Юрій Брилинський: У театрі не можна відмовлятись від ролей

Юрій Брилинський: У театрі не можна відмовлятись від ролей

олександр ковальчук,  29 листопада 2012

Заслужений артист України, актор Національного академічного театру ім. М. Заньковецької Юрій Брилинський розповідає про свої стосунки з театром, літературою і тоталітарною системою.

Театр. З чого все почалося?

Був такий час, коли у мене були проблеми з житлом, треба було шукати засоби для існування і мої друзі, в тому числі Богдан Ступка, розказали, що у театрі ставлять "Гайдамаки". Я пішов на проби і по нинішній день там, з 1963 року.

Але ви планували бути філологом?

Мене забрали в армію, бо я перестав ходити на лекції, просто мені стало нецікаво. Коли пішли марксизми, ленінізми, я не міг ніяк включитися, щоб це слухати.

Крім того, ректора Лазаренка тоді вже зняли і для мене це був удар. В 1964 році мене забрали до армії, а моїх друзів у цей час арештували, просто раптом перестали приходити листи.

Потім поновився в університеті і знову мене вигнали. Я був уже на 4 курсі і на Шевченківському вечорі, несподівано для самого себе, я прочитав вірш "Мені однаково". І це вже було все.

Театр vs Література

Ви в одному інтерв'ю сказали, що театр не любите, але любите літературу

Літературу простіше любити. Ти читаєш те, що тобі подобається. А театр це робота, ти залежний від всіх.

Але робота в театрі мені дуже подобалася на початку. Ми ще були молодими – і Ступка, і Данченко, і Стригун, Хостікоєв. У нас був дуже сильний чоловічий склад.

Атмосфера "за кулісами"

Розкажіть, будь ласка, про середовище в театрі поза роботою

Це була дуже цікава атмосфера в театрі, з однієї сторони душили все це, до комедії доходило, заборони одні, а з іншої сторони – була така атмосфера, були такі люди.

Микола Рябчук, відомий літературознавець, він працював в електроцеху, робітником сцени працював Ярослав Кравченко, сьогодні професор Львівської академії мистецтв та поет Грицько Чубай. Говорили в перерві на літературно-мистецькі теми.

Коли кажуть про радянські часи, що все так добре було, не можу це слухати. Це жах був, нічого гіршого у світі не може бути.

Але ми були тоді молоді, спілкувалися більше, десь на каві зустрічалися, читали вірші, в майстернях художників зустрічалися. Всі жили як одна сім'я.

Часто збирались в майстерні покійної Теодозії Бриж і розмовляли про мистецтво.

А як щодо літератури, які книги улюблені, як вдавалося у часи заборон діставати цікаві екземпляри?

Я страшенно люблю читати, це з дитинства. У нас була непогана бібліотека, тоді моя улюблена книжка була Українська загальна енциклопедія, я читав її без перестану і знав всього багато.

Моя бабця була дуже обдарована, вона прекрасно малювала і дуже багато знала. Це для мене приклад.

Часом у мене виникали колізії з вчителями. Коли вчителька сказала, що Волга впадає у Чорне море, то я її поправив і мав проблеми.

Я читаю не лише українською і російською, а й польською, чеською та словацькою, як тільки приїжджав до Харкова, то заходив до магазину Дружба, де продавалася поезія дружніх народів.

Насправді, якщо хотілося, то можна було дістати все, навіть в ті часи. Антонича Ігор Калинець приносив з архіву і давав читати. Всі вірші треба було за ніч переписати і віддати.

Що читаєте зараз?

Я зараз з великим задоволенням перечитую Чехова. Недавно Шолохова перечитував, "Тихий Дон", геніальна річ, по суті антирадянська.

Ну і є ряд поетів, до яких я постійно звертаюся. Я страшенно люблю прозу Івана Франка – "Boa Constrictor", "Петрії і Добощуки". У нього у кожній царині виходили просто геніальні речі. Нас у школі цього не вчили.

Я дуже люблю Свідзінського, дуже люблю Ореста, неокласиків. Дуже люблю вірші покійного Ігоря Римарука, Василь Герасимюк геніальний поет.

А сучасну літературу?

Я перечитую книгу Юрія Іллєнка "Доповідна Апостолові Петру". Це геніальна книжка.

Ця людина була зрусифікована, вчилася у Москві, повернулася на Україну і стала великим патріотом. З книжки видно як у нього пробудився генетичний код, можу її порівняти з "Уліссом" Джойса.

Наша література не є гірша, просто треба це цінувати. Але якщо ви чекаєте, що я скажу, що люблю Андруховича, то цього не буде. Він мені колись подобався, коли він починав як прозаїк.

Жадан мені подобається, він зараз стає щораз серйозніший. Його вже у театрі Франка поставили, він позбувся підлітковості і стає серйозним письменником. Він зрозумів, що реальність значно цікавіша за вигадку.

Враження від інших театрів

Дивлюсь польський канал Культура і там показують різні вистави, не тільки польські.

Недавно дивився "Брати Карамазови" Люблінського театру, але недодивився, мені не подобається як поляки грають росіян. Вони найкраще себе грають.

У покійного Богдана Ступки була ідея зробити український класичний театр, в якому б гралися тільки класичні українські п'єси.

Традиційний vs сучасний театр

Традиційний театр сьогодні всі критикують, але він має свого глядача, куди ти дінешся? Завжди повний зал, приймають прекрасно. Але мусять бути і сучасні п'єси. У нас є Орест Огородник, який пише і сам ставить п'єси і вони користуються великою популярністю.

Якщо взяти Свідзінського, скільки людей його читають? Так само модерні вистави мають свого глядача, але їх не так багато. Переважна більшість хоче оперет, хоче бавитися. Найбільш масове дійство сьогодні – це мюзикл.

В чому ще проявлявся Ваш нонконформізм, яку музику слухали?

Ми всякими правдами діставали музику Пендерецького. У Києві я познайомився з Леонідом Грабовським, прекрасним композитором, який зараз живе в Штатах. Це модерний дуже композитор. Він на слова Воробйова багато написав.

Ми прагнули модерної філософії, шукали чогось нового. Купували книжку про буржуазну філософію і цитати з К'єркегора там шукали. Або купували книжки з сучасних філософів польською мовою.

А від ролей доводилось відмовлятись?

У театрі не можна відмовлятись від ролей. Треба грати все. Але я один раз уникнув небажаної ролі. Була така вистава "Чорний китаєць" за п'єсою Галана.

Це мерзенна п'єса. Він на Папу плював, то що було йому плюнути на українських націоналістів?

Там була негативна роль отця Румеді, греко-католицького священика. Я був назначений на цю роль разом Максименком.

Він працював над цим, а я ходив на репетиції, не дуже старався. А потім у мене почало виходити і режисеру почало подобатися, я зрозумів, що це трохи небезпечно.

Я не міг цього зіграти, мій прадід був греко-католицьким священиком, я виховувався у родині священиків і, всякими правдами і неправдами, хотів уникнути цієї ролі, а Максименку вона якраз дуже подобалась, то я так і не зіграв її.

Знаю, що у вас є мрія – написати книгу про людей, яких любите. Про кого саме?

Я вже її пишу, але тільки тоді, коли мені пишеться, бо я дуже лінивий. Роман Федорів покійний казав, що він не пише, коли йому легко пишеться.

Я не можу так, я дуже довго обдумую. Справа в тім, що я нічого не придумую, я пишу правду.

Трохи гумору буде. Якщо дасть Бог здоров'я, то вже наступного року закінчу.

Це і про театр історії, не тільки про акторів, а й про наших працівників.

Вони страшенно віддані цьому театрові. От про Богдана Ступку. Я з ним бачився востаннє у березні, за два дні до мого ювілею. Ми з ним зустрілись у Києві, згадували молодість.

Чи вірите в розвиток української культури?

Я вірю, що все мусить направитись. Я перечитую часто свого улюбленого Чекаленка, його спогади. Він пише, що навіть 2 роки незалежності дадуть своє, а тут аж 20 років.

І навіть зараз у Верховній раді з'являться молоді хлопці, які дадуть відсіч цим негідникам.

Довідка:

Юрій Брилинський – український актор, Заслужений артист України. Навчався на філологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка.

Від 1963 року — актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької.

Зіграв понад 120 ролей на сцені, знімався в кінофільмах.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.