Оксана Рубай: Настав час розробити стратегію соціального добробуту

Розмова з депутаткою Львівської міської ради Оксаною Рубай.

Розмова з депутатка фракції Об'єднання "Самопоміч" Оксаною  Рубай про життя у Львові після карантину.

Тривожні дні, які ми пережили, і до яких, здається, вже призвичаїлись, дали поштовх не лише для нового переосмислення абстрактних життєвих питань, але й практичних. Зокрема, стало очевидним те, як застаріли медична та соціальна системи. Депутатка фракції Об'єднання "Самопоміч" Оксана Рубай переконана, що у цих галузях вже не можна працювати так, як раніше.

Що саме Ви пропонуєте оновити у медичній системі?

Страхування самих медичних працівників. Безпека лікарів та їхніх сімей. Лікар мусить працювати за будь-яких обставин, оскільки він не може сховатись на карантині. Як воїни на передовій – обличчям до смертельної загрози. Але лікарі не отримали, окрім деяких премій та слів подяки, від держави жодної безпеки. Я говорю про речі, які застосовують в інших країнах, де, наприклад, як в Італії, скеровують адресну допомогу на кожну дитину медичного працівника, аби можна було найняти няню чи доглядальницю. Лікар має думати про лікування пацієнта, а не хвилюватися за те, чи пообідала його дитина і чи доглянута вона, поки батько чи матір працює в лікарні.

Окрема тема – незахищеність сімейних лікарів. Саме сімейний лікар добре знає і ситуацію в родині, і особливості захворювань своїх багаторічних пацієнтів, і ментальні нюанси людей з особливими діагнозами. Тому, коли COVID-19 виводить з ладу сімейного лікаря, то руйнується цілий ланцюжок взаємодії, а чимало пацієнтів залишаються розгубленими та безпорадними. А це потрійна небезпека – самого зараження, втрати пильності та близького взаєморозуміння з пацієнтами дільниці.

Ми говоримо про сімейних лікарів, як, на Вашу думку, проінформовані всі верстви населення? Багато хто сприйняв послаблення карантину, як свідчення того, що загроза вже минула.

Особливо специфічно інформацію сприймають діти. Якщо для дітей шкільного віку ми маємо відповіді на запитання та якісні відеоролики, які, зокрема, розробили в ЮНІСЕФ, то для маленьких – 4-5 років – немає справді фахового пояснення. У Великобританії вже навіть видали книжку з ілюстраціями, де все пояснюють відповідно до такого вікового сприйняття. Ми не можемо просто взяти і перекласти. Ми маємо самі приготувати такі елементарні речі для дітей з врахуванням ментальності українських дітей, їхніх емоцій. Особливо для тих дітей, які живуть з бабусями і дідусями, або ж батьками зі супутніми нозологіями, тобто з людьми, які не особливо є соціально активними. Нам, на жаль, ще довго жити зі загрозою та наслідками коронавірусу.

Чи намагаєтесь Ви переосмислити й освітню систему?

Звісно. Ще до епідемії я порушувала питання перед освітянами щодо того: як навчатися дітям у багатодітних сім'ях, де є лише один комп'ютер? Вже почали роздавати вчителям шкільні комп'ютери, але сьогодні подібні запитання стають ще більш актуальними. Хто відповідатиме за тих дітей, які поїхали на час карантину у село, оскільки школи не працюють, а батьки змушені були віддати їх бабусям? І це не день чи тиждень, а щонайменше на три місяці. А що казати про дітей з особливими потребами: онлайн-навчання не може забезпечити їх знаннями. У цьому виклику потрібно працювати з ракурсу соціальної справедливості та рівної доступності до навчання.

Що кажуть про це Ваші колеги з інших європейських країн?

Деякі країни не закривали школи для молодших класів. Там вводили безпрецедентні та достатньо дорогі заходи безпеки, але вони зберегли всі робочі місця, діти не зупинялись у власному розвитку, а батьки могли спокійно працювати. Сільські шкільні класи, де вчиться небагато дітей, можна було втримати.

А як щодо соціальної системи? Чому стільки закидають про безадресність допомоги?

Як інтегрувати нові послуги? Як розробити це системно? Цими питаннями мали б займатися магістри соціальної роботи або ж люди з великим досвідом у соціальній галузі. Їхній інтелект та досвід можна було використати з користю і перспективою. Натомість, вони масово звільнялись з соціальних інституцій через низький рівень оплати праці, відсутність безпеки, фахової супервізії. А деяких працівників залучили до розвезення продуктових наборів, і вони просто виконували, по суті, кур’єрські послуги соціальної служби. Наразі, справжня роль, яку відводять фахівцям із соціальної роботи, полягає лише у підтримці та наснаженні сімей у СЖО, які не здатні подолати їх самотужки.

Аналіз ситуації показав, що було чимало самотніх незабезпечених людей, осіб з інвалідністю, до яких навіть не телефонували, щоб поцікавитись елементарними питаннями. Їх, через відсутність системної соціальної оцінки потреб, просто немає в базі даних чи на обліку. Допомога відбувалася ситуативно: хто знав, де живе потребуючий чи потребуючий звернувся сам, якщо дізнався від інших як і куди, туди й везли. Примітивна ситуативна допомога. Потрібно ретельно скласти бази даних наших мешканців, не лише груп ризику, але й тих, хто може до неї потрапити. Чимало країн, допомогу яких в час кризи я аналізувала, не припиняли послугу шкільного харчування.

В Україні про подібне навіть не думали. Як наслідок, батьки (особливо жінки), які продовжували ходити на роботу чи працювали дистанційно, отримали подвійне навантаження. Вони й надалі виконували свої посадові обов’язки (за меншу у більшості випадків зарплатню), а також мали ще стежити за домашнім навчанням, варити їсти та прибрати вдвічі більше, ніж раніше. В Європі були міста, які розвозили шкільне харчування у будинки: свіжу випічку, овочі та фрукти для дітей. Це суттєво допомагало матерям. Особливо самотнім чи багатодітним, яким навіть не мали з ким залишити дітей, щоб піти у магазин за продуктами.

Для подібних випадків мала би бути державна програма допомоги?

Як і для тих, хто втратив роботу внаслідок карантину. Типовий приклад: сім'я з дитиною, де мати – дитячий аніматор, а батько –  експедитор у приватному маленькому магазині взуття. Двоє без заробітку, двоє без можливості працювати дистанційно. І як жити? Я говорю і про житло. Доступного соціального житла у нас просто нема, і ми знаємо, що понад половину оренди на ринку є неофіційною. І такі люди опинялись в критичній ситуації, оскільки вони мали далі платити ринкову ціну за житло, але засобів для цього у них вже більше не було. Мова також про молодь і молоді сім'ї. Для них у таких ситуаціях, можливо, варто розглянути можливість відкриття гуртожитків та готелів, або ж виділення ресурсів на подобові квартири, щоб тимчасово, хоча б у такий спосіб забезпечити цим сім'ям соціальну ізоляцію.

Пані Оксано, запитань більше ніж відповідей. Що Ви плануєте далі робити з цією аналітикою?

Вдатися до вивчення та аналізу ситуації мене спонукали два фактори: по-перше, велика кількість звернень мешканців, громадських і благодійних організацій до мене, як до депутата, а, по-друге, фахова співпраця з колегами з соціальної галузі інших міст та країн. Я все більше схиляюсь до необхідності розвитку нерегульованого ринку соціальних послуг: аби не лише держава, але й громадські організації могли повноцінно працювати у цій галузі за бюджетні кошти. У нинішній ситуації ми чітко побачили те, як швидко вигоріли без ресурсної підтримки волонтери з різних громадських організацій, які почали активно допомагати усім потребуючим.

Ми нарешті голосно заговорили про недооцінку професії лікарів, але ніхто не сказав, що соціальний працівник також щодня наражає себе на небезпеку заради інших людей. Робота з людьми завжди малопомітна, її важко візуалізувати на світлинах, а такі працівники (лікарі, вчителі, соціальні фахівці) достатньо швидко вигорають. А тим часом їм інколи бракує простої вдячності та відчуття того, що вони в безпеці, оскільки держава, громада, всі ми подбаємо про них, якщо буде потрібно.

Ми розпочали діалог з Міністерством Соціальної Політики щодо проведення якісного моніторингу актуальних програм з надання соціальних послуг, щоб доповнити, удосконалити чи припинити застарілі, а також прийняти нові. Настав час розробити стратегію соціального добробуту, повністю узгодити українське законодавство з міжнародними нормами, почати нарощувати кадровий потенціал та фінансування гуманітарної галузі. Виклики масштабні, а тому і завдання перед нами стоять відповідні. Зволікати ми не маємо права.

Публікація у межах Програми висвітлення діяльності Львівської міської ради, її виконавчих органів, посадових осіб та депутатів у засобах масової інформації