Зміст статті

3 червня 2019

Влад Якушев: Я не дуже вірю в безкорисність наших олігархів

Розмова з журналістом, письменником та учасником АТО Владом Якушевим.

Варіанти розмовляють зі журналістом, письменником та учасником АТО Владом Якушевим.

Ви і письменник, і блогер, і журналіст, і громадський діяч, навіть спортсмен. Вам просто подобається займатися цим всім чи Ви ще просто шукаєте ту єдину справу, якій би посвятили своє життя?

Одна справа притягує за собою іншу, як то кажуть. Мріяв бути журналістом, але сталося так, що я навчався на факультеті автоматики і вимірювання техніки в Львівській політехніці, який не має жодного стосунку до журналістики. Але мрія залишалася мрією і за першої ж можливості я її таки здійснив. Почав писати, а за цим потягнулася й якась соціальна робота, оскільки коли ти пишеш, то певною мірою й переймаєшся цими питаннями. Хотілося допомогти людям не лише статтями, але й  громадською діяльністю. Також ще з дитинства мріяв написати книгу. Але щоб стати письменником, треба навчитися писати. Тому, відповідно, спочатку й була журналістика, яка стала для мене доброю школою. Це допомогло мені виписатися та ширше поглянути на світ. Одне випливало з іншого, а зараз відірвати одне від іншого просто неможливо.

Якщо це був факультет автоматики і вимірювання техніки, то як Вам вдалося потрапити в журналістику?

Раніше і сам не знав, як потрапити, а виявляється для того, щоб стати журналістом, треба просто дуже цього хотіти. Я завжди намагався щось писати, наприклад, оповідання, знаходив конкурси і в деяких з них навіть перемагав. Це саме був розпад Союзу, я вступив в університет, а роботи не було взагалі. Тому я брався за різні випадкові заробітки. І в момент, коли мені це все набридло, бо займався не тим, чим хотів, а заради виживання, я написав резюме зі всіма моїми перемогами у конкурсах і вказав, що шукаю роботу журналіста. Минуло буквально два дні і мені передзвонили з газети "Експрес". Я прийшов туди, написав кілька матеріалів, які їм сподобалося, і так я потрапив до журналістики.

Ви досить давно створили мережу безкоштовних спортивних залів для дітей-сиріт і дітей з малозабезпечених сімей. Як з'явилась така ідея і як Ви її втілили у життя?

Це теж сталось не від доброго життя. Я все життя займаюся спортом. Колись наша громадська організація безкоштовно тренувалася в спорткомплексі Політехнічного університету. Ми скидалися лише на комунальні послуги. Але з часом тренер цієї громадської організації виїхати за кордон, а оскільки я та мій друг були його найкращими учнями, то він вирішив лишити цей зал на нас. Але в університеті змінився ректор і, відповідно, й керівник спорткомплексу, який сказав, що тренуватися ніхто безкоштовно не буде. Треба було платити за оренду і він назвав таку суму, що, напевне, можна було б винайняти найкращий зал у Львові. Мені здається, йому просто були непотрібні ці діти з малозабезпечених сімей, і нас вигнали з залу.

Хто має гроші, той ходить в якісь респектабельні зали, а це були сироти, діти з неповних сімей, які просто не могли собі цього дозволити. Я розумів, якщо зараз це все закрити, то хтось з них зіп'ється, стане наркоманом, хтось вкраде і сяде в тюрму. І я дуже цього не хотів. Ми довго намагалися відвоювати цей зал, але нам так і не вдалося. Вирішили прийти до міського голови Львова Андрія Садового на прийом, щоб він хоч чимось допоміг. Він сказав, якщо ми знайдемо спортивний зал в комунальному закладі, який погодиться нас пустити, то Львівська міська рада зробить нам символічну оренду залу, 1 гривню, а от комунальні доведеться заплатити.

І ми почали шукати такий зал, хоча, наприклад, проблема була в тому, що не кожен захоче впустити у свій в зал бойові єдиноборства. Так ми знайшли школу № 3 і я їм надзвичайно вдячний за це. Але, щоб втілити наші мрії в реальність і мати безкоштовну оренду, ми мусили бути кимось і тому й створили громадську організацію. Згодом цей зал став нас замалим і ми знайшли ще одну благодійну організацію, які пішла нам на зустріч і надала зал. Ми його облаштували, принесли туди своє обладнання і вийшов зал атлетичної гімнастики. Там нам також незабаром стало затісно і так з'явився ще третій зал в школі №9, де одночасно в нас займалося більше ста дітей. Фактично тренували ми їх з 2000 аж до цього року. Комунальні дуже виросли і ми не змогли за цей зал платити. Ще й мій товариш, який також тренував дітей, зараз працює і живе за містом, а одному витягнути цю секцію важко. Тому наразі так.

Влад Якушев (фото: Фб Влада Якушева)

Коли розпочалася війна, то як Ви зрозуміли, що зараз маєте бути на фронті, а не сидіти і писати про це звіддалік, як більшість журналістів?

Не всидів. Була така ситуація, що треба було йти воювати. А писати завжди комусь знайдеться. Таке ж рішення я прийняв під час Майдану. Тоді я викладав в секції і вмів битися. Я вирішив, що краще на Майдан поїде така людина, яка вміє битися, ніж якийсь студент, який того не вміє. Можливо я його цим врятую. З таким ж міркуванням я і пішов на війну після Майдану. Завжди хтось напише, а для того, щоб було про що писати, треба перемогти. З початку війни я хотів потрапити в Збройні Сили України, а не в добровольчі батальйони. Ходила інформація, що добровольчі батальйони фінансують олігархи, а я не дуже вірю в безкорисність наших олігархів. Тому й боявся, що після закінчення війни батальйонам виставлять рахунки і скажуть відробляйте. А Збройні Сили України належать країні. Моя облікова військова спеціальність – це оператор радіолокаційних систем. Оскільки противник не використовував авіацію, то таких як я й не потребували. Тому я сидів в резерві фактично весь перший рік. У 2015 році ввели посади прес-секретарів в безпосередньо у бригадах, терміново стали потрібними військові журналісти і так я потрапив до армії.

Влад Якушев (фото: Фб Влада Якушева)

Свою книгу "Карателі" Ви позиціонуєте, як "книга для тих, хто боїться читати про війну", але багато письменників пишуть про війну, щоб відкрити людям очі і показати, що там взагалі не весело. Чому Ви вибрали саме такий напрямок написання?

Власне, щоб відкрити людям очі на війну, треба, щоб людина взяла ту книжку і захотіла прочитати. А чимало людей бояться читати про війну, бо там багато негативу та крові. Є така категорія людей в Україні, які досі не вірять, що там є російські війська. І бояться читати, оскільки це зруйнує їхній вигаданий світогляд. Якщо випадкова людина натрапить на таку книгу і там буде відразу про війну, то вона відразу закриє на першій сторінці і так й не дізнається, що там далі. А я спробував зробити свою книгу більш лайтовою. Один мій колєга сказав: "У тебе книжка вийшла така, як кардіограма. Вверх, вниз. Посмішка, сльози". І це був великий комплімент для мене, тому що хотілося якраз неоднозначну книжку написати, де не лише все погано і страшно. Людину треба було затягнути в цю книгу, а якщо її затягнеш, то вона дочитає до кінця і таки зрозуміє, що там відбувалося насправді.

Влад Якушев (фото: Фб Влада Якушева)

Зараз обговорюється можливість зйомок фільму Мобілізяки за мотивами Вашої книги. Це правда?

Є розмови про екранізацію. Щоб це пришвидшити, то я сам написав сценарій. Але це сценарій за мотивами книги, бо якщо екранізовувати власне книжку, то це буде величезний сценарій хіба що для серіалу. А серіал – це багато грошей, якщо робити його якісно. А стільки грошей ніхто не виділить. Тому найкращий варіант знімати повтометражний фільм за мотивами книги. Там все скорочено і це мав би бути трагікомічний фільм про війну. Але зараз цей процес трохи призупинився. Сценарій сподобався відомим українським режисерам і деякі з них хотіли вже знімати кіно.

Але розпочалися збори з продюсерами, де обговорювали кошти на зйомку, і якщо знімати якісно, то це потягне на 100 мільйонів гривень. Стільки в Україні не виділяли на жоден фільм і це б мала бути найдорожча стрічка в країні. Держава, зазвичай, фінансує половину коштів. Наприклад, якщо Кіборги коштували 54 мільйони, то половину фінансувала держава. А тут 100 мільйонів. Але розмови розпочалися, багатьом сподобався задум, аж тут змінилася влада. Хто буде зараз в Держкіно – незрозуміло, і тому чекаємо поки все це вирішиться і будемо знову піднімати це питання.

Плануєте фільм з реальними героями книги чи підбиратиимте акторів?

Звичайно, було б цікавіше, якби персонажі грали самих себе. Але з іншого боку, з справжніми людьми дуже важко працювати режисеру. Переважно люди, які були на фронті, хочуть, щоб все було як в реальності. Глядач на це не буде звертати увагу, але переконати людину, непрофесійного актора, що так легше зняти чи так простіше, дуже важко. Краще взяти актора, який зіграє так, як йому каже режисер. Тому, це й питання зависло. Також ще проблема в тому, що не всі хочуть грати в кіно і тоді б їх треба було змінювати акторами. Тоді був би мікс, а це також дискусійне питання. Але це все зупинилось, чекаємо, що буде далі в країні.

Якщо будуть актори, то чи прийматимите Ви участь в відборі?

Хотів би. Я б не ліз в режисерську роботу, але в підборі акторів і, власне, як консультант, мав би там бути.

Зараз Ви працюєте над продовженням книги. Про що вона буде?

Книга вже вийшла наприкінці травня і вона не про війну. Я вирішив, що це буде занадто важко психологічно так швидко братися за книгу про війну. Я віддав все в першу книгу "Карателі". А ця буде про пригоди на основі реальних подій. В мене є кум з яким ми вже багато років маємо спільне хобі – шукаємо скарби з металошукачем. У нас стається чимало цікавих та неординарних ситуацій: ми знаходили водопровід Львів-Стрий, за нами ганялися кабани. У книзі будуть дві частини: перша, де ми описуєм наші знахідки, і друга, де ми вигадуємо, як би вона могла там опинитися. Робимо це, звісно, близько до історії, щоб не було нереалістично з точки зору історії.

Друга книга називатиметься "Сірі археологи" і це буде перша частина трилогії під назвою "Двоє з лопатою". Наступного року планую зробити другу книгу з цієї серії, а якщо піде вона, то й третю.Але книга таки перегукуватиметься з "Карателями", бо в першій книзі був такий персонаж Сан Санич, який особливо сподобався читачам, і він також буде і в другій книжці. Його хобі також шукати скарби з металошукачем, це в нього така реабілітація після АТО. Я його присадив на це заняття і йому це сподобалось. Так, що це будуть наші з ним історії про пошуки скарбів і там ще буде одна глава, де розповідатиметься про написання "Карателів".

У нас великий провал щодо інформаційної війни. Ми у ній поки програємо, але будемо намагатися закривати цю нішу так, щоб було цікаво не лише людям дотичним до війни, але й якомога більшій кількості читачів. Саме тому ще паралельно з книгою маю проект патріотичних короткометражок з друзями з телебачення. Зараз саме одну з них, яка називається "Малюнок для героя", ми й доробляємо. Ми потребуємо таких проектів.


авторка: Неллі Заяць

Автор:
Коментарі читачів:
Додаткова інформація: