Реінкарнаційний трамплін львівських оліймпійців

Реінкарнаційний трамплін львівських оліймпійців

олександр ковальчук,  14 листопада 2012

Нарешті деякі львівські депутати відмучились на місцевому рівні і тепер гідні стати людьми.

Оновленими, очищеними кармами вони сміло стають столичниками і користувачами усіх делегованих благ на многії та благії літа. Усі інші – будуть крутитись сансарами, бо ніяк не можуть зрозуміти краси, що порятує цей світ.

На цій, можливо останній для них сесії Львівської міської ради, повністю відсутній лише Хміль. Він й досі ніяк не може зрозуміти, що йому робити з тими виборцями, які голосували не за нього, а проти Добродомова.

Гінка запізнюється. Від початку він вже знуджений вимушеними перебуванням у стінах міської ради. Чому він взагалі має бути тут? Він народний деп. Він ударівський мен. І він відкрито страждає від такої невідповідності свого статусу у цьому місцевому фейсбуці.

Гінка ставить сонцю різноманітні блоки. Захищає своє обличчя шоломом пальців, бо готується до столичного вже сонечка. Навіть сонце йому вже не те. Не парламентське.

На щоках деяких львівських парламентарів виграє марш "Прощання слов'янки". В душі інших – лунає козацький марш. Для когось – це марш під лавку. Для когось – це марш майбутнього власника заводів, газет, пароплавів.

Кошулинський гартується до парламенту колючими асанами. То закриває пальцями обидва вуха. То випробовує ручкою щоку на дотик та біль. То вивертає усі кишені перед імяреком та показує йому піджакові лейбли. В його очах пломенить жагучий смуток. Можливо нерішучість. А чи готовий він до такого випробування? Чи витримає? Чи не спокуситься?

Невипадково юний орел Дроздяк так заскучав за депутатами, що відкрито сповідається їм у цьому гріху на своїй проповіді. На сесійній трибуні. Сансейним вокалом отця Фредини.

Проповідь Дроздяка про щастя. А де щастя, там і біснуваті. Там і заздрість. Присутні депутати і навіть парламентарі масово кусають нігті. Чути плач і скрегіт зубів. Особливо така негігієнічна геєнна відчутна на погляд в лапуті Путаса, який обіцяв врятувати Сихів. Така несанкціонована духовність Путаса була не узгоджена з прибутком парафії отця Фредини. Тому він і пролетів, що поліз у чужий монастир зі своїм бігбордом.

Садовий також воює з фарисеями. Він просить депутатів не сміятись над долею невинноубієнної в Старгороді свинки. А ті затуркачі продовжують сміятись від моря до моря. Садовий вимолює у Бога Дроздяка хоч якогось полегшення, бо ж скільки ще йому мучитись з тими недосконалими створіннями.

Вони грошей на телефони не дають. Техніка глючить. Мікрофони вже повстають супроти господарів. Герб міста облупився і полущився. Лицар – босий. Навколо одна руїна.

Садовий очікує на нове небо і нову землю з яких прийдуть нові депутати з якими йому нарешті буде зручно працювати.

До сонму жертв жорсткого обстьобу долучається ще одна персона. Вона була дублеркою деяких майбутніх парламентарів. І ось, коли ті нарешті намилились до матері міст українських, вона зможе повноцінно вийти на авансцену.

Це депутатка Василишин пливе, наче пава. Ці театральні паузи. Це дріботіння інституток у вузьких спідницях. Це романтичне закидання чола у потилицю. Скопійоване у Козлодоєва і актуальне до першої телефонної будки.

У Михальчишина сьогодні день народження. 30 років. Він виріс. Подорослішав. Розрісся. Витягнувся до неба. Пішов далеко вперед у розвитку.

Саме цей аспект свого богатирського здоров'я він продемонстрував місту та світу 12 листопада під час приснопам'ятної зустрічі з православними нехристями від дисперсного клубу Митуса.

Коли усе місто жадало всіма своїми районами напитись москальської крові. Коли все місто чекало, що Юра покаже гундяєвським розхристачам, де раком зимують, Михальчишин вчинив інакше.

Вчинив мудро і виважено. Він не піддався на примітивні провокації переляканих оченяток. Він виявився вищим за старшого брата. І тому затролив довгі руки Кремля всесвітньою павутиною. І це має глибокий сенс.

Та й який сенс масакрити тих фанерних персонажів? З ким і з чим тут боротись?

З істеричною імперською непомильністю Корнілова, який фанатично впевнений, що його боговибраними вустами промовляє Господь. У цьому атеїстичному світі – це однозначна клініка.

Православна нехристь Чалєнка ніяк не може розпрощатись з немитою Росією. Він ніяк не може за чехівським заповітом вичавити з себе усе рабське і бабське. Нечесане. Брудне. Вошиве.

З ким тут греко-римитись? З француватим заборонячем порнухи Яневським Данилом? З ким тут боротись, якщо ці ліберасти зовсім не такі толерасти, як вони себе малюють? Які ж вони космополіти, якщо народжені лише плазувати?

Це банальні тоталітарники-сталіністи, які жодним своїм пікселем не уважні до плюралізму маргінесів. Вони тільки крематорять інакомислячих заради вищості своєї раси. Той ж Павлів фейс-контролив комунальну власність таким голокостом, ніби він ще той Рудольф Хос. Хто не ненавидить Павліва ще дужче, може дописати тут ще й Рейнгарда Гейдріха чи Адольфа Ейхмана.

Усі ці невгамовні епігони Кривенка. Старпери, які вирішили зашифруватись під юнь і гордо назватись "Ми – туса". Що за препубертатні спроби мімікрії на старості літ? Уся їхня "Ми – туса" ніяка на ганста, не тру і не свег.

Вони ще б Манкурта присобачили до компанії. Той також фанат ісполаяти деспотом на усе, що рухається не так, як хоче Вова Путін.

У даному контексті, інтернет-мем Михальчишина набуває сакрального значення та співзвучиться з біблійним шібболетом. Михальчишин питає у нехристя Чалєнка про місцезнаходження саме шібболету. Бо правильна вимова шібболету – це культурний код невідомий зайдам. Це мовний пароль, щоб відрізнити чужих, які кислотою бризкають на не своїй, небогомданій планеті.

Фото з міської ради тут.

Михальчишина – з днем народження, а для пацанчиків з "Ми – туси" самурай Апокаліпсису RZA замутив саундтрек до фільму The Man with the Iron Fists, де й звучить трек "Black Out". Щоб мали на кого рівнятись своїми пісюнами.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.