Богдан Тихолоз: Слово є утилітарний інструмент, який варто шанувати і яким треба вміти користуватися

Богдан Тихолоз: Слово є утилітарний інструмент, який варто шанувати і яким треба вміти користуватися

Варіанти,  21 листопада 2012

Тихолоз Богдан Сергійович – український літературознавець. Кандидат філологічних наук старший науковий співробітник. Доцент кафедри теорії і практики журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Заступник декана факультету журналістики.

Старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Член Національної спілки журналістів України.

Сфера наукових зацікавлень – франкознавство, теорія та історія української літератури, філософії та публіцистики, психологія творчості.

Яким Ви бачили своє майбутнє у дитинстві?

Страшно сказати, але я хотів бути біологом. Одне із моїх улюблених дитячих слів це – травини, тобто тварини. І це моє зацікавлення було достатньо стійким, тому що в 11 класі я теж прагнув бути біологом. Брав участь у різноманітних олімпіадах, зокрема, всеукраїнського рівня. За всіма ознаками мусив вступати до Києва, на біологічний факультет.

Ще до цього часу на котромусь сайті крутиться інформація, що здібний хлопчик із Черкащини Богдан Тихолоз вступив поза конкурсом на біологічний факультет Київського університету, в той час як я вступив на філологічний факультет Львівського університету.

Була такою достатньо серйозна переорієнтація, адже батьки у мене - філологи, і, як кожна нормальна дитина, яка досягла підліткового віку, я прагнув звільнитися від батьківської опіки і збунтуватися проти того, чим вони займалися. Тому я вибрав біологію замість філології, але філологія мене все одно впіймала. Впіймала мене за рахунок Франка. І так я опинився у Львові, якщо коротко.

Яким чином Франко вплинув на Вашу долю?

Я цікавився біологією, загалом теоретичною біологією, а ще вужче – еволюційною теорією, при цьому - на сучасному рівні. І слово "еволюція" багато що означало для мене, і зараз вірю, що еволюція краща за революцію не лише у світі природному, а ще й у світі суспільному.

Так от, я навчався у 10 класі, і ми, як кажуть у школі, "проходили" Франка. Нам поставили завдання прочитати твір "Борислав сміється". Вдома не було великого зеленого 50-томника, але був великий коричневий 20-томник. І я, за звичкою і вже навчений, сягнув рукою за останнім томом, бо він має покажчика. Але останнього, за збігом останнього, на місці не виявилось. Виявився 19-й. У ньому містились філософські і соціологічні праці.

Я взяв його, розгорнув зміст і бачу: "Мислі о еволюції історії людськості". Я в житті не думав, що Франко писав про еволюцію. Я почав читати ці праці і був шокований, як можна так просто писати про такі складні речі. Я перед тим цікавився філософією, читав Гегеля, Фейєрбаха, Канта, німецьких філософів здебільшого, і вони вміли дуже складно писати про складне.

А тут чоловік так просто пише про складне, і виявляється, що, перепрошую, в результаті ті висновки до яких він доходить зовсім не менш важливі, ніж ті, до яких доходять його німецькі друзі.

Я відкрив для себе Франка, так би мовити, з чорного ходу, з його філософських та соціологічних поглядів, не з художньої творчості. Вже потім я перейшов до поезії, прози, драматургії. Мене Франко зачепив "за живе", і, крім того, я надибав там ті речі, які ще на той час були достатньо замовчувані. Йшлося про Франкову критику марксизму, досить радикальну.

Якраз батьки мої, особливо тато, на той час були включені у громадську діяльність, творилася незалежність України, 90-ті роки. І я відчував цю атмосферу, і побачив, що Іван Якович ніякий не революціонер-демократ, і не войовничий атеїст, і, тим більше, не марксист, - оце для мене було сенсацією.

Я занурився, написав роботу наукову в малій академії, приїхав з нею до славного міста Тернополя, і там мене зауважили професори Львівського університету: Валерій Корнійчук, Володимир Микитюк, які туди приїхали як члени журі, здається. І вони сказали: "Ану хлопчику, ану йди до нас, ти Франка досліджуєш. Франка можна досліджувати тільки у Львові.", а Львів для мене на той час був щось таке як Сінгапур, таке міфологічне місто.

Київ був знаним, Київ – це було місто молодості моїх батьків, місто культури, місто метро і багатьох інших атракцій. А от Львів був цілком загадковим і, як завжди, таємниця перемогла відоме. І я сказав батькам, що їду до Львова. Вони кажуть: "Та йой, то так далеко, нащо тобі той Львів, там родини немає".

А я хотів втекти від будь якого впливу, і таки втік, і про це анітрохи не шкодую. Уже у Львові прожив більше років, ніж до Львова, і якось поріднився з цим містом. Звісно, у цьому мені допомогли львів'янки, зокрема, та, з якою я одружився.

Ви за освітою філолог, але працюєте разом із журналістами...

Хочу сказати, що кожна професійна родина, якій є певна тяглість таких "ремесел" зазвичай каже, хоч би ким та дитина була, тільки не б не... Актори кажуть, щоб діти були тільки не акторами, філологи – тільки не філологами. І я чув від батьків, звичайно: "Тільки б не філолог", і сам не дуже прагнув.

Ті люди, які знають мене ближче, кажуть, що я не дуже типовий філолог. Я цього не соромлюся, досить багато прагматизму, не зовсім романтичної жорсткості, котра у філологів рідко буває, але, якщо буває, то швидко вивітрюється. Я дуже ціную досвід стислих наук, точних дисциплін. Я дуже вдячний вчителям які прив'язали мені любов не лише до рідного слова.

Слово я вважаю не окрасою нашого життя, а утилітарним інструментом, який треба шанувати і яким треба вміти користуватися. Можливо, журналістика стала мені близькою саме тому, що моє розуміння слова як «знаряддя, інструменту» - воно, так би мовити зовсім не філологічне.

Тобто мені здається що слово є важливим тоді, коли воно є інструментом спілкування, комунікації. Слово на полиці – це добре, це така собі "консерва" духовна. Слово яке промовляє оратор, яке промовляє політик, журналіст, учитель – оце те слово, яке має шанс бути справді почутим. Воно мене цікавить.

Яка Ваша думка про студентство сьогодення? Якою була Ваша молодість в університеті?

Студентство – це така справді "золота молодь" в хорошому значенні цього поняття. Це та молодь, у котрої, з одного боку, основною сферою діяльності є навчання, здобування знань, утвердження професійне, а з іншого – це молодь яка намагається жити на "повну", і це нормально.

І я, будучи студентом, так само намагався ці речі поєднувати. Фігурально кажучи, поклонявся не лише Афіні, богині премудрості, але й Афродіті, богині кохання, часами бувало і Діонісу, але не надміру.

І мені дуже подобається кредо Франкове: "Я з п'ющими за пліт не виливаю, з їдцями їм, для бійки маю бук, на празнику життя не позіваю, та в бідності не опускаю рук". От і мені хотілося так жити, і так ми своє студентство провели. Я був достатньо "вредний" студент, не завжди "зручний" для викладачів, хоч я сам, чесно кажучи, таких студентів люблю.

Коли на лекції сидить така спляча інертна маса, яка мириться із тим, що ти сюди прийшов, і думає, як би то прочекати якось півтори години, поки той дядько там "триндить" на суто теоретичні теми - мені самому не цікаво, я відчуваю, що засинаю. А коли я бачу такі жваві очі, часом чую критичні зауваження, іноді - полемічні вислови, коли студент може цілком зі мною не погоджуватись, але він має свою позицію – от тоді мені цікаво.

Відверто кажучи, я знайшов себе на журналістиці - думаю, що за 5-6 років я можу про це говорити - бо мені тут значно цікавіше зі студентами. Я дуже люблю і шаную філологів, філософів, молодь з факультету культури і мистецтв, але саме журналісти є динамічними, цікавими студентами. Їх багато хто не любить з викладачів, бо з ними тяжко працювати.

Їх втихомирити, щоб вони сиділи і не шуміли – просто нереально. Це люди які не можуть втримати язик за зубами, вони постійно здійснюють обмін інформацією. Але саме такі студенти, які не конче у всьому слухають свого викладача, але знають щось своє і знають, чого шукають, зазвичай досягають поставленої мети.

Загалом моє студентство було досить цікавим. По-перше, я дуже свідомо працював науково, і от свою дружину, тоді майбутню, а зараз чинну, тягав з собою на всякі конференції, семінари. Щомісяця були наукові акції, на яких ми виступали з доповідями. Я не відвідував всіх лекцій, я був прогульником. Я чітко для себе диференціював тих викладачі які були здатні сказати те, що мало б подальшу користь для мене.

Хочу подякувати викладачам філологічної школи Львівського університету, які мене ще «зеленого» студена запрошували на міжнародні конгреси, і тягали з собою де я спілкувався з науковцями.

По-друге - діяльність культурна. Ми брали участь у культурних акціях не тільки нашого факультету, а ще й факультету культури і мистецтв, який тільки формувався. З вдячністю згадую Богдана Миколайовича Козака який залучав мене до цих акцій, ще Роксоляну Петрівну Зорівчак, завідувача кафедри перекладознавства ЛНУ, також дуже ініціативну людину.

В нас було велике бажання наїстися "до схочу", до "не можу" культурних вражень. Тому практично щодня ми були учасниками культурних подій. Я б сказав що такий графік вимучував, але це було дуже ефективне студентство, тому що зараз не вдається в таких акціях брати участь.

Тому я б радив студентам, яким пощастило потрапити до Львова, чи до якогось іншого міста, намагатися дуже багато встигнути. І чим більше встигнеш, тим більше візьмеш з собою, зі своєї студентської юності.

Ну і, по-третє, не менш важливе у студентській юності, – пора кохання. І цей момент не можна пропустити. Тому такою заучкою в класичному розумінні я не був. Я і моя дружина дуже рано знайшлися, ми були однокурсниками, я ходив із сопілкою по під аудиторією і висвистував, викликав її: «Вийди коханая, парами зморена, хоч на хвилиночку в гай». Це були прекрасні часи.

Мені здається, що це не менш важливо, бо особисте щастя, родинне життя – це той фундамент, на якому можна будувати щось далі. Тому я звертаючись до студентства сучасного, хотів би сказати, щоб вони вчилися, кохали і шукали себе. Хоч вони це знають і без мене.

Чи були у Вас талони і незадовільні оцінки в період навчання?

Я був досить нечемним студентом, і у мене не все складалося гладко в університетському житті. Я закінчив з червоним дипломом, у мене не було жодної четвірки. Але не це цікаво, цікаво те, коли я збунтувався на першому курсі проти викладача, який мав досить догматичний підхід до навчання. Він заставляв переписувати тонни паперу і думав, що в цьому є сенс. Тому що всі ми лайдаки, і що нам треба переписувати з книжки інформацію до свого зошита.

Я зрештою сказав, що відмовляюся це робити, готовий дискутувати на ці теми у будь якому іншому форматі, але переписувати я не буду. Зрозуміло, що вся група потім переживала як я складу іспит, який тривав у мене дуже довго, близько півтори години. Це був усний іспит і я склав його "на відмінно".

І я пишаюся своєю єдиною четвіркою, яку я "здобув", будучи вже в аспірантурі, - з педагогіки вищої школи. У нас був дотепний викладач, який і співав, і танцював, і вірші читав на занятті з аспірантами, але при цьому вважав, що це - єдиний правильний спосіб спілкуватися з аудиторією. Але я так не вважав, і тому категорично відмовився готуватися до цього іспиту.

Мені здається, що педагогіка вищої школи – це більше мистецтво, ніж наука. Так само як і журналістика. І тут велика справа це, по-перше, любов до цього діла, якщо її немає, скільки ти книжок не прочитаєш, і які б мудрі вчителі тебе не будуть вчити це робити – ти не станеш ні вчителем ні журналістом. І друга дуже важлива річ – це досвід, який ти здобуваєш професійно. Отже, любов і досвід – це гарантія успіху чи педагога чи журналіста.

Чому саме вивчення Франка, а не Шевченка, до прикладу?

Так сталось, що я професійно утвердився як науковець саме в цій царині франкознавства. Але я ніколи не обмежував себе, є у мене праці присвячені Шевченку, Шашкевичу, поетам шістдесятникам, Олійникові, Симоненкові, Павличкові, Драчеві і митцям розстріляного відродження: Тичині, Рильському, Сосюрі.

Але й сам Франко не дозволяє замикатися на чомусь одному і обмежуватися. Він був людиною досить широкого світогляду і він завжди шукав чогось нового. Саме тому мені з Франком ніколи не нудно, бо він завжди пропонує щось нове. Досліджувати Франка - означає просто з обов'язкового досліджувати дуже багато чого іншого. Починаючи від античної культури, середньовічної, ренесансу, культури нового часу і аж до модернізму.

У Франка дуже багато ідей, які немовби зазирають у майбутнє. Він володів таким типовим для геніїв, але нетиповим для посполитого громадянства даром передбачення. Тому Франко завжди ніби простує дорогу у якійсь незвідані світи. Через це франкознавство зараз однією із найбільш динамічних галузей української гуманітаристики.

Я родом із Шевченкового краю, але так трапилося що мої наукові діалоги повсякчас тривають саме з Франком. І мені здається, що, глибоко шануючи Шевченка, в жодний спосіб не піддаючи сумніву його центральне місце у каноні українського письменства і культурі загалом, нам варто пам'ятати, що Україна - це не лише Шевченко, що Україна – це більше, ніж Шевченко.

Історична заслуга Франка, значною мірою, полягала в тому, що він немовби вивів Україну з цього шевченківського і постшевченківського етапу на якийсь новий рівень. Він поставив Україну на рівень політичної категорії, категорії в інтелектуальному світі. Так би мовити - окремої особистості серед інших народів.

Він був великим європеїзатором і та модель української культури, яку запропонував Франко, була моделлю вже нового порядку. Тут нема конфлікту, бо Франко був духовним спадкоємцем Шевченка. Але так само, як кажуть, що погані є ті діти які завжди слухають своїх батьків, погані ті учні, які у всьому слухають своїх вчителів, бо вони ніколи їх не переростуть. Вони завжди залишаться на їхньому рівні.

Так само й Франко великий і мудрий тим, що взяв від Шевченка все те що він міг взяти і пішов далі. І нам не треба зациклюватися тільки на Франкові.

Я не хочу, щоб мене зрозуміли в такий спосіб, що Іван Якович – наша національна Біблія і святиня, що там все написано і наша справа лише виконувати і нам більше нічого не треба робити і думати. Це думка людей сірих, примітивних, які шукають собі кумира всупереч Господній заповіді. Який забезпечить те, що наша влада називає стабільністю.

Стабільність – це регрес, це повернення назад. Франко страшно лаявся, якщо б почув, що він сказав про Україну все. Іван Якович завжди шукав щось нового, не боявся змінюватись. І мені здається, що Україна матиме шанс, якщо не боятиметься змін. І треба у великих вчитися критичної самооцінки, і вміння шукати себе нового.

Який Ваш рецепт успіху та щастя?

Я боюся людей, які є людьми однієї думки. Які зводять життя, своє чи держави, чи цілого світу до якоїсь однієї формули. Такими людьми були Гітлер, Сталін. Я знаю багато мудрих думок, і багато з них є рідними, і стали вже моїми. Але я не вірю в те, що життя можна вичерпати формулою. І, зрештою, звести до якоїсь доктрини.

Добрі математики знають, що математика - це не формули, це - творчість. Коли за формулами бачиш образи, поняття, взаємодію. І справжня наука починається там, де є складність. Тому моє просте життєве кредо, яке не я вигадав, – намагатися пізнавати себе і бути собою.

От мені здається, що література, журналістика власне наукова творчість – це ті сфери які дають можливість розкрити себе, якісь свої хисти та таланти, те, що закладене Богом і ціле життя себе шукати. Не пробачають ці сфери, коли ти намагаєшся видати себе за іншого.

Щоб Ви порадили прочитати своїм студентам?

Раджу читати все. Сенека у своїй праці «Моральні листи до Луцілія» написав, що погані книжки так само важливо читати як і добрі, бо, якщо ми будемо читати лише добрі книжки, то як ми довідаємось де погані, і навпаки? Є такі книги, які з людиною можуть йти все життя. Це, передовсім, релігійна література, філософські праці.

Я можу вважати своїми вічним співрозмовниками того ж таки Франка, Сковороду, а також таких світових мислителів, як Конфуцій і Платон. Одного разу британський філософ Бертран Рассел сказав, що вся історія західної філософії є нічим іншим, як нотатками на берегах Платона.

Дуже імпонує мені екзистенціальна традиція, зокрема, праці Серена К'єркегора, Альбера Камю.

Мені дуже втішно говорити, що зараз спостерігаємо ренесанс доброї української літератури.
Взагалі, література не любить добрих часів, вона любить погані часи. Творчість стимулюють якісь виклики зовнішнього середовища, коли все занепадає, і тоді дух пробуджується. От така химерна логіка парадоксу.

Мені здається, що такими здоровими проявами в українському письменстві є творчість письменників, яких я завжди раджу студентству: Василя Шкляра, Марії Матіос, Ліни Костенко, Володимира Лиса. Окрім того, зберігає високу планку українська поезія: Римарук, Герасим'юк, Малкович.

І, якщо підсумовувати перелік, то мені здається, що для студентів-журналістів дуже важливо читати добру, якісну публіцистику. І таку публіцистичну традицію маємо в Україні. Це проект "Бронебійна публіцистика" в межах бібліотеки газети "День". Там є 15 імен найяскравіших "звізд" і важливо в цих ідеях шукати себе.

Читати важливо не тому, щоб щось знати. Читати важливо для того, аби пізнати себе і ставати кимось іншим і кращим, ніж до прочитання. Є речі, які нас перевертають. Є такі фільми, переглянувши які, ви ходите 3 місяці під враженням. Музика, яку ви слухаєте доти, поки ви її переживете і не підете далі. Мистецтво і література важливі тим, що вони дають можливість людині творити саму себе.

відео: Марина Шуміліна

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.