Карпатівські ультраси. Практики покоління

Карпатівські ультраси. Практики покоління

олександр ковальчук,  16 листопада 2012

Ультраси львівських Карпат розповідають Варіантам найцікавіші епізоди фанатіння за улюблену команду.

Голоси поколінь (від 13 до 32 рр.) розказують про свій перший візит на стадіон "Україна", фан-зонні перформанси, олдскул, романтику виїздів, заряди, кричалки, фаєри.

+ Побажання футболістам львівських Карпат від Завжди вірних.

Паша Вождь (32 роки)

Перші рази на футбол ходив з батьками ще дитиною. Серйозне захоплення почалось тільки з 2004 року, коли Карпати вилетіли до першої ліги.

На той час багато звичайних вболівальників самоорганізувались в 10-му секторі і почали активно фанатіти. "Старожили" в цей час господарювали на 16-му секторі. Перший виїзд катнув на Динамо, тоді клуб організував цілий поїзд для фанатів.

До київського півфіналу Кубку України, неможливо забути перемоги Карпат над Чорноморцем, Ворсклою та Шахтарем.

Після декількох виїздів більшість 10-го сектору перейшла на 16-й. Цей час і вважаю як початок серйозного розвитку фан-руху у Львові. Потім були незабутні ігри у Лізі Європи. Перший євровиїзд.

Улюблене гасло галичан "Хто не скаче, той москаль" можу записати в свій авторський актив. Спочатку ідея була підтримана на секторі, потім з легкістю підхоплена усім стадіоном.

Взагалі, вважаю що карпатівські вболівальники є одними з найактивніших, патріотичніших та з великим розумінням футболу. Продовжую любити і підтримувати улюблену команду, як на виїздах так і вдома.

Бажаю великого розвитку клубу, відновлення "карпатівського духу" команді і несамовитих вболівальників, які будуть завжди і в радості і в горі.

"Якщо ти нездатний підтримати команду у період невдач, ти не вартий підтримувати її в момент тріумфів" – Біл Шенклі (славнозвісний тренер Ліверпулю).

Брат (30 років)

Фанатіти почав, як не дивно, з виїзду. Товариш запропонував поїхати з ним. Тоді Карпатами керував Кирпа, тому проблеми з транспортом не було.

Організовувався спецпоїзд і тому довелось пожертвувати святкуванням дня міста. Вдома ніхто не знав що я їду. Виїзд був ближній, тому можна було встигнути за один день.

Потрапивши один раз в середовище фанатів 90-х, залишаєшся душею в ньому назавжди. Важко описати всі емоції, які отримав 15-річний хлопець, який потрапив у чуже місто в компанії друзів в натовпі під 1000 чоловік своїх ))

Було дуже весело.

А на сектор я потрапив задовго до того. У класі, напевне, п'ятому. Приблизно 1993 року. У ті часи фанати носили довжелезні в'язані рози, дуділи на піонерських горнах без мундштука. Ми завжди намагались бути на секторі коло фанатів. Доводилось завжди ставити їм )))

Із фанатів тих часів пам'ятаю Лісу та ще двох, яких можна побачити на виїзді і в наші часи. Фартовий жовто-блакитний прапор, на якому зеленкою було написано Карпати Львів завжди був з нами. За допомогою нього ми перетворювали плацкарт на купе. Побував на двох виїздах спецпоїздами.

Потім перестав їздити. Також наша компанія чомусь перестала ходити на домашні матчі. Пам'ятаю, дуже хотів поїхати на збірну до Білорусі. Клуб організовував поїздку, але коштувала десь приблизно 80 гривень. Тоді для мене це було дорого і я, на жаль, так і не поїхав.

Знов почав їздити вже коли був студентом. Почалося з виїзду до Ужгорода. Намагався не пропускати виїздів. Епоха Green Lions закінчувалась. Вважаю, що на даний час – це піковий період львівського фанатизму.

Дружний колектив. П'янки, бійки з міліцією та аборигенами, бомбери. Потім по 1+1 показали фільм bbc hooligans )))

Я ніколи не робив банерів і не брав участі у складанні нових пісень, а от дими намагався робити якомога частіше. Взагалі, моя особиста думка така, що банери, прапори та розтяжки на секторі зовсім не є обов'язковими. Сильна фанатська бригада може мати звичайно один якісний банер, але не більше. Рози, фаєри, дими – це, однозначно, плюс. Плюс постійна якісна шумова підтримка.

Карпатам хочу побажати лише перемог. Також дуже б хотілося, щоб в наш час, коли більшість футболістів грають тільки заради того, що буде після матчу (клуби, каєни, кокс карибський), побачити справді команду з чимось більшим, ніж матеріальний інтерес. І прикладом, моїм ідеалом гравця Карпат завжди буде Лев Броварський.

Баджо (27 років)

На футбол мене привів тато. На матч з Динамо 1997 року. Після цього я вже не залишав чаші стадіону Україна. Згодом почав тусуватись з народом на 10 секторі, який тоді був фанатським.

Потім потягнуло на виїзд, але не знав спочатку з ким поїхати, тому попросив тата і ми поїхали на ближній виїзд до Тернополя. Після того, як ближче познайомився з братвою з 10 сектору, почав їздити з ними і на дальні виїзди.

Найцікавіше в фанатському двіжі – це саме дальні виїзди (3-5 днів). Або, коли Карпати забивають вирішальний гол у якомусь принципово-вирішальному матчі і сектор божеволіє та палає, а ти радієш, як дитина (треба бачити ці обличчя). Ось заради чого треба жити!

До малювання банерів мене чомусь ніколи не тягнуло, хоча один з них я колись робив і з того вийшла дуже цікава історія.

Це мав бути банер з силуетами великих дядьків. Я не знав, як їх намалювати і тому лягав на матерію, а моя дівчина обводила навколо мене контур. Так, як я був у ті часи дуже дистрофічним, то силуети були не здорових дядьків, а дітей під час Голодомору.

Різноманітні кричалки і заряди ми завжди придумуємо разом, спонтанно. Та є такі кричалки які має заряджати певна людина, наприклад всі дуже люблять коли я заряджаю "Танці" (групи ВВ).

А Карпатам я можу побажати молодих львівських талановитих гравців! І Кубок Львову!

Брілок (24 роки)

22 березня 1998 рік. Львів. Стадіон "Україна". Сніг. Холодно. Дерев'яні лавочки. Люди на деревах. Перший раз вживу побачив Валерія Васильовича Лобановського. Вперше побачив "брітанію" на гостьовому секторі. Вперше почув "разом у напад, разом у захист, до перемоги вперед!"

Вперше побачив Левчика Лео. Перша перемога Карпат в моєму житті. Перші емоції. І перше "КАР-ПА-ТИ, КАР-ПА-ТИ !!!" Момент, коли ти починаєш розуміти "це воно!!!" Мій перший домашній матч, на який мене привів батько. А далі мій перший домашній сезон і перша бронза в історії клубу. І в пам'яті назавжди склад команди від Стронціцького до Паляниці.

Завжди спостерігав за невеличкою купкою юнаків під табло. У душі знав, що рано або пізно я буду там. Але як до них попасти не уявляв. Тоді часи були не ті, що зараз. Ніхто нікого вконтакті не запрошував на сектор, на матчі, на виїзди.

Там всі знали коли й куди прийти і їхати. В той час потрібно було доводити, що ти фанат. Всі росли на одному фільм Ультра. І то ще треба було дістати відік, щоб переглянути фільм перед виїздом, як це переважно робилося.

А зараз ставиш лайк Вконтакті та дивишся ту сучасну порнографію, зняту далекими від того руху людьми. Хоча і зараз існує один сучасний фільм-біблія для фанатів.

Саме тому, з цієї купки, яка включала в той час і найстарше покоління, виросли справжні фанати, які зараз доносять ту всю культуру до нового покоління. Як сучасну, так і культуру олдскулу.

Бо з часом навіть щось колись нове, стає олдскулом. Через 4 роки, 2002 року, я потрапив перший раз на сектор, а в квітні 2003 року пробив перший виїзд в Луцьк. І знову 0-1 – перемагає улюблена команда. Перша моя виїзна перемога. З того часу це стало невід'ємною частиною мого життя.

Виїзди – це як назва великої книжки, а кожен виїзд – це його сторінка. Описати виїзд декількома словами практично нереально. Кожен виїзд – це історія. Хто їздить на виїзди, той знає і свою історію, і кожного з тих, хто з ним їде. Тому 88% зарядів, банерів, поганял – це результат виїзду, в дорозі все народжується. Ми всі як одна сім'я.

Не знаю про що зараз мріє молоде фанатське покоління, але я у свій час мав три мрії: дорости до бомбера, якнайшвидше пробити 8-й виїзд та стати правим фанатом і мрія, яка лише нещодавно тільки здійснилась – запалити на євровиїзді фаєр.

Зараз, звичайно, є три нових мрії. Одна з них вже здійснилась, а дві якраз реалізовуються. Дорости до бомбера мається на увазі те, що не було такого маленького розміру на мене. Звідси можна сказати і Брілок пішло. Бо таких «брілків» в той час практично не було.

Не буду більше тут наводити свої автобіографічні дані. Хочу озвучити одну тенденцію, яку я помітив. Таке собі порівняння, щоб нікого не ображати. Зараз в нас під таблом збирається в десятки разів більше пацанів. Але чомусь я впевнений, що фанатами виростуть одиниці.

Та дай Боже, щоб так не було. Побажання до молодого покоління – не ганятись за модою, а найголовніше – не губитися в субкультурах! Пам'ятайте, Команда має бути в серці! Кубок Львову!

Комерція і "футбольне піжонство" вбили в багатьох футболістів дух, а разом з тим – історичний дух команди. Я не про нашу команду, а так, загалом. А кожен вже собі подумає окремо про себе. у нас фанатів усе зовсім інакше.

П.С: "в атаку кинулись разом із капітаном ..."

Дрогобич. Banderstadt Ultras (23 роки)

Перший раз на сектор потрапив десь у восьмому чи дев'ятому класі разом зі старшим братом. Його одногрупник на той час був у темі, ну і взяли мене малого теж із собою. Тоді були зовсім інші часи.

Фанатський сектор – це була закрита тусовка і, щоб туди потрапити, треба було бути чиїмось братом чи другом. На секторі стояли 50-70 суворих лисих хлопців на бомберах, розах і важких черевиках.

Було багато правих скінів і за не відповідний одяг чи довге волосся можна було отримати в голову. Міліції завжди було більше, ніж фанатів, а озвірілі беркути ломились з палками в сектор з найменшої причини. Можна сказати, що фанатіти за Карпати я почав з 2005 року. Саме тоді зі шкільним другом пробив перший виїзд.

Важко виокремити щось одне найцікавіше. Дуже багато захоплюючих матчів було як вдома, так і на виїзді. Але домашня гра не зрівняється з виїзною. На виїзді зовсім інша атмосфера. Враження від інших міст, країн. Спілкування з іншими людьми. На виїзді ми всі – одне ціле. Виїзд – це вихід за межі сірої буденності і рутини. Виїзд – це те, що відрізняє фаната від кузьміча.

Група фанатів, яку я презентую, першою почала робити великі банери і перші ще примітивні хореографії (перформанси) на трибуні. Тому досвід великий. Декілька зарядів були придумані мною. Деякі вдалось запровадити, деякі – ні.

Хочу, щоб гравці Карпат не забували для кого вони грають. Нехай поважають своїх вболівальників. Футбол – це спорт №1 у світі. Таким його зробили вболівальники. Без вболівальників всі клуби, всі зіркові футболісти, тренери, президенти – ніщо.

Євген Цирк. Banderstadt Ultras (23 роки)

Вперше потрапив на стадіон 2005 року на матч Карпати – Чорноморець. Тоді ми були ще у першій лізі. Потім була перемога над кротами і дві поразки від Динамо (Київ). Після цих поєдинків я вже постійно приходив на фан-сектор.

На футбол я потрапив завдяки Дрогобичу. Він почав ходити раніше, а пізніше підтягнув і мене.

Найцікавіше у домашці – це та єдність людей на співах і зарядах, та ейфорія коли твоя команда забиває гол. І, звичайно, подяка гравців за підтримку.

На виїзді – єдність тих, з ким ти долаєш сотні, тисячі кілометрів. Пригоди, що супроводжують вас в дорозі туди і назад. Спілкування з місцевими мешканцями, відпочинок у місті, до якого ви приїхали. І сам матч.

Якщо говорити про малювання банерів, розтяжок і т.д., то кожен може придумати щось своє. У тому і є цінність тієї інформації, що несе банер. Головне, щоб усе це мало патріотичний зміст.

Щодо зарядів і співів – то тут теж усе просто. Вони мають бути патріотичними, легко співатись, заряджати на стадіоні своєю спрямованістю на підтримку клубу.

Карпатам хочеться побажати досягнути золотої вершини. Вершини вищої за ту, що була 1969 року. І нехай команда знає, що фанати завжди вірні їм.

Юра (13 років)

Вперше потрапив на футбол десь 2002 року, коли мені було три роки. Тоді мене вперше батьки відпустили з братом на матч.

Ми перейшлися з Андрієм через сихівський міст та підійшли до головного входу стадіону "Україна". І тут почалось найцікавіше.

У той день було дуже холодно і я був у великих пухових штанах на підтяжках. Андрій це відразу помітив і ми домовились, що він розпихає у тих великих штани "штучки", а за це мені дає шоколадку.

Звісно, що тоді, я не здогадався, що це були за "штучки" і з задоволенням погодився. Андрій, який також тоді був ще шкетом (років 17 мав), забув мені сказати одну дуже важливу деталь – щоб я про це не розказував батькам.

Після матчу я йшов задоволений та їв свою шоколадку, а брат також був задоволений з того, що все пройшло як треба.

Коли ми прийшли додому, я радісно розказав батькам про нашу з Андрієм операцію "Штучка" (я ж не знав, що це були фаєри!) Через декілька секунд я вже був в іншій кімнаті, а з кухні долинав крик.

Після цієї історії я потрапив на футбол аж в 12 років і збираюсь там затриматись на довго!

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.