Цвинтар орлят

Таємниці, запитання та відповіді Меморіалу львівських орлят.

У літературі про Цвинтар орлят (Меморіал львівських орлят) можна натрапити на історію про те, як на початку 70-х років минулого століття, після його варварського знищення за вказівкою радянської влади, польки Львова рятували рештки похованих з порушених могил. Вони вночі перенесли їхні труни в склепи на сусідньому Личаківському цвинтарі.

Жінки знали, що ризикують свободою, а можливо й життям, і тому, щоб не наражати інших на небезпеку, тримали в таємниці інформацію про місця перепоховання близько десяти відомих діячів. Це були львівські пані вже солідного віку, більшість з них не дожила до падіння Радянської Союзу, а ті, які дожили, не знали усіх деталей таємних перепоховань. Рештки лише декількох з перепохованих повернулись вже в ХХІ столітті на Меморіал львівських орлят.

Варіанти спробували зібрати інформацію про таємні перепоховання на польському військовому цвинтарі у Львові та непомітно для себе занурились в його історію.

Польські військові поховання (до Другої світової війни – Цвинтар захисників Львова, неофіційна назва – Цвинтар орлят) у Львові не є військовим похованням у точному сенсі цього терміну. Ще у міжвоєнний період цвинтар перетворився на некрополь не лише військових, але й відомих політиків, науковців і релігійних діячів міжвоєнної Польщі та стало для поляків Campo Santa – Святим полем.

Поховання розташовані поруч з Личаківським цвинтарем, на території колишнього фільварку монастиря вірменських бенедиктинок. Цю землю подарувала Львову Гертруда Оханович, сестра архієпископа Йосифа Теодоровича (архієпископ львівський Вірменської католицької церкви).

Перші поховання на цій території відбулись в листопаді 1918 року, тобто ще під час українсько-польських боїв за Львів. Полеглих спочатку ховали на тимчасових кладовищах, розкиданих по всьому місту, там, де відбувались бої і де розміщувалися госпіталі. З весни 1919 року їхні рештки стали переносити на Цвинтар орлят.

У 1919 році створили Товариство охорони могил польських героїв, яке взялося доглядати за похованнями, і яке в 1921 році оголосило архітектурний конкурс на створення меморіалу. Переміг проект під гаслом "Білі троянди" від тоді ще студента львівської Політехніки, чеха за походженням, Рудольфа Індруха. Будівництво меморіалу розпочалось в 1926 році, але так і не завершилось до Другої світової війни. 

Спочатку на військовому кладовищі ховали і переховували лише тих, хто загинув під час українсько-польського конфлікту 1918 року у Львові, учасників тих подій, котрі померли пізніше, а також  учасників радянсько-польської війни 1920 року. Згідно польських джерел, загалом 6022 особи – військові, добровольці та волонтери – були учасниками боїв у Львові з польського боку. 1421 з них не виповнилось на той момент 18 років, 2650 особам було до 25 років. Загинули або ж померли від ран 439 учасники, зокрема, 120 учнів та 76 студентів.

Близько п'ятдесяти могил позначили білими хрестами. Вони не належали полякам, а отже, не буде помилкою припустити, що це були могили Українських січових стрільців. Про це Варіантам розповів колишній директор Личаківського цвинтаря Ігор Гавришкевич: "На Цвинтарі орлят були поховання Січових стрільців, яких спочатку поховали на подвір'ї Львівської політехніки, де працював шпиталь. Було багато українців, які боялись забирати своїх, з огляду на переслідування з боку польської влади. Рештки Січових стрільців, яких не забрали родичі, перепоховали на Цвинтарі орлят там, де згодом з'явилась стіна. Важко тепер точно сказати, яке це було поле, також неможливо назвати ці могили втраченими. Швидше за усе, ці поховання є там і зараз. У тій частині багато поховань з написом "Невідомий польський воїн", і я не можу стовідсотково стверджувати, але цілком можливо, що вони зараз саме так і означені".

Згадки про поховання Січових стрільців на Цвинтарі орлят містяться також в польських дослідженнях. Станом на вересень 1939 року на Цвинтарі орлят нараховувалось 2859 похованих, однак більшість з них не належала тим, хто загинув в боях у Львові як з польського, так і з українського боку. Цвинтар досить швидко перетворився спочатку на некрополь військових, які загинули під час усіх останніх військових конфліктів, в яких брала участь Польща.

Згодом тут стали також ховати відомих політиків, науковців та релігійних діячів. Кількість похованих збільшувалася так швидко, що Міністерство внутрішніх справ Польщі в 1936 році видало розпорядження про обмеження поховань. Нові поховання, окрім ветеранів львівських подій 1918 року, заборонили, а інші – можливі лише з дозволу міністерства у особливих випадках.

Близько десяти поховань відбулись вже після 1 вересня 1939 року, тобто початку Другої світової війни. Це були могили як ветеранів боїв за Львів 1918 року, так і тих, хто загинув в боях з німцями вже в ході Другої світової війни. Під час німецької окупації Львова на цвинтарі на межі 1943-1944 років з'явилося чотири поховання військових італійців. Наприкінці липня 1944 року з'явилось ще декілька могил поляків, які загинули в боях з німцями.

Останнє поховання на Цвинтарі орлят, як стверджує польський дослідник Станіслав Ніцея, відбулось 31 липня 1944 року. Вже у міжвоєнний період на військовому кладовищі з'явився перші символічні могили. У 1925 році з Цвинтаря орлят до Варшави перенесли та урочисто перепоховали в Могилі невідомого солдата, що на площі Пілсудського, рештки 14-річного хлопця. У Львові ж залишилась символічна могила з написом про цю подію.   

Того ж року заклали символічну могилу на честь поляків, які воювали в лавах армії генерала Галлера на фронтах Першої світової війни та загинули в Румунії у 1918 році. Рештки 16 із 17 похованих на  цвинтарі французьких легіонерів, котрі загинули у Бориславі, на прохання родичів повернули на батьківщину, а на Цвинтарі орлят залишились лише написи. На колективних та індивідуальних могилах позначили ще 194 прізвища військових, місця поховань котрих не були відомі.

Особливістю проекту Індруха було те, що на Цвинтарі орлят, на відміну від інших військових меморіалів того часу, родинам було дозволено встановлювати індивідуальні надгробки. Коштом Товариства робилась лише стандартна бетонова рамка з місцем для квітника і встановлювався дерев'яний хрест з табличкою, який вже згодом родичі загиблих заміняли на надгробок. Заможні родини замовляли пам'ятники у відомих львівських скульпторів, наприклад, Вітольда Равського. Лише сім надгробків та фрагменти ще декількох вціліли до наших днів.

Заміна тимчасових поховань з дерев'яними хрестами на кам'яні надгробки відбувалась вкрай повільно, оскільки родичі, переважно, не мали грошей на встановлення персональних пам'ятників. Через це Цвинтар орлят мав постійно незавершений вигляд: поміж білих монументальних елементів меморіалу хаотично стирчали дерев'яні хрести різних розмірів та фасонів.

Зрештою, у 1939 році Товариство вирішило власними силами впорядкувати 1500 тимчасових поховань в центральній частині цвинтаря, з яких близько 200 належало невідомим військовим. Однак до війни встигли встановити бетоновані основи близько 300 могил та уніфіковані хрести на частині з них. Інші ж так і залишилась без хрестів. 

В історичній літературі є таке твердження, що Цвинтар орлят пережив Другу світову війну (1939-1945) практично без втрат. Історик Станіслав Ніцея зазначає, що цвинтар почав занепадати з 1947 року, коли у Львові практично не залишилось тих, хто б за ним доглядав. Справді, основні архітектурні елементи меморіалу в роки війни не порушили. Щодо самих поховань, то навряд чи всім їм вдалось пережити безпроблемно воєнні часи.

Можливо, що саме в цей період продовжували зникати дерев'яні хрести, частково були пошкоджені деякі кам'яні надгробки, а поховання – розграбовані. Однак з огляду на те, що до війни на кладовищі почалась реконструкція, це не дуже кидалося в очі. Хоч на світлинах авторства Романа Веселовського, які він робив у період 1944-1945 років, можна натрапити на кам'яні уламки на території цвинтаря.

"У роки війни Личаківським цвинтарем прокотилась хвиля плюндрування могил. Про це писали львівські газети. Пограбували усі без винятку гробівці. Можемо припустити, що злочинці не оминули своєю увагою також і сусідній Цвинтар орлят. Поховання, щодо яких існувала підозра похованих прикрас – золоті ордена, годинники тощо – могли сплюндрувати, а катакомби – розкрити"  – розповів Варіантам один з дослідників, коментуючи фото Веселовського.   

Початкові процеси руйнування залишились поза реакцією з боку громади Львова з різних причин. Наприклад, незрозумілим залишається статус кладовища в роки німецької окупації, адже з огляду на наведену вище хронологію, регулярних поховань в цей період не проводили. А от спроба активістів АК вшанувати пам'ять генерала Сікорського покладанням вінка на Цвинтарі Орлят закінчилась арештами безпосередньо на самому кладовищі, і тому навряд чи німецька окупаційна влада толерувала подальші його відвідування.

У 1945-1946 роках більшість поляків примусово залишають Львів. Радянській владі натомість не розходилось на вшануванні ані українських, ані польських національних військових героїв, бо ці люди були класовими та ідейними ворогами комуністів. Цвинтар орлят закрили і про нього забули. Його територія, залишена без постійного догляду, поступово вкрилась бур'яном та перетворилась на пасовисько. Дрібні злодюжки та хулігани розкрадали надгробки, поволі зникають елементи оздоблення меморіалу, надписи, плити.

Починаючи з 50-х років минулого століття вандалізм на цвинтарі набуває організованих рис. У 1951-1952 роках кам'яні плити та елементи надгробків з кладовища  використали для реконструкції центральних вулиць Львова, зокрема, їх поклали в підмурівок до пам'ятника Леніна. У 1956 році зникає надгробок з могили невідомого солдата. У 60-х роках з кладовища забирають скульптури двох левів. У цей період на кладовищі вже не залишилось жодного напису на могилах і практично жодного хреста – стверджують очевидці.

Наприкінці 60-х років польські військові ветерани намагалися розгорнути міжнародну інформаційну кампанію за відновлення польських військових поховань у Львові. Повною несподіванкою для них у момент, коли ця діяльність набирала обертів, стала звістка про те, що влітку 1971 року кладовище зазнало чергового акту вандалізму: на його територію заїхали танки і бульдозери, які зруйнували більшість деталей меморіалу. Польські історики не пояснюють мотивів того, що сталося 1971 року і чому саме цього року відбулась руйнація меморіалу. Але між рядків можна прочитати переконаність в тому, що це були лише і тільки політичні підстави. 

Вже покійний український дослідник Роман Фіголь, колишній науковий співробітник  музею "Личаківський цвинтар", також був переконаний у політичних підтекстах знищення військового польського кладовища у 70-х роках 20 століття.

"У 1971 році з розпорядження Брежнєва під ранок заїхали танки і все зрівняли з землею… Саме того року Брежнєв на чолі делегації відвідав Варшаву і поляки, скориставшись нагодою, попросили його вивести з території Польщі до СРСР штаби Варшавського пакту. І навіть для цього почали вже споруджувати ціле містечко у Івано-Франківській області. Але потім хтось Брежнєва налаштував проти такого рішення і тому поляків вирішили демонстративно провчити. Нагадаю, що саме з Личакова до Варшави перенесли останки Невідомого солдата, до могили якого клав вінок і сам Брежнєв. Тож нищення саме цього кладовища, де лежать і ті, хто у 1919-1920-х роках воював з Будьонним, було дуже символічним" – розповів Фіголь в одному з інтерв'ю.

Проте ця версія дещо не узгоджується з фактами, адже візит Брежнєва до Польщі відбувся в грудні 1971 року, а цвинтар почали руйнувати, нагадаємо, у серпні 1971 року. Значно реалістичним видається те, що знищення меморіалу в 70-х роках не було пов'язано з політичними подіями, а робилось за вказівкою місцевих радянських чиновників. У 70-х роках Львів продовжував розростатись і будуватись, з'явились плани реконструкції району Погулянки, зокрема, будівництва величезного Палацу молоді, до якого не було зручних під'їздів.

Радянські чиновники не були обтяжені моральними зобов'язаннями перед тими, хто був похований на Цвинтарі Орлят, і знали, що ніхто не насмілиться публічно виступити на їхній захист. В їхній уяві це був закинутий цвинтар, грабуючи який вони вирішувала два питання: вивільнялась ділянка для продовження вулиці Банаха, а також з'являлась можливість використати конструкції меморіалу в якості будівельних матеріалів для облаштування нових проспектів, пам'ятників чи надгробків.

Старожили згадують, що зруйновані колони та інші елементи меморіалу досить швидко вивезли у невідомому напрямку. Вхід на територію цвинтаря закрили, з'явилась охорона та сторожові собаки, а в катакомбах розташувались майстерні з виготовлення надгробків. Ніцея стверджує, що під час облаштування майстерень з катакомб викинули рештки 72 військових, похованих в них. Натомість Ігор Гавришкевич запевнив Варіанти, що поховання в катакомбах не порушувались, їх ніхто не відкривав, а майстерні весь час працювали в одному приміщення з ними.

Якою б не була відповідь на це запитання, вона ніколи не заперечить той факт, що польські жінки, які залишились у Львові в радянську добу, зробили все від них залежне для збереження могил своїх співвітчизників на кладовищах Львова: Личаківському, Янівському, львівських орлят та багатьох інших. Доглядаючи за похованнями, вони зберегли для наступних поколінь пам'ять про предків і тим назавжди вписали свої ім'я в польську історію та традицію.  

У польській мемуаристиці та історичній літературі згадуються десятки прізвищ тих, хто доглядав за похованнями у Львові, бо цього не могли зробити родичі похованих. Ось лише деякі з них: Марія Терещак, Яніна Замойська, Казиміра Бартошевська, Розалія Врублєвська, Яніна Фастнахт, Марія Кламут, сестри Софія і Христина Панек, Вікторія Мізіо, Софія Рогаліна-Котула, Чеслава Цидзікова та інші.

Марія Терещак (Tereszczak або Tereszczakowna, 1881-1977) була останнім секретарем Товариства охорони поховань польських героїв у Львові. Приймала участь в боях у Львові в 1918 році, за що отримала відзнаку. У міжвоєнний період мала у власності дохідний будинок, а потім – тютюнову фабрику, займалась громадською діяльністю.

Втратила все, адже після встановлення на західноукраїнських землях радянської влади її репресували та вислали до  Казахстану. До Львова повернулась в 1954 році. Мешкала в родині Марії Романської, часто обідала в шкільній їдальні польської школи і там же брала участь у святкових виставах. Її підпоховали в могилу цієї родини на Янівському цвинтарі, за якою сьогодні доглядаюсь представники польської громади. Поширена в польській літератури інформація про те, що на ній не має пам'ятної таблички, не відповідає дійсності.

Чеслава Цидзікова, дружина колишнього голови Польського товариства у Львові, залишила спогад з 1963 року, про те, як у День усіх святих зустріла на Цвинтарі орлят стареньку незнайому пані в зеленому береті. Остання попросила провести її до зупинки трамваю, що перед центральним входом на Личаківському цвинтарі.

"Ми пішли центральними сходами, які ведуть до поля перед катакомбами, незнайомка зупинилась біля першої гробниці. "Троє з них тут" – сказала вона. – Я була на їх похоронах. Ви знаєте, одного разу я до них прихожу, а тут плита розбита і череп лежить на гробі. Я заплатила працівникам кладовища, вони навели лад і замуровали могилу". Лише згодом  Чеслава Цидзікова довідалась, що це була Марія Терещак.

Польські сучасники тих подій стверджують, що саме Марія Терещак організувала більшість таємних перепоховань. Перш за все йдеться про рештки льотчиків – творців польської авіації – Стеця, Торуна і Бастира. Вірогідно, що саме біля їхньої могили зустріла Терещак Циздрікова в 1963 році. Адже в 1935 році Стеця, Торуна та Бастира перепоховали в одну могилу в центрі кладовища. Однак чому в Марії Терещак був такий глибокий сентимент саме до льотчиків, невідомо.

У 1971 році 90-річна Марія Терещак писала в листі до генерала Романа Абрахама, дотичного до захисту Цвинтаря орлят: "Рятуємо від знищення кістки, що залишились, наших полеглих солдатів. (...) У даний час ми власними руками, лопатками вибираємо з відомих нам могил кістки пілотів Стефана Бастира, Стефана Стеця та Владислава Торуна, перших наших орлів, творців польської авіації. Ми складаємо їхні рештки в маленькі окремі труни, переміщаємо та ховаємо їх на ще не зайнятій частині кладовища. Ми хочемо їх сховати  принаймні до моменту, коли можна буде збудувати їм спільну могилу. Ми також хочемо поставити таблицю з їхніми іменами та датою смерті, щоб захистити від забуття". Історик Ніцея цитує лист згідно копії, не вказуючи де саме зберігається оригінал.

Яніна Замойська (Janina Zamojska, 1921-2015) була активісткою польського підпілля у Львові, після війни працювала санітаркою, разом з подругами займалась просвітницькою  та релігійною працею поміж польської громади міста, в радянські часи організовувала пересилку кореспонденції та посилок для поляків, які перебували на засланні, допомагала літнім та самотнім людям. Після розпаду СРСР Замойська долучилась до відродження організації польських харцерів (скаутів) в Україні.

З постаттю Яніни Замойської пов'язані таємні перепоховання рештків вірмено-католицького архієпископа Юзефа Теодоровича та римо-католицького отця Герарда Шмида. У 2012 році Яніна Замойська розповіла в інтерв'ю, що після знищення Цвинтаря орлят в 1971 році, "група людей у великій таємниці вирішила взяти труну з тілом архієпископа Теодоровича і перенести її в безпечне місце на Личаківському кладовищі. Хтось знав, що в склепі родини Клосовських було місце, де можна було б поставити цю труну. Власники могили погодилися. Так і сталося. Приблизно у 1974 році труну з рештками Теодоровича таємно перенесли з Цвинтаря орлят до гробниці родини Клосовських, де вона й зберігалась до 2011 року".

Варіанти знайшли згадки про те, що в 70-х роках таємно, з ініціативи Терещак, Замойської, а також інших львівських поляків, перепоховали рештки дев'яти осіб, які відіграли ключову роль в українсько-польському протистоянні 1918 року у Львові та в польській історії міжвоєнного періоду: генералів Тадеуша Розвадовського (1866-1928) та Вацлава Івашкевича (1871-1922), полковника Чеслава Мончинського (1881-1935), льотчиків Стефана Стеця (1889-1921), Владислава Торуна (1889-1924) і Стефана Бастира (1890-1920), архієпископа Юзефа Теодоровича (1864-1938), отця Герарда Шмида (1885-1938), польського сенатора Тадеуша Ченського (1956-1925). Хоча, ймовірно, що цей список є неповним.

Жінки, які зважилися на таємні перепоховання, ризикували, як мінімум, власною свободою. За такий вчинок, якби про це дізналась влада, їх покарали за наругу над могилами та за незаконну ексгумацію. До того ж, в 70-х роках в Радянському Союзі під забороною були будь-які дії на вшанування національних героїв, як українських, так і польських.

Згадок самих учасниць про таємні поховання 70-х років нам більше не вдалось відшукати. Тому дозволимо звернути увагу на те, що Марія Терещак особисто не писала про переніс на Личаківський цвинтар. В її листі йдеться лише про рештки льотчиків, які перепоховали на Цвинтарі орлят. Яніна Замойська, натомість, конкретно не згадує про власну участь під час таємного перенесення труни Теодоровича, хоч вона й знала про це.

Польський історик Ніцея, якого вважають одним із перших та головних дослідників Цвинтаря орлят, в книжці "Львівські орлята", посилаючись на лист внука генерала Івашкевича від 1989 року, стверджує, що рештки Мончинського, Теодоровича та Івашкевича перепоховали до різних гробівців в старій частині Личаківського цвинтаря.

Далі уточнює лише щодо Івашкевича: пам'ятник на його могилі знищили в 1975 році, і лише після того зусиллями родини його прах таємно перенесли до гробівця Леона Сирочинського на Личаківському цвинтарі. Посилаючись на лист польської журналістки Данути Ломачевської від 1989 року Ніцея стверджує, що льотчиків також перепоховали на Личакові.

Щодо Розвадовського, то польський історик лише зазначає, що пам'ятник на могилі генерала знищили в 40-х роках, а в 2002 році його труна повернули на Цвинтар орлят. Однак інші дослідники вказують на те, що в 2013 році Рада охорони боротьби і мучеництва офіційно поінформувала, що вірогідно тіло Розвадовича в 70-х роках перенесли в невідоме місце на Личаківському цвинтарі.

Щодо перепоховання Теодоровича, то дослідник, посилаючись на вірменського священника Т. Ісакович-Залеського, стверджує, що рештки єпископа перенесли на Личаківський цвинтар "представники Капітули після вступу Червоної армії до міста", але не уточнює коли саме це сталось. Про таємні перепоховання Шмида та Ченського Ніцея взагалі нічого не згадує, хоч всі ці постаті є поміж центральних осіб, про яких іде мова в його книзі.

Вперше інформацію про таємне перепоховання рештків сенатора Ченського  опублікував львівський журналіст Юрій Смірнов в 2011 році. Він розповів Варіантам, що довідався про це від священника Яна Цінського. Смірнов в 2011-2014 роки зробив декілька інтерв'ю на тему таємних перепоховань. Одним з його співрозмовників був вірменській громадський діяч Мацій Бохосевич (Maciej Bohosiewicz) – ініціатор повернення останків архієпископа Теодоровича на Цвинтар орлят. Без посилань на джерела, Бохосевич стверджує:

"Нам розповіли про 1971 рік. О 4:00 ранку на Цвинтарі орлят викопали труну, не відкриваючи пронесли її через весь Личаківський цвинтар, на поле 59, до склепу родини Клосовських. Тоді ж перенесли й труну з прахом отця Ґерарда Шмида".

У передмові до інтерв'ю з Бохосевичем журналіст переповідає чутку про те, що в 1939 році труна Теодоровича вже залишала Цвинтар орлят, бо радянські солдати перенесли її до каплиці Вірменської церкви у Львові, де зазвичай ховали єпископів.   

Інформація про таємні поховання в різних інтерпретаціях переповідається іншими польськими істориками, журналістами та літераторами. Скептики натомість вважають, що здійснити такі таємні перепоховання за радянської доби могли лише робітники самого кладовища, а не тендітні жінки чи групи польських патріотів. Тим більше, що груп польських патріотів у відповідній кількості, навіть таємних у Львові в 70-х роках не могло бути з огляду на посилений нагляд за діяльністю представників національних менших з боку КДБ після подій 1968 року у Чехії, Польщі та Угорщині.

Просто варто лише на мить уявити увесь процес таємного перепоховання вночі: буквально за десять метрів від охорони майстерень та злющих собак, розрити поховання, окантовані бетонними стяжками (на деяких ще могли залишились основи пам'ятників), витягнути труни вагою до 300 кг, пронести їх декілька кілометрів (зазвичай для перенесення таких труни потрібно 6-8 осіб), відкрити та замурувати склепи.  

У такому випадку постають запитання. Хто був замовником таємних перепоховань? Чому місця більшості з них залишились невідомими? Якими був критерій відбору кандидатів на перепоховання? Навряд чи хтось з жінок міг оплатити з власних заощаджень незаконні послуги грабарів. Однак це міг зробити хтось з представників польської громади Львова, хто мав кошти та зв'язки в середовищі працівників кладовища. Хто саме це був  – невідомо.

Львівський краєзнавець Вітольд Мілош звернув увагу Варіантів на те, що в сонмі жіночих імен тих, хто опікувався польськими похованнями на львівських кладовищ, зустрічається лише одне прізвище чоловіка – Вацлава Ольшевича (Olszewicz Wacław (1888-1974). Відомий вчений, юрист, економіст, історик, культуролог та бібліотекознавець Ольшевич змушений був залишитись у Львові після війни попри те, що його сім'я залишила місто. Ольшевич друкувався на Заході та отримував шалені, як для радянських людей, гонорари. Він чудово знав Личаківський цвинтар та був знайомим з його керівництвом й робітниками  не лише як той, хто прибирав поховання співвітчизників, але й як вчений і екскурсовод, який проводив екскурсії до останнього моменту свого життя.

Ольшевич опікувався похованнями на Личакові та на Янові разом з Зофією Рогалін. Ймовірно, що він чи будь-хто інший просто не встигли переказати інформацію про таємні поховання: Ольшевич помер в 1974 році. Щодо учасників списку таємних перепоховань, то більшість з них перебувала на центральних, почесних полях Цвинтаря орлят, тобто, переважно, це були видатні діячі. Також, ймовірно, що був й план щодо перепоховання усіх, хто був похований на почесних полях, однак смерть чи інші непередбачувані обставини перешкодили організаторам це зробити.

Історія відновлення Цвинтаря орлят, на відміну від попередніх періодів, детально висвітлена в українських та польських ЗМІ, більшість учасників та свідків тих подій ще живі. Тому Варіанти не переказуватимуть перипетії політичних баталій, лише зазначать, що у підсумку їх суть звелась до пошуку відповіді на питання про те, чим буде відновлений Цвинтар орлят: відбудовою чи реконструкцією?  Перший варіант пропонувала польська сторона, однак правки, внесені в проект української стороною, зробили це неможливим.

Тому сучасний Цвинтар орлят – це неповна, а в деяких деталях – змінена реконструкція проекту довоєнного меморіалу Індруха. Роман Фіголь, відповідаючи в 2008 році на питання про те, чи Цвинтар орлят зберіг свій історичний вигляд і чи є це історична пам'ятка, категорично заявив: "Це лише реконструкція".

Українські та польські політики під час обговорення сучасного вигляду меморіалу настільки зосередились на узгоджені символів та надписів, що, скидається враження, майже забули про тих, кому цей меморіал присвячувався, і хто тут похований. У 1989 році досягнули усних домовленостей про те, що польська фірма Energopol розпочне впорядкування Цвинтаря орлят. У серпні, за погодженням Львівської обласної ради, як стверджує Ігор Гавришкевич, або ж з власної ініціативи, як про це пишуть польські історики, Energopol розпочав впорядкування території цвинтаря, а вже у листопаді до Дня Всіх святих тут відбулась перша спільна українсько-польська панахида.

Затвердження проекту реконструкції меморіалу затягнулося на багато років з огляду на розпад СРСР та державотворчі процеси в Україні. Остаточний проект передбачав скорочення території польського військового некрополю на 20 відсотків за рахунок закриття двох полів поховань, котрі відрізала від основної частини кладовища дорога, яку проклали в 70-х роках.

Ексгумовані рештки похованих на них передбачали перепоховати на основній частині кладовища. Вочевидь, це унеможливило відновлення топографії поховань на Цвинтарі орлят відповідно до довоєнного плану. Це помітно, якщо порівняти сучасне дрон-фото з довоєнним планом Цвинтаря орлят.

Паралельно з реконструкцією польського меморіалу, поруч з ним, на 49 полі Личаківського цвинтаря збудували Меморіал воїнам УГА. Урочисте відкриття обидвох меморіалів відбулось 24 червня 2005 року. Про таємні перепоховання та символічні могили в той період ніхто не згадував.

Попри те, що Цвинтар орлят не зберіг свого первинного вигляду, він надалі залишається символом польської військової мужності, а також місцем поховання декількох тисяч осіб, тісно пов'язаних з польською історією міжвоєнного періоду.

Сьогодні він носить офіційну назву "Польські військові поховання 1918-1919 років на Личаківському цвинтарі" та є частиною Львівського комунального підприємства "Музей "Личаківський цвинтар". Останнє діє одночасно як музей і як кладовище. Офіційно Цвинтар орлят не є заповідником і, теоретично, на ньому й зараз можна проводити поховання.

Директор музею Михайло Нагай розповів Варіантам, що Цвинтарем орлят опікується Польське товариство опіки над військовими могилами, а кошти на це виділяє Генконсульство Польщі у Львові. Однак всі роботи узгоджуються з керівництвом музею. Більш детально про це нам не вдалось довідатись, адже Львівська міська рада не надала відповіді на офіційний запит Варіантів щодо угод, на підставі яких здійснюється догляд за похованнями на польському меморіалі.

У 2011 році на Цвинтарі орлят урочисто повернули рештки єпископа Юзефа Теодоровича, які відшукали на Личаківському цвинтарі завдяки спогадам Яніни Замойської.

Мацей Бохосевич в інтерв'ю розповів, що вірменська громада ще у 90-х роках 20 століття розпочала пошуки рештків Теодоровича. У 2009 році вірменське товариство звернулось до офіційних осіб Польщі з пропозицією щодо перепоховання, але реалізувати це змогли лише в 2011 році. Саме того року провели ексгумацію та ідентифікували рештки Теодоровича.

Ігор Гавришкевич, натомість, розповів, що ці процедури відбулись з дозволу влади Львова. Міський голова Львова Андрій Садовий видав розпорядження на це лише після того, як були зібрані всі необхідні документи та дозволи від родичів. Варіанти розшукали копію звернення Ради охорони пам'яті та мучеництва, а також розпорядження міського голови Львова.  

Розповіді учасників пошуку місця таємного поховання Теодоровича та проведення ексгумації  містять багато непевної інформації, а інколи суперечать вже відомим фактам. Бохосевич стверджує, що поляки точно знали, що рештки Теодоровича разом з рештками Шмида були сховані в склепі Клосовських на 59 полі. Останньому, до слова, ще в 1991 році на склепі Клосовських встановили табличку. "Місце, однак, нам вказав без жодних вагань професор Йозем Вольчанський. На гробівці вже була пам'ятна табличка Ґерардові Шмиду" – розповідав він.

Натомість Ігор Гавришкевич стверджував: "У нас не було конкретної архівної інформації… Рада охорони боротьби і мучеництва повідомили нам, що гробівець Клосовських знаходиться на полі № 2. Справді, ми знайшли гробівець, але жоден з них не був похований там. Ми встановили, що є ще один гробівець Клосовських на 59 полі. Поляки наполягала шукати на іншому полі. В архівах ми також не знайшли жодної потрібної інформації".

Михайло Нагай, теперішний директор музею Личаківський цвинтар, а на той час його співробітник та член комісії з ексгумації та перепоховання Теодоровича, разом з тим стверджує, що на іншому полі немає жодного поховання Клосовських. Він особисто шукав його ще на початку 2000-х років, оббігав не раз все поле, але так його і не знайшов.

У реєстрових книгах Личаківського цвинтаря, що зберігаються у Львівському державному обласному архіві, справді, містяться три записи про два гробівця Клосовських, причому в одному з них йдеться про те, що на другому полі похований отець Шмид. Варіанти в цьому переконались особисто. Однак ми погоджуємось з думкою, яку висловив Ігор Гавришкевич, що, на жаль, архіви в даному випадку не можуть слугувати надійним джерелом інформації, адже реєстрові книги Личаківського цвинтаря за період 1918-1980 рр. є неповними. Окрім інформації щодо гробівців, в яких відбувались таємні перепоховання, нам вдалось на їхній підставі встановити лише частину записів щодо поховань осіб, пов'язаних з ними.

Коли ж відкрили склеп Клосовських на 59 полі, то там справді виявили чотири труни.

"Після відкриття гробниці ми виявили, що є чотири труни. Дві в нижній частині, що належить представникам родини Клосовських, і дві у верхній частині, що належали священикам – продовжує розповідь Бохосевич. – Однак у нас не було жодних натяків на те, яка із верхніх трун належала архієпископу Теодоровичу. Ми повинні були відкрити обидві. На жаль, я повинен тут заявити, що обидві труни були порушені. Після перенесення труни архієпископа Теодоровича та о. Шмида, злодії їх порушили. Труни були розбиті, можливо, що з них щось взяли. Це були металеві труни, у одній була скляне віконечко. Документи свідчили, що труна архієпископа була досить великою, металевою, в темному кольорі. Не було, натомість, інформації про скляне віконечко".

Всі учасники ексгумації запевняють, що антропологи прямо на місці визначили рештки архієпископа Теодоровича та о. Шмида, адже в труні першого, попри те, що вона була пограбована, містились елементи вбрання, що належали до єпископського стану, а Шмид був одягнений у простий темний костюм. Після чого рештки Теодоровича перенесли в нову труну, а стара залишилася в гробівці Клосовського. Там же ж залишили й рештки отця Шмида.

На жаль, Варіанти не знайшли жодного фото чи відео процедури ексгумації. Хоча в архівах є багато фотодокументів з похорону єпископа Теодоровича в 1938 році у Львові. На них можна роздивитись не лише масивну дерев'яну труну без скляного віконечка, яку несуть вісім чоловіків, але й елементи вбрання єпископа в момент, коли його проводжали в останній путь. Однак чи проводились зіставлення з цими фотодокументами під час ексгумації – незрозуміло. Як і не зрозуміло, на підставі чого робили заключення антропологи, адже попри обіцянки, Львівська міська рада так і не надала на офіційне звернення Варіантам висновок комісії.

Щодо повернення останків отця Шмида на Цвинтар орлят, яке відбулось в 2014 році, то є підстави стверджувати, що воно відбулось без офіційних дозволів та процедури їх ідентифікації. Михайло Нагай пояснив Варіантам, що дозволи на це не були потрібні, адже перепоховання здійснювалось в межах одного кладовища, а ексгумація відбулась ще 2011 році. Начальник управління охорони історичного середовища Лілія Онищенко-Швець, натомість, відповіла Варіантам, що рештки отця Шмида повернули на Цвинтар орлят на "законних підставах", щоправда будь-яких офіційних документів про ці "підстави" так і не надала.   

У 2013 році тодішній генконсул Республіки Польщі Дрозд на урочистостях з нагоди восьмої річниці відкриття реконструйованого Цвинтаря орлят наголосив: "Багато левів ще біжать і багато орлів ще летять на це кладовище. Лише від нас залежить те, чи добіжуть і долетять вони на свої місця". Символічні могили та склепи чекають на повернення своїх власників.