Агностик

Новела "Агностик" львівського журналіста та учасника АТО Юрія Лелявського.

Юрій Лелявський – львівський журналіст, учасник АТО, прес-офіцер 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади (з травня 2016 і до жовтня 2018 року). У 2015 році Петро Порошенко нагородив Юрія Лелявського орденом "За заслуги" III ступеня.

Отець Максим був людиною веселою та легкою. Це з'ясувалось ввечері, коли персонал відділу РОС МПЗ влаштував у своєму кубрику маленьку вечірку. З музикою з мобільника (треки, щоправда, лунали не дуже голосно, бо це ж не дискотека в клубі), з салатами, з домашнім салом, з ковбасою, з кока-колою і, певна річ, з горілкою, тому що душа бажала свята. Вечірка відбувалось компактно, без галасу, у колі своїх, з дотриманням правил конспірації та світломаскування.

Але стоп. Ви ж не знаєте, що таке РОС МПЗ. Армія взагалі є цариною всіляких абревіатур, скорочень та інших незрозумілих і дивних для цивільного вуха слів. Коли людина з гражданки потрапляє у збройні сили, то спочатку вона перетворюється на такого собі  криптолога, який у стислі терміни має зрозуміти, що означають всі оці: ЗПЗМ, ОРР, ОГШБ, РМЗ, ЗНШ, ТПУ, РАО, ПММ, РВП та інші військові таємниці. Деякі абревіатури здаються, наче, і не дуже військовими. Наприклад, РОП та ВОП – наче веселі слова з дитячої лічилки, хоча насправді це про серйозні речі: РОП – ротний опорний пункт, а ВОП – взводний опорний пункт. ВОП – це крайній, нульовий, рубіж оборони, передова. Це – фронт. Траншеї та бліндажі ВОПу – це ще наша територія, а от за ними, за смугою нейтральної землі, розпочинаються позиції ворога. Якщо когось відправили на ВОП, то цей боєць точно знаходиться у зоні підвищеного ризику.

Деякі армійські абревіатури, схоже, що наче спеціально придумали, щоб всі розуміли, що в  збройних силах не все так просто. Як колись лише одне вимовляння звуків на кшталт: ЧК, ОДПУ, НКВС, МДБ чи КДБ мало скеровувати людей на правильний шлях, так і в сучасній українській армії, згідно з задумом Генштабу, літери РОС МПЗ вже самими своїм звучанням повинні викликати у служивої людини священний трепет. Гнати з голів бійців думки про порушення дисципліни та Статуту. Так от, відділ РОС МПЗ – це відділ роботи з особовим складом з морально психологічного забезпечення. У штатних документах офіцерів цього підрозділу ще називають виховниками. Саме вони мають виховувати в особового складу повагу до Збройних Сил, патріотизм та військову дисципліну.

Однак в армії цих офіцерів-виховників й досі називають на старий радянський манір – замполітами. Замполіт є суто радянським словом, яке розшифровується як заместитель командира по политической части. Політикою, тобто інформуванням, лекціями про сучасний політичний стан у світі чи написанням бойових листків-стінгазет, замполіти ЗСУ також ще займаються. Але набагато менше, ніж їхні радянські попередники. Основна робоча функція замполітів-виховників ЗСУ – це профілактика й фіксація порушень дисципліни та статуту, які скоює особовий склад. А також  написання документів, які підтверджують це  порушення для подальшого покарання винного.

Весь цей процес називається – "проведення службового розслідування". Замполіт друкує тексти обсягом 15-20 аркушів формату А-4, де описує факт, обставини проступку та  данні про військовослужбовця-порушника. Потім усю цю купу паперу він несе до офіцера-юриста, який є в кожній частині, і вже той ставить під всім цим свій підпис, мовляв, службове розслідування провели правильно, факт провини підтверджується. Якщо порушення незначне, то винного чекає штраф чи позбавлення місячної  зарплати. Коли стається щось серйозне, то все, що склав до купи замполіт, спершу переглядає офіцер-юрист, потім офіцер-дисциплінарник, і вже згодом справа йде до військової прокуратури, а звідти – і до суду.

Написання цих "службових розслідувань" часто займає до 80 відсотків робочого часу замполіта роти чи батареї. От чому замполіти, тобто, виховники – це  такий собі маленький каральний меч ЗСУ. НКВС та гестапо в одному флаконі. Це, звісно, перебільшення, але суть роботи замполіта наразі зводиться до цього. Більшість замполітів не має юридичної освіти. Як писати службові розслідування вони не знають, і тому, зазвичай, беруть у більш досвідчених колег файл-шаблон якогось іншого розслідування та просто вписують туди потрібні прізвища, номери частин і  обставини порушення. Де у всій цій паперовій діяльності сенс, вже ніхто не розуміє. Але замполіт мусить це робити. Він годинами набирає пункти статей Статуту ЗСУ, які порушили бійці, і вже навіть не розуміє, хто він тепер: військовий, слідчий прокуратури чи дільничний міліціонер, який складає протокол про бійку на танцях у сільському клубі.

На допомогу виховнику в кожному підрозділі ще передбачена посада офіцера-психолога, який має слідкувати за психологічним станом солдатів, вираховувати осіб з суїцидальними нахилами, тих, хто впадає в затяжну депресію чи відрізняється агресивною поведінкою. Саме він й має знімати психологічне напруження у солдатів. Але часто на посаду армійського психолога можуть призначити наказом будь-якого офіцера, навіть без спеціальної психологічної освіти. І вже залежно від його життєвого досвіду, інтуїції, особистих навичок та знання людської психології він буде забезпечувати "морально-психологічне забезпечення".

Якщо дисципліною солдата займається виховник, психологічним станом – психолог, то душа воїна – це парафія армійського священика, тобто капелана.Коли навесні 2014 року на Сході України розпочалась війна, то в підрозділи, що кидались в бій, на правах волонтерів доволі швидко почали приїжджати священики. Спочатку цей рух був стихійним, але вже з 2015 року розпочався процес розгляду законопроекту інституту капеланів у Збройних силах України. Відтак майже кожна бригада ЗСУ мала свого капелана. Якщо підрозділ знаходився на ротації в зоні АТО, то бойові священики часто добирались до місця розташування підшефної бригади, привозили гуманітарні вантажі, продукти, Біблії кишенькового формату, ліки, одяг тощо. І, звісно, правили служби.

От якраз сьогодні до нашої в бригади на Донбасі аж зі самої Івано-Франківщини приїхали волонтери, які привезли черговий гуманітарний вантаж. А з ними й прибув капелан, отець Максим. Колись за Союзу він відслужив строкову службу, а потім висвятився на священика та мирно правив служби у храмах. У 2014 році розпочалась АТО і багато людей в Україні знову перетнулись з армією. Хтось став кулеметником чи снайпером, а хтось, як отець Максим, військовим священиком. Тобто майже солдатом. Хіба що без зброї. Навіть зараз, коли він сидів з нами за столом, на ньому був формений піксельний кітель ЗСУ поверх чорної ряси. На кітелі з правого боку була нашивка з написом "капелан", а на погоні замість військового звання був хрест. В армії все має бути чітко, а кожен підрозділ  мусить мати свою емблему.

З нагоди приїзду гостей, зокрема, і капелана, замполіти і влаштували маленький бенкет. На ньому ми й побачили, якою компанійською людиною був отець Максим. Він, опинившись серед військових, певно, пригадав, як сам колись служив. Розповідав нам усілякі веселі бувальщини зі свого солдатського буття, а ще, наче завзятий тамада постійно вигадував різноманітні тости: "За здоров'я усіх хто тут є за столом!", "За Україну!", "За нашу армію!", "За нашу перемогу!" Тут вже гріх не випити. Мені біля нього цікаво було ще й тому, що раніше я майже не спілкувався зі священиками. А тут такий сюрприз.

Напевне лише в армії можна зустріти такого веселого, безпосереднього та щирого священика, який і настрій підніме, і кумедні байки розповість. А ще й чарку, яку ти з ним разом перехиляєш, благословить, перехрестить і за гріх вважати не буде. Колись від однією релігійної людини я почув таку фразу: "Раз сходив до церкви, поговорив з отцем і так на душі легко стало, мов камінь з серця впав". Щось подібне відчули й ми під час спілкування з капеланом Максимом. От вона, сила душпастирської бесіди. "А теперка, хлопаки, най вип'ємо за наших танкістів! Траки – сила!", – далі лунав зичний, добре поставлений голос капелана, – "Дай Боже сили, нашій  артилерії, бо вони також боги війни! Батарея – вогонь!" І ми, звісно, його підтримували. Маленьке, майже підпільне (бо заборонене Статутом) свято тривало.

А вже наступного дня на ранковому шикуванні отець Максим, строгий й урочистий, з хрестом та Євангелією в руках (навіть не вірилось, що вчора він пив за здравіє кожного бійця та офіцера ЗСУ) правив службу. Бійці та офіцери на плацу слухали кожне його слово. Коли він почав читати слова молитви зі Святого Письма, то всі познімали шапки. Холодний, пронизливий вітер, який налітав з вкритих снігом полів Луганщини, просто різав наші стрижені голови, дряпав шиї крижаними пальцями, ліз за комір бушлатів. Але хлопці стояли, наче кам'яні.

Після молитви отець Максим повільно рушив уздовж шеренги. За ним позаду, поважно, ніби паламар, йшов солдат Іван (який в штаті вважався водієм-кіномеханіком і був приписаний до РОСу). Фільми Іван, звісно, що не крутив, а крутив баранку "Урала". А зараз він допомагав отцю Максиму правити службу й обережно тримав, немов церковну чашу з кагором, синє пластмасове відро. Капелан перехрестив відро, опустив в нього сріблястий хрест, і відтепер рідина стала вже не просто водопровідною водою, з домішками іржі та хлорки, а водою освяченою. А значить цілющою і захисною, для того, хто вірить.

Священик неквапом йшов перед солдатами, часто зупинявся, і благословляв їх освяченою водою. Краплини з хреста падали на голови, шиї та руки веселими, сріблястими кульками. Вода була холодною, а тут ще й мороз, вітер зі степу. Але солдати радісно, ніби діти, посміхались, а ті, що стояли у задніх шеренгах, простягали над головами передніх свої долоні, щоб і їм дісталось трохи освяченої води. Всі навколо хрестились, хто як вмів. Одні широко та енергійно, красиво, як у фільмах про Київську Русь – рішуче прикладали три пальці до лоба, живота, правого і лівого плечей. Інші скромніше, не те щоб соромились, але якось швидко, не розкидаючи рук. Помітно, що люди не часто бували в церкві.

І лише троє військових зі всього численного строю не робили хресного знамення. Один офіцер, єврей за національністю. Інший, слов'янин, який став мусульманином. Третій – солдат, на ім'я Мирон. Він хоч і був українцем, хрещеним, але вважав, що Бог є у всьому: у небі, у хмарах, у Сонці, у дощі, у вітрі. Така в нього була філософія. За ці погляди, до речі, його й звали відповідно – Філософ.

Отець Максим вже минув майже половину шеренги, як раптом я помітив, що не хреститься ще один чоловік. Мар'ян? Офіцер, командир одного з підрозділів, який, відповідно, стояв в першій шерензі. Те, що він не хрестився, помітив й капелан, який  здивовано зупинився навпроти Мар'яна. Той не зніяковів, а вперто стояв та дивився прямо, наче й не було ніякої церковної служби. Капелан нічого не сказав і рушив далі. Певне був здивований, як і я. Хрестились навіть хлопці з Маріуполя, Запоріжжя, Донбасу, регіонів менш релігійних, ніж Франківщина, звідки й був Мар'ян. А гуцул, горянин, наче комуніст якійсь... Після ранкової служби релігійна частина шикування закінчилась. На середину плацу вийшов бригадний замполіт і розпочалась щоденна армійська рутина.

Ввечері, о 18:00, офіцери управління бригади зібрались в штабі на обов'язкову нараду. Я також мусив там бути, хоча більшість питань, які там розглядаються, не стосуються моїх службових обов'язків. В останньому, козирному ряді було лише одне вільне крісло, а поруч зі мною сидів Мар'ян. Ще вранці я хотів його запитати про те, чому він не хрестився разом зі всіма. Мар'ян був родом з гірського району Франківщини. Середнього зросту, міцно збитий, плечистий, ширококостий, він мав типову для гуцула зовнішність: смагляве обличчя, великі чорні очі, чорне, густе волосся.

Коли Мар'ян почув моє запитання, то здивувався. Не засмутився, а, власне, здивувався.

– Так, звісно, я хрещений, ще в дитинстві, як і всі. Досі ношу хрестик, який подарувала мама. І свою доньку я в церкві охрестив. Але сам з певного часу до церкви вже не ходжу. І не хрещусь.

– Чому?

– Це після Дебальцевого.

Він замовк. Я знав, що в лютому 2015 Мар'ян був в Дебальцевому, де разом зі своїм батальйоном виходив з оточення. Аби якось перервати мовчанку, я задав достатньо наївне питання:

– Там було так страшно?

Він знову замовчав.

– Страшно, питаєш? Пам'ятаю, як під Нікішино на нас з туману вискочив їхній Т-64. Оце було реально страшно, ніби в совєцькому кіно про війну з німцями. Танк крутиться, давить гусеницями наші траншеї, баштою туди сюди водить, двигун реве. Хотілось все кинути, автомат, бронік, і бігти звідти поки тебе не розчавило. Добре, що тоді на позиціях був комбат. Як закричить: "Куди! Хулі очкуєте? Він же без прикриття. Танк без піхоти – це манда дірява. Зараз його здєлаєм. Хапайте РПГ хто ближче, і вогонь. Одна болванка в гусянку, друга під башню. І всьо – пиздець танку".

Мар'ян знову замовчав. Про те, що в боях під Дебальцевим наші підбили чотири чи п'ять російських танків, я знав, але слухав про це вперше.

– Підбили ми його. Коли я цілився з РПГ, то також страх був, але з іншої причини – боявся, що не попаду. І щоб реактивним струменем з труби когось зі своїх не зачепити. Цей страх допомагає мобілізуватись.

– А де ж їхня піхота тоді була?

– Того дня різко потепліло, сніг розтанув, поле перетворилось на багнюку, от вони й загрузли в тій каламуті. І танк підійшов до наших траншей без піхоти. Коли встало сонце і щез туман, то ми побачили тих чортів. Вони у своїх білих масхалатах чавкали посеред болота. Просто ідеальні мішені. Комбат, а він тоді був весь такий розхристаний (передова, адреналін зашкалює) прямо на бруствері ліг зі "свєткою" (СВД – снайперська гвинтівка Драгунова) і каже: "Поки двох-трьох уродів не завалю, то не заспокоюсь". Він нам тоді так нормально настрій підняв, і заспокоїв, звичайно. Коли почався наступ під Нікішино, то я, як ніколи в житті, зацікавився погодою. Якщо тепліло, то ми раділи, бо все тануло, і вони тим болотом не поповзуть. Можна відпочити. А як тільки мороз, то ми відразу на стрьомі. Поле замерзало і вони знову йшли в атаку. Але справді страшно стало тоді, коли ми почали виходити вночі колоною на Артемівськ. Я цю ніч до кінця життя буду пам'ятати. Оці дві ротації (у Донецькій і Луганській областях) – це фігня по рівню небезпеки, ніж один той  вихід... Ти питаєш, чому я не хрещусь? Так після всього того, що там робилось в мене й зникло бажання ходити до церкви. Ми йшли колоною з вимкненими фарами, а на навколишніх горбах стояли їхні міномети та танки, які розстрілювали наші машини, наче в тирі. Їхніх стрільців можна було візуально побачити по спалахах зі стволів. А подавити ми їх вже не могли, бо ж відходили. Ти б бачив, що з людьми в той момент робилось. Один хлопець в кузові "газона" почав загортатись в ті смугасті, армійські матраци, які чомусь там лежали. Ніби діти, як бавляться, матраци трубочкою на себе намотував, бо думав, що так захиститься від кулі чи осколка. Хтось скрутився спиною до борта, голову до колін притиснув, і весь час бурмотів молитви. А були й такі, що жорстко бухали всю цю дорогу. І де тільки них сили брались? Схоже, що деякі чуваки тільки так страх і проганяють. Навіть не знаю, яким дивом ми проскочили зону обстрілів.

Ці спогади сильно збентежили мого співрозмовника. Обличчя зробилось злим, напруженим, він стиснув зуби, чорні очі блищали. У цей момент Мар'ян став схожим на мольфара Юрка з фільму Параджанова Тіні забутих предків у тій сцені, де мольфар звертається до потойбічних сил.

– Слухай, але ж переважно після дивовижного уникання смерті в бою люди стають особливо релігійними, – перебив я Мар'яна.

– А до чого тут Бог? Мені просто пощастило. Я вижив тому, що наш "Урал" був справним. Вижив тому, що шофер доглядав за машиною, вчасно ремонтував ходову, залив повний бак палива, заправив тосол. Ось чому мені пощастило. А вантажівки, які ламались та застрягали на тій дорозі, ставали легкою здобиччю, бо їх добре було розстрілювали з пагорбів. Такі великі мішені. І хлопці, які не встигали вискочити, горіли в кузовах, ніби смолоскипи. І Бог їх чомусь не зберіг... А мене от... А чим я кращий, за тих, хто згорів, хто сів в погану машину? В них також були діти, батьки, їх також чекали вдома. Мені просто пощастило.

Чорні очі Мар'яна стали дуже колючими, а смагляве обличчя зблідло.

– Ні, ти не думай, що я безбожник чи проти Бога. Я вірю, що він добрий, і що він за нас, за людей. Але, коли йде війна, то він не завжди в силі, і там вже керує хтось інший. Якийсь тупий, сліпий випадок вирішує кому жити, а кому помирати. А Бог скрізь не встигає. На війні він, як і ми, інколи губиться і не може врятувати всіх. Чому тоді маю ходити до церкви та дякувати комусь за спасіння, якщо чітко знаю, що вижив лише тому, що наш шофер, Вася з Калуша, був тоді тверезим та вивіз машину з-під обстрілу?

Мар'ян, певно, довго обмірковував все це, носив ці думки в собі, якщо зараз, завжди такий мовчазний і флегматичний, сказав так, ніби кинув комусь виклик. Наша розмова вже почала нагадувати теологічну дискусію. До нас стали прислуховуватись деякі інші офіцери. Їм також кортіло висловити свою думку. І мені теж. Я вже хотів сказати щось на кшталт: "Мар'яне, а хіба те, що ти сів у справну машину з толковим водієм, це не Боже диво? Може це провидіння Боже тебе врятувало?" Але раптом почувся бас начальника штабу: "Товариші офіцери! Встати!" В приміщення ввійшов комбриг. Нарада розпочалась.