Культурка банальностей. Що означає жити в епоху інформаційного кітчу?

Головною особливістю фейлетонної епохи Герман Гессе називав "квапливо і безвідповідально виготовлений масовий товар".

Фейлетон, відповідно, це інформаційний кітч, за класичним визначенням. І Гессе не дарма назвав нашу епоху саме за інформаційним продуктом, а не його мистецьким аналогом – кітчем. Не кітчева епоха, а фейлетонна. Бо, як виявилося, вся потуга індустріального періоду зрештою була спрямована людством на виготовлення фейлетонів – квапливого та безвідповідального знання. Модернізація інфраструктури, медицини, побуту – все це спрямувалось не на побудову кращого, тверезішого, розумнішого суспільства, а на створення простору-середовища для безперебійного курсування безвідповідальної та квапливої інформації: докси, опінії, фейлетону, фейку, брехні, маніпуляції, мему, вирваного з контексту факту, креативу, реклами, стереотипів тощо.

Можна зрозуміти, що людина як людина приводиться в рух тільки чимось більшим за себе – душею, Богом, богами, предками, природою, космосом. А зараз людськість, як правило, будується на чомусь принципово не більшому за саму людину. За її особистими уявленнями, комфортними для неї стереотипами і очевидностями, які вона спритно виціджує із залишків колишніх "великих дискурсів" (релігій, наук тощо), легітимуючи свої маленькі "істинки" апеляцією до залишків авторитету "великих". Так, хтось з готовністю бере із Біблії заперечення геїв, але не бере усього іншого, некомфортного, завеликого для себе – страху Божого, похвали мудрості чи Декалогу. Святість чогось існує лише як захист легітимності своїх окремих думок. Під це й вигадують всілякі захисти почуття віруючих – як захист своїх зручних пєрдолів.

Головна ж святиня тепер – це особисті квапливі та безвідповідальні, але комфортні опінії. І чим вони банальніші, тим легше їх адаптувати. Кожен має право на свою думку і тому не зречеться її й під страхом смерті. Не тому, що вона істинна, а тому, що вона його. Маленька, тупа, але своя. Без цієї думки і не буде самої людини. Бо більше немає на чому підвішувати свою людськість. Фейлетонна кваплива інформація обслуговує цю економіку маленьких банальних ідентичностей – надає матеріал та легітимацію.

Принцип квапливості і безвідповідальності дозволяє кожному швидко створити собі ідентичність під свій смак, ідентичність квапливу і безвідповідальну, звісно ж. Доступність забезпечується банальністю. У видимій матеріальній сфері виробництва доступної продукції масового вжитку банальність виглядає просто засобом задовольнити масову потребу. Тут не знайдеш нічого поганого. Але у невидимій сфері виробництва знання, ідентичності, людськості та душі банальність має зовсім інші наслідки.

Баналізація, масовизація виробництва речей – це просто черговий спосіб виробництва і не більше. А от баналізація культури та душі – це вже інша історія, це удар в саму суть їхнього відтворення в людині. Масовизація товарів – це все могло б бути нормальним і хорошим процесом, якби відбувалося в середовищі реальних людей з розвиненими душами, а не людей з банальними ідентичностями.

В середовищі людей з банальними ідентичностями конвеєр масових товарів і масової інформації їде прямо в хаос. Банальність – це культура без труда і без смислу, тому взагалі не культура. Це культурка як система очевидностей, які не потребують нічого взамін за їх використання. І це навіть не буденне очевидне знання щоденності, бо за ним не стоять ті смисли міфічності, які склеюють світ. Це знання без смислу, воно не відсилає далі нікуди, його основна функція – бути тими сємками, які можна лускати і не думати більше ні про що. Тому вся наша сучасна система культурних координат – це кітч інформаційний, домінування думок-банальностей, які імітують тавтологічну силу трансцендентних цінностей, але не мають їхнього невидимого виміру.

Популістичні заяви політиків – це кітч, розв'язування суспільних проблем банальними ствердженнями – це теж кітч. Культура кічування як культура імітації культури, яка ігнорує смисловий пейзаж та грунтується на утрамбованих опініях. Кітч – це атрофія культурних м'язів, яка всіх задовільняє, бо медіа-сфера надає протези. Сходив на подію в УКУ – 4 лекції по 15 хвилин – і все, отримав враження, що підкачав м'яз, а насправді просто механічно загнав нову аплікацію в протез.

Це все не має жодного стосунку до осмисленного знання, адже правда завжди неочевидна, це завжди удар з-за межі персонального світогляду. Накопичення ерудиції – це не удар, це просто механічне накопичення якихось уламків знання, які так й не складуться в щось, що має смисл. У чому тут проблема. Культура і вся система комунікації з невидимою трансценденцією, власне, підіймає людину з потоку дрібних банальностей, з жижі суто людського мікро-світогляду, який принципово не відрізняється від світоглядної жижі хробака. Відсутність реальної культури зі смислом знову ставить людину на позицію хробака і кидає її в пастки жижових круговоротів. Без культури людина не стоїть на своїй людськості, а несеться невідомо куди, як смітинка в струмку випадкових беззмістовних зчеплень.

З культурою людина – людина. Без культури – смітинка. І позиція в космосі теж відповідно змінюється. З культурою людина – провідник благих сил. Без культури – смітинка, на яку космосу наплювати. Без культури людину смикають і поневолюють всілякі дрібні жижоутворення, тягнуть за собою в різні боки, заносять під корчі та в мул, а зрештою – в безодню Хаосу, причому без можливостей зберегти головне в собі, тобто на тарганячу смерть.

Банальності виглядають як культура – це слова, вони складаються у тексти і мають формальне значення. Але такими вони є лише за видимістю, а не за смислом. Бо потенціалу зміни і співвіднесення з чимось більшим за себе, потенціалу удару у них немає. А без цього вони не належать вже до культурного поля і не несуть в собі культурної напруги. Вони просто сміття. Сміття, яке видає себе за душу і за зміст. Адаптація сміттєвих очевидностей не вимагає зусиль і дозволяє залишатися таким як є, в статусі-кво комфортної очевидності. Цей статус-кво і є жижа – хаос нерозрізнення та дурної безкінечності.

Колись ці хаотичні водовороти називали бісами і дідьками. Вони тягнуть людину в пекло хаосу. І ця вся бісологія якраз й була вистражданим знанням, а не банальними побрехеньками, як ми сьогодні зверхньо думаємо. Лоскіт русалок, кровосмоктання упиря – це наочна розмова про підвладність бісам випадкової неосмисленності, коли лоскочеш ближнього заради лоскоту і смокчеш його кров заради смоктання, на рівні нервового тіку.

Крадеш і чиниш зло тільки тому, що не можеш зупинитися, бо всі так роблять, бо якщо перестанеш це робити, то твій велосипед зупиниться і впаде. Тому, всі брешуть, крадуть, домовляються, носять хабарі, топлять конкурентів, наклепують, недодають, мутять. Бо це не осмислені дії, це потік, в якому треба таке робити, щоб не втонути. Цей потік сильніший за тебе, за всіх нас. Коли ти зверху – смієшся від русалчиного лоскоту, а коли ти внизу, то марнієш в зубах упирів. Туди-сюди, вверх-вниз, лоскітно-марно. Немає час зупинитися і задуматися – а на якому це такому велосипеді ми їдемо і куди він нас усіх везе? І що означає впасти? Банальні істини інформаційного кітчу від цього не рятують, а лише закривають гниль кольоровими наліпками.

Не скаржитись, а робити – закликає наша молодь, проголошуючи свій нервовий тік до робіння черговою банальною програмою з порятунку людства, під хихотіння дідька беззмістовного не-скарження та бездумного робіння. Коли довкола лише невиразні та принципово однакові банальності, то відсутність смислу мимоволі починаєш компенсувати невротичними діями, якоюсь безкінечною роботою. Неважливо що, головне робити, їбашити невпинно. Ці невротичні банальності сьогодні чомусь звучать як здоровий рецепт до побудови нарешті чогось осмисленого. Але в давні часи ці слова приписали би лукавим лепреконам і лісовій чортівні, яка заманює у вир безсенсовності. До жінок, які безупинно виконували домашню роботу, без перерви на свято приходила Мокош і просто їх вбивала.

Суть цієї байки проста. Не можна їбашити невпинно, слід час від часу зупинятись і роздивлятись довкола. Сучасний рецепт невпинного їбашення, це за суттю, те ж саме, коли хтось знаходить душевний спокій в невпинному споживанні їжі. Тривожно і непевно на душі? Піду щось з'їм смачненьке. Це рецепт, який веде в пекло безкінечного неврозу. Не можна безпричинно хитати ногою закладеною за іншу, бо на ній качається дідько, казали бабці в селі. Не можна робити щось заради самої ж роботи без жодної іншої причини, бо в цій роботі оселяється дідько.

Їбаш невпинно – це принцип алкоголіка. Це нездатність зупинити карусель і тому залишається лише мчати вперед – до смерті. В цьому суть біснуватості – в нездатності себе контролювати і в покладанні відповідальності на якийсь потік, який кудись винесе. Це одержимість, втрата відповідальності за себе і за те, що ти робиш. Біси дійсно кудись несуть, але явно не туди, куди ти б хотів. Біснуватість – це відсутність контролю над собою, коли ти робиш щось не тому, що вирішив це зробити і вкладаєш в це якийсь смисл, а тому що воно якось саме так чомусь робиться.

Керувати бісами можна і в потоці, для потрібно випрацювати свій особистий грув, своє культурне моджо. Але який грув випрацюється в болотяному середовищі інформаційного кітчу та банальних істинок? Зайшов у фейсбук і тобі лайкнулось, прочитав пост про незаконну забудову і тобі розлютилось, глянув на білборд з сексистською рекламою і тобі збудилося або обурилось, кинули запрошення про подію і тобі зацікавилось. Проїхався у маршрутці і став злий, посварився, отримав смс про зарплату на картці – подобрішав, посміхнувся.

І не варто тішити себе думкою, що все просто дитяча безпосередність. Дитяча безпосередність існує лише там, де є невинність. Які біси у дітей? Так, милі бісики. А у тих, хто вже давно не невинний? Краще навіть не уявляти мармизи цих бісів. Проговорювання банальностей – гарних і порожніх заклинань – дає тимчасовий спокій, відчуття своє вартості. Але це фальшивий гоблінський спокій, на свіжому повітрі він перетворюється у сміття і порох. Чим далі, тим частіше доводиться проговорювати фейсбучні мантри.

Keep calm and дихай глибше; ти прекрасний такий, який ти є; головне працюй, а все інше докладеться; я люблю свою роботу; краса врятує світ; головне не бути сірим; будь креативним і все буде добре; не влада винна, а люди; роби свою справу і не думай ні про що; роби; не думай; ти прекрасний; кольоровий...

Всі біди від жидів; цигани крадуть; люди бидло; влада не наша; половину країни – розстріляти; роздати зброю; совок насрав нам у штани; при нацистах порядок був; націю треба лікувати; бидло; розстріляти; нація...

Будь екологічним; всі люди – рівні; нас врятує тільки класова солідарність; бий вітрини імперіалістам; олігархів на палю; фашизм кріпчає; тільки терор; всі чоловіки сексисти; хто порушив мої права – мудак і довбойоб; терор; екологія; мудак... Істини і свободівців, і еко-феміністів, і культурних менеджерів, і шанувальників Океану Ельзи, і будь-яких інших сучасних фейлетонних ідентичностей однаково банальні, порожні і позбавлені реального сенсу.

Ці всі банальні істинки кружляють інфосередовищем, наче сніжинки в завірюху, в одній людині вони можуть прекрасно сходитися в різноманітних комбінаціях, але суперечності в цьому немає, адже, це банальності не мають свого смислу, без смислу немає і суперечності, лише воля випадку, вони живуть самі по собі, як лишай на вікні, і їм потрібна тільки розжижена волога некритичного конформістського розуму.

Жиди – імперіалісти; будь кольоровим; тільки терором врятуємо екологію; гітлер був проти олігархів – комбінувати можна у будь-яких поєднаннях, адже жижа все стерпить. У жижі немає суперечностей, в жижі все однаково цінне і однаково трешове. Все це Ніщо і звуть усе Ніяк.

Вся сучасна культурна індустрія заточена під комфортне споживання таких банальностей на будь-який смак. Тому, культури вже немає, бо є культурний продукт, стандартний гамбургер, зліплений із тієї чи іншої комбінації банальностей, запечатаний у коробочку того чи іншого популярного жанру, а найкраще солянка усього, це буде креативно. Замовляйте! Вам чого? Перформанс з етно-мотивами, вірші Ліни Костенко під джаз чи може виставу з хіп-хоп-танцями? Чи може вірші під виставу чи перформанс з джазом? Вибирайте, і отримайте в будь-якому сучасному закладі культури. А що там вибирати? Давайте, що ближче, головне, щоб було відчуття культурки.

Культури немає. І людини теж немає. Є лише інерційний слід, як слід від розмазаної мухи. Скоро і цей слід висохне. Люди або припинять взагалі будь-яке осмисленне спілкування, або переб'ють один одного за домінування тих чи інших приватних банальностей. В космосі лише вируватиме ще один додатковий потік Хаотичності – інформаційний. Коли переможе одна випадкова банальність – арабська чи європейська чи мексиканська, тоді переможе Хаос, бо переможе випадок, а не смисл. А якщо не переможе, то це теж буде Хаос, бо переможе середнє арифметичне, а не смисл. Переможуть біси і люди будуть лише волосинками у віях Вія.

Економіка інформаційного кітчу – це суспільство недолюдей, які не мають знання і відчуття про найголовніше, про те, в чому полягає різниця між добром і злом, між смислом і значенням, між душею і схемою. З перспективи традиційних суспільств, ми, модерні люди знаходимося на стадії підлітків, які так і не пройшли ініціацію в доросле життя і не розуміють ні що таке життя, ні що таке реальність.

І такі підлітки марно будують суспільство, не розуміючи, чому не працює ні демократія, ні тоталітаризм, ні інші схеми. Бо не розуміють того головного, що людину і суспільство творить душа, яка знає різницю і вміє привносити різницю і зміну в цей світ. Без цього ніякі схеми не будуть працювати, і хаос поступово захоплюватиме інерційну людськість. А підхід підлітків відомий – розкручувати ситуацію, а там буде видно.

Легалізувати зброю! Повбивати циган! Наштампувати еко-торбинок! Набудувати барів! А там видно буде! Це не дорослий підхід. Дорослий підхід – це розуміння того, що саме тобі потрібно, чому саме потрібно і що саме ти готовий віддати за це. Це розуміння крихкості світу і відповідальності за нього. Розуміння важкості прийнятих рішень, але не тих рішень, що по договорняку, а тих, які вимагає смисл і правда. Але для цього потрібно відчувати, що таке правда і що таке її відсутність. Це знання інтуїтивне – його можна лише розвинути довгою практикою відповідального осмисленного напруженого вдивляння у світ, а не вичитавши цитату в модному виданні чи у френда в фб, чи підслухавши з проповіді популярного священика.

Але хто буде вдумливо вдивлятись у світ, коли потрібно їбашити невпинно, а то ж будеш неуспішним. Тому, фейки такі дієві, оскільки заточені під то, щоб не вимагати жодного зусилля для засвоєння. Зовсім скоро нам усім доведеться наново вигадувати культуру, наново малювати знаки на горщиках і татуажі на тілах та наново наповнювати їх смислом, щоб чимось відрізнятися від тварин. І це не будуть меми чи фейки. Але це якщо ми виживемо і не повбиваємо один одного за образу своїх маленьких істинок. Від підлітків усього можна чекати. Єдиний спосіб залишатися далі людиною – творити якусь Невипадковість.

Невипадковість породжує різниці і, відповідно, смисли і творить невидиме тіло Людства. Невипадковість в будь-якій формі може створити простір реальної Людськості, дієве крейдяне коло, куди жижобісам вхід закритий. Смисл з'являється там, де думки з'являються, не тому, що їх закинув тобі в вухо інформаційний вітер, а тому, що ти створив їх сам. У просторі Невипадковості можна неквапливо і відповідально споживати масову продукцію, неквапливо і відповідально творити свою душу. Те, що не зникне в безодні Хаосу. Те, на чому можна будувати нормальне суспільство, а не простір голого виживання, жижу насилля, ігноранції, тваринних інстинктів і хробакової самовпевненості, як от зараз у нас.

Душа – це різниця, це щось, що відрізняється, але це теж відповідальність за цю різницю і розуміння на чому вона базується і в чому її значення. Цінність і вага смислів, які породжуються різницею, в тому, що вони конструктивні, на них можна стояти. Це не ті хейтерські фейкові смисли, які породжуються не різницею, а іншуванням – на цих всіх "висновках" про те, що слід вигнати мігрантів і москалів, роздати зброю населенню, ввести смертну кару за корупцію, далеко не заїдеш. Вони позбавлені конструктивності, вони тягнуть в Хаос. Справжній смисл ніколи не тягне в Хаос. Тому, що смисл – це справа дорослих відповідальних людей, а не істеричних пубертатників, яким би тільки зачудити якусь двіжуху покруче. І виділити реальну різницю, яка буде мати реальне конструктивне значення, можна тільки розуміючи всю вагу космосу на собі.

Псевдо-різниці типу ненависті до інших – це бісівство, а не душа. Їхня суть – істерична банальність. Громада, людина, добро – це вже теж не слова, а банальності. Вони вже суто випадково запам'ятовуються більшою чи меншою мірою і не вирізняються на тлі інших затертостей – потенціал, творчість, внутрішній світ, демократія, гітлер, боротьба тощо. У кожного вони випадково складаються у той чи інший калейдоскопічний візерунок. А де за всім цим сама людина? Лише в просторі Невипадковості, в просторі принципово невипадкового розрізнення інформації можна поводитися осмислено. Банальності не можуть створити чогось Невипадкового, бо чим одна банальність відрізняється від іншої?

Власне, що тільки випадковістю своєї появи в нашій голові. Лише в просторі Невипадковості можна сказати осмисленно – я є. Можна зробити щось осмислене і збудувати щось осмислене, непідвладне дідькам і Хаосу. Простір Невипадковості з'являється там, де є душа. А чим відрізняється душа від банальності, то так просто не поясниш, в цитатах великих людей. Тут потрібно думати, думати неквапливо і відповідально.