MoonZoo "Sad Dance" (2018)

Трійко учасників львівського колективу MoonZoo колись засвітилися присутністю в гурті Плесо в ролі нудних косплейчат Тома Йорка, Колдплея і деякого пост-панку зокрема. Фірмову занудність та греко-католицьку стерильність вони привнесли й в колектив MoonZoo, який навіщось співає англомовним варіантом і так остаточно губиться в навколишній тьмі світового муз-процесу.

В тій англомовній тьмі навколо подібного настільки багато, що на львівський колектив MoonZoo навіть можна не звертати особливої уваги і почати слухати, наприклад, гурт Twins (з самісінької Атланти, батьківщини трепу) з альбомом "That Which Is Not Said" (2018).

Невиразна монотонність чемних львівських хлопчиків відразу апелює до того, що україномовний варіант альбому "Sad Dance" був єдиним адекватним рішенням. Тоді б MoonZoo можна було б, принаймні, назвати реінкарнаторами української готики (якщо б вони мимохіть підморгнули Скрябіну чи гурту Цукор – біла смерть). А так просто незрозуміло, кому вони потрібні зі своїми кліпами у львівському депо.

Сінті-поп, пост-панк чи EBM (а-ля Front Line Assembly чи Front 242) чемненько пропонує слухачам вже давно відомі звукові патерни та ландшафти без особливої іскри чи атмосфери (як про це пишуть школотні хіпстери). Вокальні акценти вже звично треба підтягувати під західні стандарти, постійно чути дешевими запозиченнями і під цю сіреньку вторинність навіть впадло сумувати чи танцювати. Ні тобі панкухи, ні готики, ні азартного сінті-попу. У Ризі, наприклад, Instrumenti вже відколи ходять героями (а про скандинавів, взагалі, краще мовчати), а тут щось таке мляве та провінційненьке. Навіть їхнє спейсіше (типу, того, що на споді) – ні горорне, ні смішне.

У дарковій романтиці MoonZoo немає ніякої глючності чи дивності. Десь наприкінці альбому обов'язково мусять вилізти Депеші, ця адораційна мулька багатьох українських задротиків, хоча трохи дивно, що на тлі пост-совкової ностальгії за 90-ми "Sad Dance" MoonZoo не згадують групу Технология з їхніми "Странными танцами". А десь навіть ввижаються тіні давно забутого російського колективу Bajinda Behind The Enemy Lines (їхні треки в нормальній якості навіть Ютуб відмовляється шукати). Тому зовсім недивно, що на якомусь етапі співці комічних куплетів з MoonZoo звалюються в карикатуру ("Get High"), пародію, особливо там, де вони намагаються абразивністю потерти оголені фібри романтичної душі. Але це не настільки веселе дійство, як наприклад Cat Rapes Dog "Motorhead".

Поміж загальної безликості на альбомі ще можна хоч якось виділити (в хітовому потенціалі) "Colder" чи "Liar" з його смішним акордеончиком. Але й глічна електроніка в MoonZoo не особливо глючна, а переважно передбачувана у своїх запозиченнях. Тут їм для загального розвитку (в міксі електроніки та живих інструментів з потягом до ембієнтових тем) можна згадати Kiasmos (він ж Ólafur Arnalds), Нільса Фрама чи їхні спільні проекти, наприклад, "Trance Frendz" (2016).

Десь на перетині власної млявості MoonZoo могли б минулого року повчитися зараз кращого ефекту у Savoy (гітариста a-ha), GusGus чи Ash Koosha. А краще б вони слухали (у тій любові до 80-х) новий альбом Roosevelt. А ще краще – слухали б вони добірку Варіантів зі 150 треками за 2018 рік.

фото: imglogy.com