тіні. А для Плейбоя потрібно було щось більш звичайне.

Потім почалися окремі сесії, які тривали близько хвилини – суцільне клікання затвора, а потім перепочинок, Франческо дивився на світлини, казав мені, що не так, що потрібно змінити. І так далі.

Взагалі, Франческо великий професіонал. Відразу зрозумів, що перед ним модель, яка не має досвіду і швидко під мене підлаштувався. Жодного разу не наказував мені куди саме ставити руку чи повертати голову. Просто сказав – дивись ось туди і уявляй, що ми знімаємо таке і таке. Це було майже як на прийомі у лікаря, перед яким не соромно роздягатися. Франческо дивився на мене виключно через камеру.

Атмосфера була хорошою, розслабленою, відчувалося, що всі один одного люблять і поважають – принаймні на час цієї фотосесії. Я відчувала, що всім забезпечена – вода, їжа, все під рукою.

Ще була фотографиня з Турину Кіяра Скіяратура, яка робила бекстейдж-знімки, теж дуже прекрасні.

У фотостудії ч. 2

Спочатку я дуже боялася, що зі мною нічого не вдасться, що ці фото нікому не сподобаються. Але вже в другій половині дня зрозуміла, що Франческо задоволений і готовий до всіляких експериментів, що є хорошим показником.

Адже, якщо фотограф не лише робить, те, що потрібно, а й починає щось вигадувати на місці, це означає, що йому подобається працювати і він від цього кайфує. Зрештою, ми ще зняли кілька фото без одягу. Прикольних фото, зовсім невульгарних і без відчуття якоїсь порнухи.

Загалом відзняли десь чотириста основних світлин і ще двісті для бекстейджу. Фотограф і редактор відразу дивилися, що їм пасує, а що ні. Я чула як вони сперечалися стосовно фотошопу – реактор наполягав на тому, що знімки потрібно відретушувати, а Франческо був проти. Як я потім побачила, то фотошопу на опублікованих фотографіях було дуже мало – лише забрали мені татуювання, трохи вирівняли ніс і ще кілька дрібних моментів.

Дуже стомлювало те, що упродовж усього дня не було можливості залишитися наодинці, посидіти самій в куточку. Весь час навколо тебе крутиться дванадцять чоловік, вся увага на тобі. Але в якомусь такому емоційному психічному плані було дуже легко. Адже, люди зібралися дуже товариські і відкриті.

Мені теж сподобався візажист Джо, такий канонічний гомосексуал з фешн-індустрії, суперрозумна людина. Ми з ним завели офігєзно цікаву розмову про різницю у маркетингових підходах Пради та Дольче Габбани. Джо працює зі всіма цими брендами і чудово розбирається у контексті.

Фото: Chiara Schiaratura

Взагалі, упродовж зйомок багато веселилися. Пам'ятаю, як мені дали вдягнути високі шкіряні ботфорти, а потім подивилися на мене і почали сміятися. Франческо відсміявся і каже – знімай їх. А тоді ще подумав, подумав і попросив одягнути ще раз і навіть зробив кілька чудових фото, які згодом відібрав собі для портфоліо.

Після цього він дав мені щось дивне – щлсб схоже на комбінезон, але повністю зроблений із тонкої сіточки. У ньому ти ніби одягнений, а насправді й ні. Це була найдивніша річ, яку я коли-небудь одягала, але дуже приємна на дотик, надзвичайно комфортно сидить на тілі.

Вже наприкінці ми зробили фото для обкладинки – змінили чорне тло на біле, бо хтось зауважив, що моє тоді руде волосся і світлі очі губляться на чорному. Час минув дуже швидко. Лише, коли все закінчилося, я зрозуміла, що вже минув цілий день. Як повернулась додому, то проспала годин дванадцять.

Примірник для бабулі

Публікація з'явилась буквально за кілька днів. Це справжній конвеєр – день триває зйомка, день – обробка світлин і наступного дня фото вже йдуть на друк. Обкладинку мені надіслали якраз напередодні мого дня народження. Точніше, не надіслали, а просто запостили в інстаграмі і тегнули моє ім'я.

Це був, звісно, крутий досвід. Кажу досвід, бо за зйомку мені не заплатили. Сказали, що є якісь проблеми з оформленням необхідних документів, оскільки вони вимагали офіційного дозволу на роботу в Італії. Але це ж, власне, той варіант, коли можна попрацювати лише заради досвіду. Займатися культурними проектами у Львові на волонтерських засадах я вже ніколи не буду, а от для Плейбоя – можна.

Мені вислали десять "авторських" примірників і я їх вже всі пороздавала друзям, Один подарувала бабулі – їй дуже сподобалися ці фото. Ще кілька лишилося в мого хлопця.

"Руда бестія показала найдорожче"

Якихось кардинальних змін у житті ця зйомка мені не принесла. Просто зненацька моя особа стала цікавою для багатьох людей. Почався теж ажіотаж у пресі. Про мене написали десятки три різних видань, зокрема у Росії та Білорусі. Ну, російська преса просто скопіпастила з Ліги-Інфо і тому, на щастя, все звучало доволі нейтрально. Хоча я боялася прочитати там щось образливе.

Все почалося з того, що мій друг Сергій Іванов, який веде програму на "1+1", написав про мене у фейсбуку і від нього вже всі підхопили. А коли написало ТСН, це вже була повна публічність. У них, здається, вийшов такий цікавий заголовок – щось там про "руду бестію". Взагалі, заголовки – це була окрема тема. Пам'ятаю, такий вираз – "показала найдорожче"... Ми з мамою читали це все і дуже сміялися – "руда бестія показала найдорожче"!

Справжня кислотність почалася в коментарях під постами моїх друзів про мене. Там відкрито обговорювали мою зовнішність і, звичайно, критикували – комусь мої вуха видавались завеликими, комусь форма мого обличчя не подобалась тощо. Переважно писали це якісь абсолютно незнайомі мені люди. Якийсь поляк написав, що я його класна подруга, хоча я і поняття не мала, хто він. Інші дорікали, що, мовляв, ось вона продає своє тіло, або, що мені потім буде соромно це все дітям показувати. І це писали не якісь там старші пані, а дівчата приблизно мого віку!

Львівські феміністки та стереотипізація жінок

Дісталося мені і від львівських феміністок, хоча я особисто сама вважаю себе феміністкою і вважаю, що жінки мають боротися за свої права. Мені закидали, що я пішла на співпрацю з часописом, який пропагує об'єктифікацію жінок.

Але, як на мене, казати, що жінкам не можна зніматися у Плейбої – це просто непослідовно і перекреслює всю суть захисту прав жінок. Це все одно як ніби звинувачувати птахів-додо у тому, що їх винищили, бо вони не вміли літати. Одна справа, навчити хлопців не приставати до дівчат, а інша – вчити дівчат не носити короткі спідниці. Я не бачу жодних обмежень своїх прав у зйомці для Плейбою. На жодному етапі я не відчувала якогось приниження себе як жінки.

Єдине негативне, стереотипне ставлення до себе я відчула, коли мене запросили на розмову на радіо "Львівська хвиля". Діджей постійно задавав мені всілякі дурнуваті питання і робив сексистські коментарі. Такі супер-кліше. Хотілося йому сказати – ну, чувак, давай якось оригінальніше, я ж знала, що ти все це зараз скажеш! Приміром, він розпитував мене як я потрапила у ту компанію, де працюю зараз. Я розповіла, що моя перша робота була на кіноринку у Клермон-Феррані і що мої роботодавці шукали дівчину із хорошими навиками комунікації та знанням мов, яка б добре орієнтувалася у сфері кіно. І діджей відразу докинув: "ну і просто гарну дівчину". Це було страшно неприємно, я вийшла звідти з відчуттям огиди. Це був єдиний момент, коли я відчула на собі таку от стереотипізацію жінок.

Про роботу, короткометражне кіно і кінопремію з Віллемом Дефо

Я працюю кінодистрибутором у італійській компанії Premiere Film. Просуваю фільми клієнтів на кіноринку. Намагаюся просунути ці стрічки настільки, щоб їх побачило якомога більше людей, щоб режисеру потім простіше було знімати свої наступні роботи. Надсилаю фільми на фестивалі. або продаю.

Працюємо з досить крутими стрічками. Нещодавно ми продали одну короткометражку Пенальті за 20 тисяч євро на американський та азійський кіноринки. Нашими клієнтами також були угорська короткометражка Sing, яка отримала Оскар 2017 та A Gentle Night, китайська стрічка, яка отримала золоту пальмову гілку у Каннах.

Це досить складна і виснажлива робота – купа клієнтів, у всіх різні історії і різні вимоги. Також ми займаємося продакшином і знімаємо самі. Один наш минулорічний фільм на ЛГБТ-тематику продався на центральний італійський телеканал.

Також ми співпродюсуємо кінопремію – Fabrique du Cinema Awards. Ця премія вручається вже багато років, її заснували молоді італійські кіномейкери. Але вона проводилася дуже скромно – тихенько робили маленький конкурс. І ми в якийсь момент зрозуміли, що це дуже класна премія і класна можливість зробити з неї щось більше, адже цій організації довіряють.

Ми перезапустили премію і зробили великий гучний конкурс, взяли крутих суддів. Голова журі у нас – Віллем Дефо, крутий актор світового рівня і він дуже швидко згодився приєднатись до нас.

Валерія Радкевич та Луї Гаррель

Про "тумбочку" українського короткого метру

Цього року у нас було 1300 заявок із 70 країн. Але є велика проблема з українськими кіновиробниками, оскільки їх дуже рідко можна побачити у міжнародних кінофестивалях.

Як тільки ми відкрили премію і відкрили заявки на спеціальних платформах типу FilmFreeway я зробила спеціальні коди для українців, щоб вони мали змогу платити за заявку лише мінімальну суму у три євро – 90 гривень. Також я зробила все, щоб якомога ширше розповсюдити інформацію серед українських кіношників. У Каннах я пішла в український павільйон і попросила контакти всіх продакшинів, мені дали цілу книжку. І на всі адреси, які там було, на всі 76 контактів я розіслала імейли з інформацією про наш фестиваль зі всіма посиланнями і поясненнями, все реально розжоване, тільки проковтнути.

Відповідей я отримала рівно одну. Якийсь чувак відписав: "На жаль, не маю коштів, щоб податися, але ось вам мої три фільми. Подивіться їх все одно, будь ласка". Як це? Немає 90 гривень?

Я не розумію людей, які знімають фільми, а потім кладуть їх в тумбочку. А українські фестивалі, на мою думку, це та сама тумбочка. Не зовсім розумію, чому українські режисери так неохоче подаються на міжнародні фестивалі. Можливо, вони відчувають, що не дотягають до рівня, але так не правильно – потрібно все одно пробувати.

Але сучасне українське короткометражне кіно таки справді ще поки ніяке. Це сумно, я знаю, що є хороші режисери, хороші історії, але чомусь не вдається. Українські короткометражки мені поки не цікаво дивитися, бо наперед знаю, що побачу. Навіть якщо добре зняті, то все одно залишається питання – про що вони? Поки ні про що.

Автор: Андрій Бондаренко