Портрет Романа Барана

Життя, творчість та спогади "Фотографія впоперек життя" українського фотохудожника Романа Барана.

В історії української фотографії Романові Барану належить особливе місце. Ще за життя він був визнаним професійним фотомитцем, талановитим портретистом, ініціатором резонансних фотовиставок і вчителем, який виховав плеяду учнів. А ще, як з'ясувалось, був непересічним автором, який залишив спогади про своє життя, де можна дізнатись цікаві факти з історії фотографії  в Україні.

Мемуари Барана – це жива сповідь про таїнства фотомистецтва, про специфіку роботи фотографів в Радянському Союзі, їхні стосунки, а також чимало іншого, зокрема, й з особистого життя. Назва "Фотографія впоперек життя" неймовірно точно окреслює їхній зміст, як і передає сенс життя автора. Адже йому, з одного боку, шалено пощастило. Баран юнаком прийшов у професію в часи, коли фотографія набула визнання як мистецтво. Успішним фотомитцем він став в роки масового захоплення фотографією.

Але на схилі віку Баран також став свідком того, як цифрові технології знищили його професію і зробили непотрібним людям те, що він вмів. З-за допомогою нових технік аматори за лічені хвилини могли добитись всіх тих фотоефектів, про які раніше знали лише митці. В минулому залишились візити у фотосалони, під час яких доводилось годинами імпровізувати з освітленням та композицією. Канули в Лету також чаклування у фотолабораторіях над випарами солі, реактивами та негативами. Тепер все робилось швидко, автоматично та бездумно. Баран стійко зустрів зміни у своєму житті. Допоміг відомим фірмам відкрити перші цифрові фотомайстерні в Україні. Тоді ж спробував себе знайти в інших творчих формах – виготовляв фотоколажі, писав науково-популярні статті для львівського журналу "Світло і тінь". 

Варіантам вдалось розшукати і поспілкуватись з донькою та сином фотомитця, його колегами, а також учнем, відомим українським фотомитцем В'ячеславом Костюковим, який зараз мешкає у Тернополі. Саме завдяки останньому сьогодні частина робіт Романа Барана, а також його спогади "Фотографія впоперек життя", можуть прочитати читачі. Варіанти пропонують своїм читачам передрук мемуарів Барана з деякими скороченнями.

Роман Баран народився 22 грудня 1925 року у місті Снятин Івано-Франківської області. За своє професійне життя пройшов шлях від звичайного аматора, який захопився фотографією завдяки батькові, до фотомитця, який увійшов в 50-ку найбільш відомих майстрів світу (1984 р.)  і в 10-ку  кращих фотографів Європи за версією PSA (Американська асоціація фотохудожників), керівника Центральної фотостудієї України в Києві. Завідував також фотостудіями у Снятині, Станіславі, Калуші, Коломиї, Запоріжжі, Донецьку, Львові.

Фотороботи Романа Барана були відзначені 122 нагородами, з яких 22 золоті, 43 срібні та 59 бронзових, зокрема, на міжнародних виставках в Польщі, Фінляндії, Франції, Цейлону та Англії.  Баран був організатором двох Всесоюзних фотовиставок: у Запоріжжі 1965 року та у 1989 році в Києві під назвою "Бог створив жінку".Член редаколегії фотомистецькому журналі "Світло і тінь" з 1990 року. Ініціатор та організатор перших фотоклубів у Запоріжжі та Донецьку. Помер у Львові 15 грудня 2004 року, похований на Личаківському цвинтарі.

Львів ще з часів Австрії вже видавав свої журнали й влаштовував міжнародні салони. Мистецькі традиції Львів мав дуже сильні. Це була метрополія фотомистецтва з якою рахувалися на рівні міжнародних авторитетів. У Львові родилася фантастична техніка – ізогелія (дивіться наші матеріали в журналі "Світло й Тінь"). Але поки йшла війна, ми могли вивчати тільки німецькі фотожурнали. Інколи попадалися австрійські. Вони давали досить солідні матеріали про фото техніку, оптику й, звичайно, репортажі з воєнних театрів. Це була добра фахова школа фотожурналістики розбавлена чисто німецьким романтичним сентименталізмом з рекламою біленьких валкирій, породистих офіцерів вермахту й блискучих репортажів про події зі східнього фронту.

Німці видавали і цікавий журнал "Адлєр" (Орел), в якому на високому рівні друкувалися найкращі воєнні фотожурналісти Райху. В Станиславові існувала фахова студія, яка мала інтимний павільон для знимкування оголеної натури. В ті холодні й голодні часи, коли по вулицях валялися трупи застрілених людей, фотограф Красінський (райхсдойчер) знимкував голеньких худеньких галичанок для еротичного журналу "Фаля" (Хвиля). Його з охотою купували німецькі офіцери (дивись есе "Спецпоїзд "Ост"). Німці повідкривали знищені совітами борделі всіх рангів. Для студентів і солдатів найтаньші, для офіцерів, спекулянтів і шаберів – кращі. З алкоголем і воєнними наїдками. Вищі офіцери мали в своєму розпорядженні спецсалони і навіть вілли.

Красиві повії, які красувалися на вітринах центральних студій або у відкритих автомашинах поруч з блискучими офіцерами вермахту часто разом з вівчарками для особливого шарму. Ми соромливо замовчуємо, що наші красуні, яких знали в місті в обличчя, були під час окупації, аби вижити, звичайними курвами. Доля їхня нагадувала коротке цвітіння дорогих квітів. Через два роки їх покидали, втікаючи в Рейх, покидали й залишали новим окупантам. Фалос не має пагонів, прапора й емблем. П'ять тисяч років усі армії користуються маркитанками. Не судімо їх дуже жорстоко. Хто була Роксолана – султанська мати турецьких байстрюків. Ось вам і попівна. Зрештою, наші гетьмани заводили собі польських солоденьких наложниць. Це тільки Мотря стала символом високого кохання і тому знайшла своє місце в історії.

Війна війною але життя бере своє. Приходить час і ти звертаєш увагу на дівчат. Спрацьовує інстинкт, бурлить кров, під'юджують колеги, уява жене на еротичні кручі. Ти готовий на небезпечні стрибки в гречку… Забуваєш перестороги отця катехита, моралізаторське виховання. Одного осіннього дня гімназійний колега з маленьким досвідом підговорив тебе піти на вулицю повій, де були салони і для бідних гімназистів. Свій візит до тих дівчат запам'ятав на ціле життя. Колега мав свою постійну "даму серця", а мені підкинули молоденьку селяночку з Краковець, яку пані вигнала на вулицю за те, що пан заглядав по ночах до кімнати прислуги. Банальна історія. Мене вразило залізне шпитальне ліжко, обдряпане, мидниця на табуретці з якоюсь рожевою рідиною, білизна не першої свіжості, параванчик, за яким колишня покоївка готувалася до еротичних чарів. Для підігрівання чоловічого (мужського) "я", параванчик вона піднімала поступово.

Спочатку я побачив трохи завеликі ступні, потім кривенькі ніжки, дальше коліна з попираючими кісточками, синенькі стегна, які нагадували общипаного когутика, бо були трохи волохаті. Чорний трикутник чомусь нагадав бороду цигана; шедевром виявилися груди. Чомусь одна більша від другої, пласкі з темними сосками. Вони висіли як мертві бальончики, з яких висмоктали повітря. Плечі широкі а шия худенька з андульованою хімічно-білою зачіскою. Вона пробувала сучити колінками і жмурити одне око. Мабуть такий був куревський ритуал.

Я миттєво згадав тих жінок-натурщиць, які бували в нашій майстерні для науки рисування. Їх відбирали зі смаком. Це були справжні жінки. Пропорційні з класичними фігурами, довгими ногами, прекрасними скульптурними животами, високими персами, спадистими елінськими плечима і філігранними шиями. Це була порода, наснага, динаміка руху, поступ балерини. На таких жінок дивишся як на твір мистецтва… А тут в борделі я побачив карикатуру на жінку. В мені все збунтувалося. Вона щось прочитала в моїх очах, бо негайно одягла свій коротенький халатик і попросила почекати ще десять хвилин, бо інакше пропаде її платня за сеанс. Це був перший і останній візит в будинок терпимості. Андре Моруа назвав це явище "комплексом наступного".

Львівська консерваторія замовила мені портрети відомих українських композиторів: Людкевича, Колесси і Кос-Анатольського. Станіславу Людкевичу  йшов 100-й рік. Треба було діяти негайно. Я прилетів у Львів, прибув на віллу, де жив пан Стасьо з дружиною і, на жаль, зрозумів, що знимкувати в таких умовах неможливо. Прийшлося привезти 100-літнього композитора в студію, де я працював до Києва і при асисті колеги В. Павловського зробити серію знимок, з яких 7-8 кадрів були добрими, а один дуже добрий. Практично знимкувати людину сторічну – утопія. Це вже тільки блідий натяк на живого композитора.

Пан Людкевич весь час просив не мучити його, бо він відчував болі. Гарячково прийшлося шукати якийсь вихід, якийсь фортель, який би повернув композитора до життя. Мені колись запам'ятався один епізод з його життя, коли він концертував перед австрійським цісарем Франц-Йосифом. Власне про цю подію я і запитав пана Стася… Він негайно стрепенувся і прийшов до тями… Він розповідав про білий фортеп'ян, про кронпринців, про заслуханого цісаря… а я гарячково знимкував, знимкував і знимкував. Що можуть створити спогади молодості навіть із вмираючим композитором… Через три місяці після ювілею і знимкування Станіслав Людкевич помер. Портрет (навіть в техніці ізогелії) живе.

Композитор Микола Колесса сам явився в мою київську студію і знимкування його пройшло гладко. Його портрет також пройшов через безліч виставок. Колаж Колесси є одним з найцікавіших композиційно моїх творів. Для колажу я використав грамофонну платівку з його творами (видану у Кубі) і власноручну його партитуру…

Мені давно хотілося зробити портрет Миколі Бажану. Запросити його в студію було непросто. Пан Микола поважно хворів останнім часом, закінчував свою збірку ліричних віршів "Карби" і мав на шиї відповідальність за "Українську Енциклопедію". Поміг мені щасливий випадок. Я знимкував В. Григор'єва – спецкора "Литературной газеты" по Україні. Знимки йому сподобалися, ми розговорилися. Співбесідник він був чудовий. Через нього я мав вихід на книжковий магазин "Сяйво", де була лавка письменників. Там я отоварювався дефіцитною літературою. Якось я натякнув Григор'єву, що мрію про знимкування академіка Бажана. Я знав, що вони добрі знайомі. Григор'єв пообіцяв використати любу нагоду для переконання Миколи Бажана про необхідність мати добру світлину від того львів'янина, що працює на розі Хрещатика…

Через якийсь час одержую дзвоник від Григор'єва, що він їде зустрічати Бажана в аеропорт. Бажан повернувся з Москви, де йому вручали Ленінську премію за останню збірку "Карби". Вони разом з дружиною будуть їхати з аеропорту на дачу мимо моєї студії і зайдуть у студію. Я їх очікував на порозі студії. Знимкування відбувалося у великій студії без свідків. Микола Бажан зле себе почував, але, як завжди, був привітний і якийсь неземний. Поруч на дивані сиділа Ніна Володимирівна, львів'янка, яку він вивіз зі Львова ще у 1939 році студенткою… Це було кохання на ціле життя. Знимкування йшло жваво, але трішки скучно. Необхідно було трошки екзотики. Щось таке я мав підготовлене.

Пам'ятаю, як десь у 1965 році появилася стаття на захист Жан Поль Сартра, якого в черговий раз обливали болотом за те, що він покинув компартію Франції. Треба було бачити, якими очима на мене подивився Бажан… Через двадцять років, тут, підчас знимкування, фотограф згадує цей епізод. Обличчя Бажана ожило, очі загорілися, щасливо засміялася пані Ніна… Стаття про Жан Поль Сартра мала ще цікавіше закінчення… Через сім років, коли Бажан був у Франції з делегатами ЮНЕСКО, Сартр запросив українського колегу до себе коло Парижу, де жив у своїй віллі. Після вечері Сартр запросив Бажана в кабінет і показав на стіні гарну рамочку, в якій красувалася перекладена французькою стаття Бажана. Бажан обняв мене і сказав: "Я впевнений, що портрет буде на високому рівні…" Портрет був готовий за три дні.

Я підписав портрет з подякою за таку для мене фантастичну зустріч. Через 18 днів Микола Бажан помер. Портрет, разом з моєю подарунковою подякою, затопили у плексиглас і він красується на Байковому цвинтарі й по сьогоднішній день. Пані Ніна Володимирівна передала мені томик мемуарів Бажана. "Карби" я так і не знайшов у книгарнях Києва і Львова. Тільки недавно хтось позичив мені цю невеличку книжечку. Пройшло двадцять років, а усмішку Бажана і його старомодні окуляри пам'ятаю ще і сьогодні…

Повністю спогади Романа Барана "Фотографія впоперек життя" можна прочитати на сайті В'ячеслава Костюкова.