Зміст статті

25 травня 2018Калина Мирська2949

Українська Іспанія: День, коли Мадрид розквітає вишиванками

Раз у рік столична площа Іспанії зодягається в українські строї

Таке трапляється неповторної травневої пори, коли в чи не всіх без винятку скупченнях українців у світі відзначають День вишиванки.

Звісно, воно і в рідній Україні набуло велетенського розмаху, проте це зрозуміло, як Божий день. А ось в нашій діаспорі не всюди і не завжди можна таке свято зорганізувати, на що є тьма-тьмуща об'єктивних і суб'єктивних причин. Одначе ті, хто цього дуже прагнуть, то завжди знайдуть вихід із найкритичнішої ситуації. Щоправда, не завжди це торжество припадає на той день, а саме 17 травня, коли святкує його Україна. Обставини нашого перебування на заробітках змушують переносити цю урочистість на вихідні.

Власне, 20-го числа, в неділю вишиване торжество відбулося на одній з головних площ не лишень іспанської столиці, а країни Дон Кіхота в цілому. І заяскравів, засвітився, запістрявів, запроменів, запалахкотів, забуяв, замерехтів, зацвів майдан поруч з монументом безсмертному Сервантесові та двом його головним персонажам українськими вишиванками: сорочками, блузками, сукнями, футболками, краватками, метеликами тощо.

Більше того, організатори, а ними як завше (чи не чотири роки поспіль) виявився голова асоціації "Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців" Юрій Чопик (виходець з Яворова і мешканець Львова, коли туди приїжджає на деякий час), якому цього разу допомагали очільник асоціації "Сівач" Павло Гамалевич і його дружина Ольга – директор української суботньої школи "Берегиня", – додумалися до того, щоб оперезати частину площі саме ту, де відбувається завше урочистість, своєрідною підковою, викладеною з вишиваних рушників, сполучених поміж собою руками наших заробітчан, присутніх на святі.

Їх, до речі, не так і мало зібралося, хоча, відверто кажучи, могло б бути значно більше, зважаючи на ту кількість, яка вимірюється двома десятками тисяч. Ясно, мається на увазі Мадрид і околиці. Проте, як мовиться, маємо те, що маємо. Цього дня наша громада, присутня на святі, уважно вслухалася в спів церковного хору парохії Благовіщення під орудою регента Галини Лях (уродженки Дрогобича), як і в українські пісні чарівної іспаночки з оксамитовим голосочком Беатріс Монтеро-Павон (на початку липня вона візьме участь у пісенному конкурсі "Молода Галичина-2018" в Новояворівську, вдруге пробуючи там свої сили).

Також наших землячок – першокласниці суботньої школи "Берегиня" Настусі Свіршків і музичного керівника цього ж навчального закладу Лесі Микити, а також юної Аліни Малярчук і значно старшої за неї Марії Антошків. А ще ловила кожне слово поетес-аматорок з їхнього ж об'єднання "Наше слово" Валентини Гуменюк, Галини Коризми, Наталі Шпак-Кучер (за походженням з Бродіщини) та захоплено плескала в долоні від авторської пісні про матусину вишиванку ще однієї бродівчанки Надії Леськів (це – її слова та музика). Далебі було кому і чим потішити глядацьку аудиторію-вишиванку.

Як завжди, протягом останнього часу не тільки чудовою дикцією, але й загальним сценічним образом приємно вражає публіку чарівна Софія Кіндратюк, якій все частіше доручають роль ведучої. Її красива постава, мила та ніжна усмішка, простота і щирість є окрасою будь-якого заходу. А ще з нею приємно потанцювати, як це зробив вже згадуваний Юрій Чопик, запросивши Софію в танок. При цьому, частина площі опинилася в полоні багатьох наших землячок і земляків, які створивши коло, закружляли в хороводі.

Окрім цього, неповторні враження залишилися від зразків вишиваного одягу з різних куточків України, виставлених для показу його колекціонером-власником Павлом Гамалевичем. Вишиванки, браслети, коралі та інша різноманітна всячина були представлені на столі-стенді відомої багатьом з нас майстрині Антоніни Яворницької-Венгренюк. Ці речі охочі не лише могли оглянути та помилуватися, але й придбати.

Доречним виявився і розіграш святкової лотереї, переможці якої наприкінці свята отримали цінні призи від організаторів і наших майстринь, які розщедрилися з нагоди торжества.

Важливо також, що за цим дійством із зацікавленням спостерігали іспанці, котрих багацько в недільну пору в цьому святому для них місці товчеться, а також представники інших народностей і гостей Мадрида. Чимало з них підходили до наших співвітчизників, розпитували, що за захід відбувається, цікавилися прегарними строями, в який були зодягнені майже всі присутні на площі українці. Більше того, хотіли довідатися детальніше про вишивку-bordado, не скупилися на гучні оплески на адресу тих, хто виступав на імпровізованій сцені-підвищенні. І все це ще й супроводжувалося непідробним захопленням, усмішками, піднятими вверх великими пальцями обох рук.

Можна б було в черговий раз захоплено завершити цей допис, повісивши на широкі груди та бюсти організаторів медалі, бравурно прозвітувати у вищестоящі інстанції про неймовірно вдало проведений черговий захід, одначе хробачок незадоволення та сумнівів усе ж та й точить з середини. Про незначну кількість присутніх уже сказано. І вкотре задаєшся логічним запитанням: чому не було дітей з українських суботніх шкіл, котрих у столиці та поблизу налічується небагато-немало, а цілих дев'ять?

Звісно, не однакове у всіх число школярів. Але якщо взяти до уваги той факт, що лише в школі "Дивосвіт", до речі найбільшій у Європі та другій за кількістю подібних у світовому масштабі, налічується понад 300 учнів, з яких бодай половина прийшла б на площу Іспанії, а за нею підкотилися їхні численні батьки-родичі-приятелі, то важко уявити, скільки б було нас загалом на святі, якщо б сюди ще й дітки та їхні батьки з інших наших навчальних закладів прителіпалися б. Ви собі таке можете уявити? Я ні, бо такої гурми ще не бачив, відколи перебуваю на заробітках. Проте, так хотілося б!

Або взяти також питання озвучення площі. Сором, стидоба, жах, неподобство! Іншими словами чи епітетами годі охарактеризувати те, що вилітало з єдиної колоночки-підсилювача, яку притарабанили організатори. Чимало з присутніх то нашорошувала вуха, то перепитували в сусідів хто виступає і що співає, чи промовляє. А двом дівчаткам зі школи "Берегиня" взагалі не пощастило. Вийшли на середину, біднятка, постояли п'ять хвилин, поки всім стало ясно, що на "мінусовку" диво-апаратура не спроможеться, і так ні з чим покинули імпровізований сценічний майданчик.

Невже напередодні нашого двадцятиліття активної трудової заробітчанської біографії в країні кориди та фламенко ми не можемо гідно озвучити будь-який захід? Ні-ні, нормальної апаратури в нас достатньо. А чого ж бракує? Второпності, спільних зусиль усієї громади, а не розпорошених дій окремих її представників, урешті-решт простого бажання зробити щось якісно, гарно, відповідально. Проте з усіма цими недоліками ще сяко-тако можна миритися.

А ось те, що не всі з наших причимчикували у вишиванках, то це, направду, прикрий, сумний, але доконаний факт. І як його пояснити, будь мудрий, май кляси (згідно з висловлюваннями наших бабців-дзядзів). Одні, мабуть, посоромилися одягнути предмет нашої національної гордості, вважаючи, що це принизить їх в очах іспанців чи будь-кого іншого; декому ще з пелюшок не прищепили цю традицію; ще одні, очевидно, керувалися іншими мотивами, недосяжними для розуму нормального українця (вже не заїкаємося навіть про таке поняття, як патріотизм, бо це для декого – вищі матерії, непідвладні простим смертним).

Одначе, надія вмирає останньою, і ми всі будемо сподіватися, що наступного року все поміняється на краще. Бо навіщо тоді гарувати до сьомого поту, збиваючи нелегку копійку, навіщо дбати про свій престиж серед інших, надіючись, що нас визнають за гарні очка, навіщо взагалі бути українцями, коли не бажати добра і собі, й іншим, і рідній Батьківщині? Навіщо?!

А що як наступного року нам спробувати зодягнути на короткий час у вишивані шати самого дона Мігеля де Сервантеса Сааведру та його улюблених героїв – Дон Кіхота і Санчо Пансу, котрі знаходяться поруч? Чом би й ні?

Автор: Калина Мирська