Виїзний діалог очільників Суспільного з львівським телебаченням.
Брак комунікації та нерозумний, тобто дурнуватий пост Зураба Аласанії про Львів, перетворює відкриту дискусію про долю львівського телебачення на безлімітний балаган.
І цій історії варто побачити цікавий феномен (чи навіть парадокс) у тому, що реформувати заскорузле у галицький рустикальності Львівське телебачення збирається людина, яка усю свою свідому творчість косить під забитого селюка. Саме тому, певне, вже незабаром минатиме п'ятий гавелівський рік помилок та пошуків, який для цього юного покоління випрошували старші вуйки та тети, але так нічого це покоління не й навчилося.
Щобільше, думка політолога Дацюка про проштовхування в маси правої риторики знаходить своє матеріальне втілення не лише поміж правих (чи Національних дружин, цих коханців поліції, перефразовуючи патріарха), але й посеред лібералів (хіпстерів), де також зневажається уся різноманітність життя заради перемоги монохромного принципу "свій-чужий".
Тому й у сварках на публічному діалозі "Від державного до суспільного: реформування ТРК Львів" винні всі, а не лише вкотре зраджені та зневажені львів'яни. За некомпетентність Аласанії до Львова приїхала вигрібати його молода команда на чолі з Романом Вінтонівим (Майкл Щур), де також можна помітити: Інну Гребенюк (членкиня правління ПАТ "НСТУ"), Дмитра Хоркіна (генеральний продюсер UA:Українське радіо), Вікторію Сидоренко (PR директорка НСТУ), Наталію Степанову (керівничка управління аудиту Держкомтелерадіо) та Уляну Антоник (продюсерку Львівської філії Суспільного). Усі вони, і кожен, зокрема, ховаються від злого львівського ока за інтелектуальною спиною Юрія Макарова, який тут, ніби щит князя Олега на місцевій брамі.
З львівського боку за галицьку версію рязанівського фільму Гараж відповідають: працівники львівського телебачення, місцеві політики, чиновники, артисти, журналісти, священики, активісти та псевдоактивісти. Затесався поміж цього кагалу праведників й посполитий хіпстер Демко, який після цькування поета Калинця (разом зі своїм кентом Остаповичем) може дивитися на цю суспільну реформу з певним дежавю (так усе це нагадує ситуацію з органним залом), однак замість активного захисту коханої реформи він лише пасивно сидить у куточку з переляканим поглядом.
Львівська партія цієї гри відразу розпочалась з помилки, оскільки перше слово чомусь відразу приватизував професор Лизанчук (завідувач кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка).
Конкретні завдання публічного діалогу Лизанчук відразу перетворив на власні забіги моральними пасторалями з неозорим патосом львівського побожності, на протиставлення захланного Києва та духовного Львова. Львівський аскет у модній краватці з олдскульним компом, наче лев гарчить на столичних бариг, тому що у них є бабло, а у Львова – лише традиції та побожність. Будь-яка згадка команди Аласанії про брак коштів та неминучі скорочення відразу дозволяють йому сакраментальне: "Духовності у вас немає, духовності".
У вічнозеленого Лизанчука стільки вибухової енергії, що його б відразу у ракету з написом "Україна" та миттю з вітерцем у далекий космос – проповідувати гуманоїдам українську мову. Там, дивись, і весь розумний Всесвіт співатиме таке миле кожному християнському серцю "Бог ся рождає". Макаров, який сидить якраз навпроти Лизанчука, двічі акцентується на дієслові "лизати" (владі), і навіть натякає, що міг би на раз-два нализати мільярд Суспільному. Однак схоже, що Лизанчук, як і Шелдон, не розуміє сарказму.
Після такого упослідження Макаров навіть намагається приголубити місцеву публіку історією про досвід безробіття через чорні списки Ганни Герман з Миколаївського районі Львівської області. Заколисує її оповідками про найбільш об'єктивні новини в Україні та ненависть українських нардепів, яким він не хоче підкорятися. Святій львівській опозиції такі одкровення до одного місця і так Макаров починає вже на власній шкірі відчувати усю ктулху місцевих опіній (двічі).
Зрештою флегматична душа цього київського аристократа духу не витримує пристрасного холерика Лизанчука та йде геть з червоної актової зали у свої буржуазні вестибюлі, щоб побути наодинці з розумною людиною. Так Роман Вінтонів лишається тут-а-тет зі своїм дзеркалом, цією безоднею галицького рагулізму, і починає поволі прозрівати, що його іронізування з місцевих палестин, то лише миле погладжування коханих сідничок.
Усі інші гості також починають розуміти твердолобість амбразури на яку їх так підступно кинув Аласанія, і лише Хоркін з підписаною та подарованою книгою Лизанчука на плечі так заклично дивиться в область Демка.
Лизанчукова профанація реальних доль працівників Львівського телебачення дає свої плоди і ось вже два анонімні священики просять у громади сказати щось побожне швиденько, оскільки поспішають на похорон та заповідають багатшим (киянам) ділитися грошима з біднішими (львів'янами).
А вже звідти й глас народний (себто глас Божий) лине, який хоче бачити в телевізорі: Синютку, служби Божі, вистави та Концерт вітання. Сей урочий глас покине корів та свиноматок, візьме у руки вила і штурмом піде на Високий замок заради Концерту вітань в етері Львівського телебачення.
Хто пустив Лизанчука (та інших) першим і за які такі регалії якось невідомо, але краще би цю відкриту дискусію починав місцевий активіст Курбанов, який принаймні скерував цю розмову до якогось адеквату після запльотів професора кафедри телебачення. Дивно, що з такими вихідними даними він ще досі не сидить у Верховній Раді, оскільки нічим не гірший за якогось Добродомова та якусь Подоляк.
Хоча, можливо, він збирається на міського голову Львова, адже міський голова Львова Рустам Курбанов – це навіть цікавіше, ніж міський голова Львова Андрій Москаленко (якого місцева хіпстота проштовхує за принципом "кум-кум" хоча бреше, що то "win-win"). А як це мультикультурально та толерантно, ой, леле.
Ефективний менеджер Курбанов працює в іміджі "чоткий паца" (тут є чому повчитися депутату Зінкевичу): фінансова конкретика, продакшн, екшн, конекшн, мані-мані, чікі-пікі, урбанізована аудиторія, рустикальні верстви тощо. Знає, що таке пітчінг і знає, що таке тверкінг. Хоче, щоб український сигнал добивав до Варшави, або, принаймні, до Кракова.
Однак так вже цей прагматик думки немилосердно понтується, наче перед чікою в барі намагається вразити себе власними талантами, креатурами та статусом. Називає себе цинічним (чому ще досі немає бренду "Цинічний Курбанов"), а поблизу нешанованого Концерту вітань називає себе фанатом панк-року (Джон Лайдон глянув би на його пиху косим оком, а Марк Едвард Сміт, прийми Господи, його бунтівну душу з миром, плюнув би і розтер).
Услід Курбанову іде в політику учнівською стежиною й місцевий активіст Руслан Оруджев, цей підписант самого Парасюка. Незнищенний зіківський пафос для відсталих верств населення також ігнорує реальних працівників львівського телебачення, але в його оканні мимоволі проскакує цікава паралель: "аласанія-оласанія-оселанія".
Він повторює мульку Курбанова про те, що Садовий хоче забрати Концерт вітань на 24 канал, хоча це більше нагадує фейк. Проте після якісної попси західнету, яка стахівськими темпами скочується у жовтизну за рейтингами, цьому ніхто б не здивувався. Хоча й Суспільне, за словами активістки Хитрової, також активно рухається ніжками на пляжі у тому розважальному керунку.
Лише наприкінці тригодинного марафону, коли вляглось усе зайве (лизанчукове), дискусія, принаймні, хоч на мить наближається до хоч якоїсь подоби на тверезість. Проте тут її (дискусію) наздоганяє знаний заньківчанин Федір Стригун. Він, звичайно, не хоче говорити, але його уклінно припрошують.
Він випрошує дві хвилини на промову і організовує цілий перформанс на 15 хвилин з використанням різних театральних технік. Кляне блядський парламент, мовленевий апарат та каже, що народ не пробачить знищення Львівського телебачення. На початку дискусії не хотів сідати за один стіл з руйнівниками Львівського телебачення, але повагавшись, таки сів з ними за один стіл.
Столичний десант не вміє або не хоче спілкуватися зі своїми львівськими працівниками, і тому увесь потенційний конструктив дискусії забивається: якщо не Лизанчуком, то Стригуном.
Навіть для львівських хіпстерів, які особливо пруться від того, як захисники калинової неньки-Вкраїни у часи СРСР ностальгують за совком, з'являється релевантна тема для юзання, тобто розмова між Вінтонівим та львівським журналістом Василем Глинчаком (яку мало хто помітив за театральщиною Стригуна).
Вінтонів: Ви сумуєте за Радянським Союзом?
Глинчак: Так, бо ми робили класику телебачення, на якій ви будете вчитися.
Просто такий у країні час, де пенсійне виснаження одних (з апеляціями до минулих здобутків) зустрілося з безплідністю та зарозумілістю інших. В одних є архіви та фонди, але немає аналізу. В інших – немає ні фондів, ні розуму, і вони з подивом дізнаються, що у 70-80-х тут грали соул, фанк та диско (а не жили, як їм здається, лише одним Бобулом чи Оксаною Білозір).
От з цієї прозорої нагоди, а також з нагоди нового альбому колективу Khruangbin "Con Todo El Mundo", й лунає трек "Maria También", кліп якого настільки суголосний атмосфері публічної дискусії на Високому замку про подальшу долю Львівського телебачення.