3 листопада 2017

Кохання, дружба, смерть: Бути підлітком на Донбасі

Тонкий та проникливий фільм Школа №3 розкриває перед нами важливі історії школярів з прифронтового містечка

Нещодавно на Тижні актуальної п'єси мав нагоду спілкуватися із театралом-активістом із Сирії. І він зауважив, що всі сирійці в очах міжнародної спільноти асоціюються вже лише з темою війни та біженців.

Від сирійських театралів, приміром, очікують лише одного – текстів та постановок на тему війни і біженців. Більше нікого нічого не цікавить. З вихідцями з Донбасу в Україні цілком подібна ситуація. Ти з Донбасу? Прекрасно, ану розкажи нам якісь жахи про війну.

Документальна стрічка Школа №3 чудова вже лише тим, що заходить до теми мешканців прифронтової зони принципово з іншого боку. Помітно, що авторів стрічки цікавили не стереотипні теми, які можна стандартно витиснути із цієї території, а, власне, люди, котрі там живуть.

Про війну ми теж дізнаємося. Але не тому, що "це ж фільм про Донбас", а тому, що це фільм про людей, які нещодавно пережили обстріли та смерті близьких.

Стрічка Школа №3 знята на основі спектаклю "Моя Миколаївка". Це документальний проект, створений учасниками "Театру переселенця" – драматургинею Наталею Ворожбит та режисером Георгом Жено на основі розповідей школярів із містечка Миколаївка. Спектакль вже представли у різних містах України, зокрема і у Львові, в рамках фестивалю "Донкульт: Мистецькі надра".

Фільм відзняли за гарячими слідами проекту і в результаті отримали цілком самодостатній твір, який передає головну тему проекту самостійним кінематографічним шляхом. Стрічку спільно режисерували Ліза Сміт та Георг Жено, а операторкою стала Христина Лизогуб.

На цьогорічному кінофестивалі Берлінале ще в лютому стрічка отримала гран-прі конкурсу. І ось, нарешті Школу представили і вітчизняному глядачу в рамках фестивалю "Нове німецьке кіно".

Школа №3 працює настільки тонко і настільки художньо, що під час перегляду навіть починає видаватися, що дивишся художній фільм жанру coming of age – "історію дорослішання", стилізований під доккіно.

Як розповіла одна з героїнь фільму Вікторія Городинська, яка була присутня на львівській прем'єрі, авторам спектаклю – Наталі Ворожбит та Георгу Жено вдалося завоювати справжню довіру підлітків. Хоча процес налагодження контакту і вимагав доволі багато часу.

"Коли ви живете у Донецькій області і вам постійно звідусіль кажуть, що в Україні їдять дітей, то вже не вірите нікому. Але Наталя та Георг взагалі не говорили з нами про політику, про своє ставлення до тих всіх речей. Вони просто розмовляли з нами, гуляли, спілкувались про щось інше. З ними було дуже легко і в результаті весь спектакль створився якось навіть непомітно для нас", – пояснила Вікторія.

Творці проекту знайшли дуже делікатний, але й ефективний спосіб проникнути у внутрішній світ персонажів. Їх попросили підготувати розповідь на тему – "Яку річ я б забрав із собою, якби довелося їхати з рідного міста". І все. Описуючи значимі для себе речі, підлітки неминуче розповідали і про своє життя, ділилися роздумами про важливі теми, пригадували свої нещодавні травми.

В клубку їхніх розповідей сплелися найрізноманітніші теми – перше кохання, дозвілля, вірна дружба, мрії, стосунки з батьками – а також пережиті жахи обстрілів та втрати дорогих людей, страх за близьких, почуття безпорадності.

Поступово, різні історії складаються у колективний голос старшокласника із миколаївської школи №3, цей старшокласник просто спілкується з нами як із рівним, завдяки чому у глядача народжується відчуття причетності. Дуже важливе і вразливе відчуття, завдяки якому у моєму власному мікро-світі тепер з'явилося ще одне значиме місце – школа №3.

Фільм дає нам можливість наочно побувати у внутрішніх просторах миколаївської школи, пройтися разом з місцевими учнями стежками їхньої "психогеографії". Ми мандруємо від "курилки" під сходами до спортивного майданчику, від "забороненого" місця для купання до гори над містечком.

І завдяки відкритості героїв ці місця для нас оживають. Під сходами ми втягуємося у розпивання шмурдяка та екзистенційний діалог про стосунки, батьків та сенс життя. На березі річки ми милуємось грою сонця на листі та діалектичними відтінками дружби між хлопцем та дівчиною – дружби або ж і чогось більшого! На дорозі біля залізничної станції ми намагаємося завести мотоцикл і переживаємо близьку розлуку двох закоханих.

Фільм розповідає нам вічну колективну історію про кохання. І моторошним рефреном десь на тлі звучить також неминуча тема смерті – яка своєю безпосередністю та реальністю переходить межі будь-яких підліткових жанрів. Особливо, коли супроводжується важким запитанням у погляді підлітка, на яке ми поки не маємо відповіді.

Кохання та смерть – вічні теми, однак тепер про них нам розповідає не Шекспір, а Донбас, точніше юний Донбас. І ці історії зовсім не очевидні.

Коли ми бачимо на екрані пляшки пива, що стоять на лавчоці, то мимоволі напружуємося – ось, воно, нарешті зараз буде той звичний стереотипний жестяковий Донбас, із дитячим алкоголізмом, насильством тощо. Але цього не стається – у потоці вуличної сленгової говірки ми раптом розрізняємо чергову трепетну історію про кохання та дорослішання, хоч і прикрашену алкоголем та наркотиками.

Чужі раніше люди стають близькими і зрозумілими – і це головний ефект стрічки.

Важливо, що ця зустріч двох світів, яку пропонує нам фільм, є взаємною. Розпитуючи школярів про щось важливе, автори проекту зі свого боку принесли щось важливе і своїм героям. Якусь можливість комунікації з далеким великим світом, якесь запрошення до високих польотів.

Особливо, це відчувалося у епізоді із дівчиною, яка співає на сцені свою улюблену пісню – "Если в сердце живёт любовь" Юлії Савічевої. Сцена, глядачі, камера, світло прожекторів – як ми можемо здогадуватися, у цей момент здійснилася якась давня мрія цієї дівчини.

Для багатьох учасників участь у проекті стала тим моментом, який змінює усе життя.

"Вистава та зйомки дуже серйозно на нас вплинули", розповіла після перегляду Вікторія Городинська, яка планує стати режисером документального кіно. "Цей досвід нас так змінив, що тепер ми пов’язуємо себе лише з театром чи кінематографом. Хтось вже навіть працює у "Театрі переселенця" у Києві".

Одна із глядачок дорікнула Вікторії, що вона залишила своє рідне містечко замість того, щоб працювати над його розвитком. Але, як резонно зауважила Вікторія, перебуваючи поза межами дому, власне, можна набувати досвіду та можливостей для запуску певних змін на своїй малій батьківщині. Адже, це довгий процес, який вимагає багатьох колективних зусиль.

У будь-якому разі, ті, хто після участі у проекті надихнувся новими горизонтами та майнув десь у нові середовища, аж ніяк не забувають про своє містечко. Частину грошового призу, отриманий на Берлінале, герої фільму вирішили витратити на заснування Грантового конкурсу "Школа №3".

Разом із Театром Переселенця та Платформою сучасного мистецтва Playground.DOС підлітки-активісти оголосили конкурс на фінансування соціально-культурних проектів для своєї рідної Миколаївки.

Тим часом у Миколаївці героїв фільму ще ніхто поки не сприймає як зірок та переможців Берлінале. Справа в тому, що представляти спектакль чи фільм своїм землякам підлітки не надто поспішають. Історії, представлені у стрічці настільки інтимні та персональні, що, власне, перед своїми рідними та знайомими розкриватися колишні школярі не хочуть.

І це ще одна причина для нас, глядачів, бути їм вдячними за їхню щирість та правдивість перед нами, незнайомими людьми.

Автор: Андрій Бондаренко