Якийсь невидимий позитивний заряд Оленки Мартинець

Якийсь невидимий позитивний заряд Оленки Мартинець

Мальва Вовк,  26 листопада 2012

Варіанти продовжують серію інтерв'ю з неповносправними та їх сім'ями, які аналізують особливості соціальної адаптації в українському суспільстві.

Оленка Мартинець (45 років). Синдром Дауна.

Розповідає мама Євгенія

Оленка народилася в грудні 1967-го року з синдромом Дауна. Нам, батькам, знадобилося багато сил і терпіння, щоб допомогти дитині почувати себе нормальною у цьому суспільстві. Я прочитала море інформації про цю хворобу і знаю, напевне, все.

Обурює мене найбільше, коли читаю, що даунята не мають права на життя. Наприклад, в Данії розмов про даунів вже немає, з вулиць Парижа також вони зникли. Майбутні матері, дізнавшись про те, що їхня дитина народиться з таким синдромом, переривають вагітність. Я не осуджую їх.

Школа

Тоді, за Радянських часів, ми були "білими воронами". Лікар зі школи, в яку ми хотіли влаштувати Оленку, сказала: "Ви думаєте, що ваша дитина вчитиметься в місті? Тільки через мій труп"! А Оленка на той час уже вміла читати, бо ми займалися з нею вдома.

Приватно Оленку вела лікар – завідувач дитячим відділенням в лікарні на Кульпарківській. Тоді приїхав до Львова парапсихолог і наша лікар запропонувала пройти тестування у нього. Він зробив Оленці 42 тести, а тести тоді майже ніхто ще не проводив у Львові.

Ми чекали на коридорі на результати, бо від них залежало, чи буде дочка вчитися в допоміжній школі. Лікар вийшов і сказав: "Ви – щасливі батьки. Завжди біля вас буде шматочок любові, велике серце. Ви не знатимете, що таке наркоманія, пияцтво. З вами житиме ангел". Це був молодий лікар, який недавно закінчив університет. Оленка здала ті тести і мала змогу з 1976 року ходити в допоміжну школу у Львові на Пекарській.

Моя дочка мала вади мови, ходила до дефектолога, але скаржилася, що та б'є її по пальцях за те, що вона робила все повільно і не вимовляла букву "Р". Тоді ми перестали ходити до дефектолога і намагалися допомогти їй самі. Я ніколи не скаржилась і не звинувачувала вчителів.

Оленка вчилася в класі, де всі діти були повністю здорові, лише вона з синдромом Дауна та хлопчик з епілепсією. В школі вона мала двох "захисників" – хлопців, які жили по сусідству, часом приходили до нас на чай. Я знала, що Оленку ніхто не чіпає, бо хлопці завжди її супроводжували. Оленка знала, що хвора, що не така, як усі, і ніхто її не переконував, що вона здорова. Нормально це сприймала.

При потребі моя дитина не встидається просити допомоги в сторонніх людей: наприклад, важко їй через повноту підніматися в трамвай і вона просить подати їй руку. Я також вже не така мобільна, тому рада, що вона може самостійно дати собі раду. Єдине, що мене тривожить: як вона житиме, коли не стане мене? Я максимально старалася навчити її всьому, чого вимагатиме повсякденне життя.

Робота

Після школи Оленка працювала в галантереї ткалею: ткала шалики. Знала, що повинна встати зранку і сідати до станка. Працювала повільно, але зосереджено і відповідально. Вона отримувала зарплату за свою роботу, відчувала себе реалізованою.

З грудня 2001 року до грудня 2004 року працювала робітницею Центру Духовної підтримки осіб з особливими проблемами при Українському католицькому університеті.

Наша сім'я старалася багато подорожувати Україною. Їздили в Галич, в Київ, на Закарпаття, в Славськ, на замки Львівщини, в Моршин, Страдч, в Берестечко, в Тухлю, Борислав, Дрогобич, Гошів. Були в Польщі, бо там у мого чоловіка багато родичів. Оленка дуже любить поїздки, нові цікаві місця.

Духовність і творчість

Оленка завжди хотіла піти до церкви, на сповідь, але не мала першого причастя. Рух «Віра і світло» нам дуже в цьому допоміг. В церкві святого Антонія діяв цей рух. І ми туди звернулися: почали готуватися до першого причастя. Оленці було тоді 33 роки.

Коли Оленка захопилася Святим Письмом, тоді й почала писати вірші, оповідання. Спочатку малювала, листівки робила. Зараз пише про життя, вірші для мами також багато місця займають. Вона сама собі сідає і пише. І дуже організовано, і зосереджено працює.

Латинською мовою цікавилася, англійською, в свій час вчилася гри на скрипці. Потім було малювання, ткацтво. Зараз вона пише то турецькі твори, то польські. Знаходить потрібну літературу, досліджує різні періоди. Працює поволі, але результативно. Вона дуже сильно відчуває мій настрій, настрій навколо. Працює тоді, коли має настрій, бажання, натхнення. Чим більше вона розкривала для себе релігію, Церкву, тим більше читала і писала.

Останнім часом їй важко, здоров'я не дозволяє кожного дня відвідувати Реабілітаційний Центр.

Безкінечно зустрічалися в нашому житті ситуації людського нерозуміння, негативу, але звідкись беруться сили і ми йдемо вперед. Оленка відкрита до світу, до людей, не озлоблена. Вона досить самостійна. Треба допомагати їй, але їсти може собі підігріти сама, посуд помиє, підмете.

Дуже організована дитина. Сама знімає гроші в банку, забирає пенсію. Коли Оленка отримує пенсію, то це свято для неї – вона знає, що за ці кошти може купити собі нитки для ткацтва, книжки, які їй подобаються.

Батьки часто самі поглиблюють проблемну ситуацію своїх дітей, які мають вади розвитку, надмірно ними опікуючись. Багато залежить від батьків. Все, що у нас було, ми вклали в Оленку. Вона має багато друзів, відкрита, знає польську та російську мови. Люди часто приходять до нас, спілкуються. Я нікого не змушую відвідувати нас – їм просто цікаво, вони отримують від Оленки якийсь невидимий позитивний заряд.

Скільки вкладеш – стільки матимеш віддачі. Діти з синдромом Дауна теж бувають різні. Оленка як лакмус: відчуває людей серцем, спостерігає за ними, звертає увагу на те, що ми, дорослі і здорові, пропускаємо.

Вірші Оленки

Осіння елегія

Хмари затулили сонце золоте,

Птахи відлетіли в теплі краї.

Всюди стало сумно і затихло все.

І дерева голі вітер хитає.

Сумно, сумно все навколо –

Соловейко теж затих.

Невесела ця картина,

Дощик сильно плюскотить.

 

Голос мами

Голос мами я почую

В байці, в пісні колисковій,

В шелесті беріз і трав,

В щебетанні ластівок.

Голос мами, наче річка

Випливає і дзюрчить.

Часом хвилі набігають,

Потім тихо знов тече.

Голос мами мов сопілка

Грає тихо милозвучно.

Защебече соловейком і шпаком,

Наче вітерцем задзвенить у вухах.

Голос мами наче сонце тепле.

Дасть тобі пораду і потішить,

І зігріє теплим словом, чарівним.

Ласкою пригорне, наче благодать.

 

Оповідання Оленки

Легенда про калину

Жили собі Любава та Іван. Іван був козаком. У Івана був свій кінь – Орлик. Орлик був спритний і гарний. Одного дня Івана взяли козаки на війну. Любава засумувала за своїм козачком і тоді почала Любава писати листа до Івана. "Любий мій козаче Янко, я дуже за тобою затужила, не міг би ти посилати вістку мені, як ти там".

Іван також тужив за Любавою. І пише її таке: "Любавушка моя, я посилаю тобі вістку. Зі мною все добре, служу в армії, б'ю ворога за тебе, за волю батьківщини. Тільки прошу, слухайся моїх батьків, вони дуже добрі і лагідні, будь з ними ласкава і ввічлива".

Батьки пишуть до сина листа: "Любий наш сину Янку, твоя Любава стала до нас ласкава, добра, лагідна та слухняна. Ходить по воду, поливає квіти, робить всю хатню роботу. Одного дня пішла як завжди по воду та не прийшла. Ми дуже її полюбили за працьовитість, слухняність. Тепер не знаємо? де вона і що сталося з нею". Як взнав Янко, що Любава загубилась, то просить отамана про відпустку. "Отамане, відпусти мене на 4 дні до батьків, сталася велика біда, загубилася моя мила Любава. Як її знайду, то повернусь до війська". Отаман хоч був суворим, але відпустив Янка, бо мав також батьків.

Приїхав Янко додому і зразу зайшов до хати. Батьки були дуже зажурені. Розповіли Янкові все зі сльозами. Тоді Янко почав шукати Любаву та не знайшов, але запримітив біля води якесь деревце з червоними ягодами. Янко спитав у батька: "Тату, що то за таке дивне дерево росте біля озера?"

Тоді татко розповів таке: "Сину, в ту пору, коли ти поїхав, була тут велика вода, що затопила всі береги. Ми бачили, що Любава пішла по воду, але не могли наздогнати. Я сам бачив, що перевесло Любави зламалося і та вода знесла її на гострі каміння. Вона бідненька так впала, що сильно поранила ногу. І на землю впали великі краплі крові і з них виросло це дерево, як символ вашої любові".

Оповідання про дружбу білочки та їжачка

У сосновому лісі жили собі білочка з більчатами. Всі свої запаси: гриби, горіхи заховала подалі в дупло, щоб взимку було чим ласувати. Все літо, всю осінь були у білочки великі клопоти, бо треба було позбирати і гриби, і горішки на запаси, щоб коли настане зима вона могла трохи прокормити своїх діточок.

Ось одного разу білочці було треба назбирати ще й соснових і ліщинових шишок. Зібралася вона швидко, збігла по дереву на землю і почала збирати ті шишки та й наткнулася вона на якусь велику шишку. Хотіла порухати білочка ту шишку та й не помітила, що шишка жива.

Вона наблизилась до тої шишки, але шишка виставила свої голочки і сильно вколола її в лапку. Подумала білочка: "Що це за така колюча і велика шишка. Та вона ще й жива?" Білочка не знала, що це не шишка, а простий собі їжачок. Тільки білочка відійшла від їжака, як їжачок встав на свої лапки і привітав білочку словами: "Здоров була білочко, що це з тобою?"

І білочка розповіла їжачку про все.

Їжачок тільки посміхнувся. "Ти що, сусідко, забула, що це я був. Давай будемо товаришувати, я тобі допоможу, буду носити для тебе і гриби, і горішки, і яблука та шишки, все буду тобі допомагати, тільки дай кошика для грибів".

Так і стали товаришувати білочка та їжачок.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.