Класичний відгомін штурмів Львівської міської ради.
Фарсова природа штурмів стін Львівському міської ради представникам підсвободівського Розвитку громади (з іншими товаришами) потребує звукової феєрії навколо.
Відразу дивно, що ні Березюк, ані Подоляк відразу не прожебоніли на вушко Садовому про доцільність використання під час фарсу зі штурмами львівської Ратуші такої потужної, психологічної зброї як класична музика. Вони б відразу цим втерли носика не лише мистецьким акціям Івана Спринського в образі казкового Івана-дурника, вертепного Петрушки. Вони не лише б поєднали (за чином Спринського) політичне та мистецьке, але хоч якось би натякнули мистецьким колам Львова (та України) на їхнє неустанне конання в порохах самозакоханості, яке вже давно потребує якогось культурного Майдану. Мистці (та мисткині) нині у Львові (та Україні) стали поруч з політиками в образках непотрібних паразитів.
Раніше супостатам наливали за шию зі стін палкої смоли. А що заважає садовим ратушанцям у цю дигітальну епоху діджитального Зеленського лити з вікон та бійниць Львівської міської ради у недалекі вуха штурмовиків навіть не блек-метал, а класичну музику. За штурми львівської Ратуші під Штрауса чи Оффенбаха (а для товариша Спринського спеціально ставити Стравинського та Огинського) треба брати гроші. Це вже зовсім інша справа, це вже потішна акція для туристів. Це вже атракція – мамона Львова.
Треба перетворити штурм Ратуші на олімпійський вид спорту і проводити свою, льокальну Олімпіяду. Викликати навіть під стіни загони юних черлідерок, які надихатимуть атакувальників на вище, швидше та сильніше своїми колами. Якщо вже корови помножують свої надої під класичну музику, то що тоді писати про перевиховання місцевих бичків під чарівні звуки вальсу.
Садовий вже якось локалізував та скерував місцеву гопоту в обливальне русло на Площі Ринок, то чому він знову не може зробити цього з їхніми старшими товаришами. До цієї дефіляди, такої помічної для туристичного моціону львівських візитерів, мусив би долучитися й сам !Фест. Худо і так на будь-яких виборах міського голови Львова світить лише якась посада у Мостиськах, то чому нарешті не ризикнути фанком і не організувати на Площі Ринок грандіозне обкидання смаколиками, тортиками та тістечками як старому фільмі Bugsy Malone (1976) зі ще юною Джоді Фостер. Це ж не якийсь там обливний понеділок, це гастрономічна місія Львова – закидати своїх споживачів солодкою продукцію у самісіньку пику. Це шик, блиск, краса і мармуляда. Чим Львів гірший за якийсь Буньйоль?
Але поки що не світить Львову такий солодкий батл усіх зі всіма на Площі Ринок. Березюк чомусь досі не повідомив Садовому, що забронзовіння пози великомученика суперечить будь-якій християнській настанові. Науці про духовне життя, де все плинне не має перетворюватися на соляний стовп чи побілений гробівець, а мусить торжествувати чеснотою постійних змін, постійного руху. Що все це не по-християнськи. Хоче де нині у Львові, цьому галицькому єрусалимі, оплоті фарисейства, зустрінеш живого Христа?
Садовий щось засидівся у Львові, запліснявів на своїх дріжджах, поріс мохом. Втратив навички гнучкості, вертлявості, навички дзиґи, і тому, власне, й пролітає на виборах, неначе фанерка над маленьким Парижем, де знімають Доярку з Хацапетівки.
Чому ж він не вразив якоюсь наглою несподіванкою свого персонального сталкера Спринського під час походу з Ратуші до Депо? Чому не обійняв його сильною батьківською рукою, батьківською любов'ю? Чому не взяв Спринського на руки і не заколисав колисковою? Хіба йому ніхто ще не підказав, що все кошторисне сталкерство Спринського – це лише крик спраглого за патріархальною ласкою, за міцною рукою невидимого, але завжди присутнього Бога? Він осліп, оглух чи зовсім втратив нюх?
На тлі цього фарсу й лунатиме уроком для одних та інших це й майстерклас Sigur Rós "Samskeyti".