Зэ Джозерс "Сложные машинные биты" (2018)

Зэ Джозерс "Сложные машинные биты" (2018)

Данило Матюха,  27 листопада 2018

Бойківська мімікрія під російський інді-саунд зі славетного Калуша.

У вересні 2016 року український пост-панк гурт із Калуша The Jossers випустив свій перший повноцінний альбом під назвою "Unsupported Bravery of Local Kids". Досить непоганий альбом, який високо оцінили українські музичні критики. Хоча й до оригінальності йому було дуже далеко: нотки Nirvana та Radiohead так і вчувалися в звучанні калуських пост-панків. Та все ж, слід зазначити, що у хлопців вийшов добрий, канонічний жанровий продукт, який справді можна вважати гарним рівнем для української сцени. Особливо якщо зважати на те, що пост-панк музика в Україні не особливо адекватна, зокрема на заході країни її презентують такі надмірно галицькі та пафосні колективи, як Плесо чи The Castle.

Після релізу та не надто великого хайпу довкола альбому музики з Калуша щезли з горизонтів українського музичного простору, але знову замайоріли на його небосхилах в листопаді місяці 2017 року з новим ЕР "Спор", але вже під новою назвою Зэ Джозерс. Окрім назви станіславські бойки дещо змінили й ліричну складову своєї творчості, а саме, записали декілька треків російською мовою, бо до того "найсміливіші діти провінції", як вони самі себе називають, такого не робили. ЕР також була незлецькою, витриманою в стильовому жанрі та з чітким реверансом, як мінімум, у назві треку "одсенденс" до німецького пост-панк колективу Lebanon Hanover.

Після цього в травні 2018 тепер вже Зэ Джозерс винесли в маси свій мікстейп "Подуставшая юность" з 6 російськомовними треками, які були перекладами старої творчості хлопців під виглядом The Jossers. На мікстейпі вже можна було відчути зміни в звучанні. Колись такий теплий пост-панк перетворився на електронно-рейвовий саунд із закосом під Буерак, Пасош, Вхоре чи Мы. Цікавою родзинкою цього мікстейпу була запрошена для треку "Зачем ты хочешь жить" співвокалістка Майя Раневич, яка є відомою в українському скрімо/емо середовищі фронтвуменкою івано-франківсько-сумських гуртів the worst is yet to come, Neyemia Grue та свого сольного проекту renevich.

Згодом, в серпні цього року джозерси релізнули ЕР з трьох треків "Кто же здесь", які ввійшли в перший повноцінний альбом "Сложные машынные биты" за який калушанчики отримали нагороду на незалежній музичні премії Jäger Music Awards – "Вибір Jägermeister". Саме з цього моменту розпочинається глобальний хайп "провінціалів" поміж вітчизняних хіпстерів.

Альбом "Сложные машынные биты" побачив божий світ 26 жовтня 2018 року. Анотацією до альбому були такі слова: "Мы застряли внутри этого ужасного мира пост-всего. Он умирает. Мы добиваем его сложными машинными битами". Та, на жаль, добити хлопакам вдалося лише здоровий глузд хіпстерочків, які так обожнюють слухати "шоб було не таке, як у всіх", своїм нарочитим пост-модерним пост-сенсом та пост-пост-панковим звуком.

Інтро та перші два треки "Сложные машинные биты ч.1" і "Сложные машинные биты ч.2" концептуально позв'язані любовною історією нещасливого кохання. Відразу можна відчути ті ностальгійно-радянські мотивчики, які зараз настільки популярні в Росії на прикладі гурту Комсомольск чи Антохи МС. Переслухавши це тріо виникає резонне питання: "Для чого було робити ці три треки, якщо в музичному та сюжетному планах вони нічого нового не сказали?". Не особливо зрозумілий хід зважаючи навіть на те, що на альбомі є ще два треки, які розділили на частини і в яких, за бажання, можна відшукати логічний сенсовий розвиток. Наступним після трилогії є трек під назвою "Но нужно мне чтобы ты была здесь", який підіймає вже настільки заїжджену пострадянською молоддю пост-тему для філософувань та надмірних душевних страждань – юність. "Быстро взрослеть не пришлось, но уже 22" – після цих слів так і хочеться вдягнути свій улюблений теплий світшот із постмодерним загадковим прінтом, залізти на підвіконня, закутатись пледом, пити гарячу каву та важно покурювати цигарку з проникливим виразом обличчя.

П'ята композиція на альбомі "Лови меня" несподівано тішить слухача гарним поєднанням електроніки з ембіентом та шугейзом, що створює відчуття космічної безодні та відсилає цією атмосферою до психоделії 60-х. Наступний трек "В могиле мертвых надежд", як і "Но нужно мне чтобы ты была здесь", продовжує працювати на тінейджерську аудиторію з банальністю Дивергентів. Він висовує тезу про "вони", які живуть в штиках і тягнуть із собою на дно всіх кого тільки можливо й "ми", які попри весь бруд навколо є цнотливими героями, які не дадуть світу щезнути в проваллі сірої маси. Попри попсовість змісту треків таки варто звернути увагу на ламані пост-панкові ритми (із якими джозерси вміють працювати), які й надають пісні гарної форми, і саме тому вона не настільки нудна, як усі інші.

Сьомий трек "Вон", за словами музикантів, є першим треком, який вони записали у новій звуковій концепції. Як виявилося дві частини "складних бітів" є сліпою самокопіпастою цієї пісні. Така вона сучасна індустрія: коли байтити немає з кого, "переосмислю" краще власну творчість. І ось так ми вже прослухали умовну половину альбому.

Якщо в першій його частині, докладаючи зусиль, можна було вслухуватися у тексти (які чомусь іноді дуже важко розібрати через "особливості" пост-саунду пост-пост-панків, хоча раніше таких проблем хлопці не мали ні на старих записах, ні вже після зміни назви та нового амплуа) та намагатися відчути на собі всі тонкі музичні деталі й знаходити свої родзинки кожного окремо взятого треку, то на другій половині диску з цим розпочинаються архіважкі проблеми. Відчуття, що ти не можеш нормально сфокусуватися на музиці виникає через загальну схожість пісень (у вокалі та бітах). У нюскульному репі чи трепі всі використовують однакові бочки, семпли та інші ефекти, і так роблять настільки однаковий звук, що іноді неможливо розібрати хто виконує той чи інший трек. А ще суттєвим недоліком є однакове закінчення майже кожної композиції на альбомі. На фініші треку ти вже на підсвідомому рівні розумієш, щось ось-ось Воронов (Сергій Воронов – соліст та колишній барабанщик гурту) буде робити спроби надривно прокричати слова з приспіву, щоб витягнути слухача хоч на якісь емоції після затхлого та занудного, як модно зараз говорити, вайбу своєї музики.

Наступний трек під назвою "Человек убежал" не приносить нічого нового в музичне розмаїття альбому та невпинно продовжує резонувати на підлітково-хіпстерських трендах: самотності, нічогонехотіння та депресії. І доносить до слухача це калуський колектив не атмосферою тління, яка досягається симбіозом звучання та ліричного складника, а просто говорячи про це прямою мовою, мовляв: "Мені не хочеться нічого дивитися, мені не хочеться нічого читати, мені не хочеться нічого взагалі. Подивіться, я такий, як ви". Наступна діалогія "Кто же здесь" – ремікс на вже згаданий трек "Одсенденс" із ЕР "Спор". Аранжування диптиху знову таки нагадує сучасні популярні реп-композиції та майже нічим від них не відрізняється. Окремої уваги за версією LiRoom (блог про українську музику, який з усіх сил піарить калушан) заслуговує "пронизливий крик", який змусив авторку "навіть не вслуховуючись у весь інший текст, відчути, як по тілу пробігають клішейні мурахи, а в горлі застиг ком". Гадаю, що якби авторка почула щось в стилі $uicideboy$, Pouya, Ghostmane чи щось із гороркору, то клішейні мурахи на її тілі за пару пісень встигли б зробити цілий мурашник.

11-й трек "Не влюбляйся никогда" виявився найкращим на альбомі. На ньому калушани вирішили віддати данину своєму старому стилю і записали якісний інструментал, а також не перемудрили з постмодернізмом у тексті. На тлі однаковості іншого матеріалу, який задумувався, як щось новаторське та прогресивне, "Не влюбляйся никогда" достатньо стильний та приємний на слух трек. Але вже далі Зэ Джозерс продовжують годувати слухачів репліками самих себе: в другій половині треку "Как быть с тобой" після характерного викрику Воронова "Воу!", гітарні партії та ритміка сильно нагадують стилістику "Не влюбляйся никогда" (а ще занудним закосом під психоделію в теці "Говорить").

Наприкінці диску молоді дарування з Калуша тішать всю чарівну Бойківщину українською інтерпретацією своєї пісні "Давай еще раз" (з ЕР "Спор"). Хлопці дещо переробили його для свого нового концепту, забрали трубу в кінці та додали більше електро-ефектів. І це навіть краще, ніж у попередньому варіанті. Закінчує ж альбом "Сложные машинные биты" трек "Мы начинаем вспять", який вкотре повертає слухачів до тем "юності" та парадигми "вони-ми" під невиразний треповий саунд.

Отож, підсумовуючи можна сказати, що новий альбом Зэ Джозерс став не особливо вдалим експериментом з двома-трьома гідними треками, купою байту російських і не тільки артистів, копіпастом своїх же пісень, паразитуванням на популярних та давно заїжджених для молоді тем. І звинувачення в паразитуванні на російському контенті це не якісь там голослівні слова чи фантазії оглядача-масона, а об'єктивна реальність, де навіть сам Сергій Воронов визнає, що наразі його гурт орієнтується саме на ту хвилю музичного розвитку.

Ось що він каже в інтерв'ю для DTF Magazine: "Після Майдану багато наших поп-музикантів відсторонилися не тільки від Росії, а й від нафталінового попу взагалі, вирішили робити музику західного зразка. І одразу ж ставали зірками в найбільших медіа, телебаченні, бо звільнилося місце. А ось російські інді-музиканти за замовчуванням не мали доступу до широкої публіки. На такому контрасті виникають андеграундні хвилі. Російські інді-музиканти набагато далі зайшли в бік голосу покоління, ніж наші. Молодь, яка не дивиться телебачення, знаходить в Інтернеті купу російських виконавців, які співають про те, що їм потрібно". І далі в інтерв'ю – Пасош, Буерак, Sonic Death і ціла низка інших представників російської нової сцени приїжджають в Україну й зачепили наше культурне поле. І відокремлюватися від цієї хвилі, переконаний Сергій, немає сенсу, бо вона не несе політичного контексту: "Буерак можна спокійно слухати в Україні, бо відчуття себе маргіналом, коли ти переїхав з провінції в мегаполіс, є близьким для багатьох".

Напевне Сергій не знає таких російських артистів, як Motorama, Therr Maitz чи Tesla Boy, які теж "за замовчуванням не мали доступу до широкої публіки", але завдяки своїм зусиллям зробити щось справді якісне таки змогли вийти на міжнародний рівень. Звісно, робити чисто комерційний продукт для вибагливого слухача з пост-совка, який не хоче цікавитися західною музикою, набагато легше. Можна спокійно клепати нашвидкуруч декілька альбомів, мікстейпів та ЕР на рік. Про це в тому ж інтерв'ю зізнається й сам Воронов: "Майбутнє саме за швидким виробництвом, тож не треба "дрючити" саунд аж настільки, щоб саундпродюсерам не було до чого причепитися. Я не бачу сенсу закриватися в тусі й писати музику, яку зацінять тільки музиканти й критики. Краще закритися в кімнаті й робити те, що буде потрібне людям у плеєрі".

Але якою зрештою тоді буде творчість після такого пост-робінгудства? Після цуплення вкраденого вже до тебе та мішанини пересічного сюжету й сакрального постмодернізму з'являтимуться на швидкоплинному конвеєрі лише "Сложные машинные биты".

Тепер ви можете стежити за новинами Варіантів на Telegram-каналі.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.