Колиска Гуцульського театру у центрі столиці гір

Мандрівка у Народний музей Гуцульського театру Гната Хоткевича у селі Красноїлля Верховинського району Івано-Франківської області.

"Добре там, де нас нема" – ми часто хочемо чогось, що знаходиться далеко, захоплюємося закордонними винаходами, краєвидами, містами. Жалкуємо, що не можемо туди потрапити, і ще цей карантин наклав чимало обмежень, і ми застрягли у своїх невеликих містах чи селах. Проте ізоляція подарувала нові можливості: побачити щось цінне та унікальне у звичних речах, ще раз заглянути у глибину своєї історії. Це спробувала зробити і я: комусь відкрити, а комусь нагадати про колиску Гуцульського театру у центрі столиці гір.

Маленький будиночок попри який я щодня протягом 11 років ходила до школи у невеликому віддаленому гірському селі Красноїллі (Верховинський район Івано-Франківської області). На цю споруду, що на березі річки Дідушкова, можна було б і не звернути уваги, пройти повз, якби не дивна атмосфера творчості та магії. Навіть з вулиці можна помітити меморіальну дошку біля дверей з написом: "У цьому будинку в 1908-1912 рр. працював з першим Гуцульським театром відомий український письменник і громадський діяч Гнат Мартинович Хоткевич". Зайдемо в гості?

За парканом, біля входу у будівлю, мене зустрічають: художній керівник Гуцульського театру пан Володимир Сінітович та директор музею, його син, Роман Сінітович. Вони й допоможуть поринути в історію цієї будівлі. Пан Володимир розпочинає свою розповідь.

Будівлю збудували як читальню "Просвіти". Саме ж товариство "Просвіта" було зорганізоване біля 1903 року, а вже в 1905-1906 роках звели цей будинок. Мешканець села віддав свій шматок землі і за одну добу, поки священник Яків Рожко поїхав скаржитися повітовому старості (боявся, що молодь перестане ходити до церкви), звели цю будівлю. Але молодь, як ходила до церкви, так і продовжувала ходити. Сам будинок складається з двох кімнат. В одній з яких розміщується експозиція, а у іншій – зал зі сценою, де, окрім цього, є чимало історичних пам'яток. У вісімдесятих роках минулого століття, за часів колгоспу, тут були сувенірні цехи та музична школа. Музиканти складали у цій кімнаті, де зараз експозиція, дрова. Я попросив їх зробити дроворуб деінде і вони дозволили ремонтувати кімнату. З колгоспу виділили матеріали, кахлі, все, що потрібно. Я обмалював картон, зробив за його допомогою стилізацію під гуцульську хату, і протягом 1986 року привів цю кімнату до пуття. Відкрили ми музей вчасно, якраз до 90-ї річниці від дня народження Гната Хоткевича у 1987 році.

У музеї є чимало документів, що розповідають і про історію села, і про виникнення та шлях Гуцульського театру, і про долю його акторів. А також предмети побуту гуцулів (одяг, посуд), фото, книги, згадки у пресі тощо.

Перша інсталяція починається з історії села Красноїлля, тут знаходяться давні метрикальні книги, найдавніша з них датована 1777 роком. 

На першій сторінці однієї з книг є звернення священика до своїх парафіян. Він повідомляв, що за переховування опришків – штраф 100 крон, а якщо зловлять самого дезертира з австрійського війська, то йому винесуть смертну кару. Тоді такі укази завжди читали у церквах. Тут є різні документи: оповіді священика, записи хто брав з ким шлюб (з якого роду хлопець, а з якого – дівчина), хто не одружився, свідчення про те, чим займалися гуцули, розповіді про освіту, першу школу, яку створили 10 січня 1827 року (вона, на жаль, не збереглася).

Ми вже згадували про читальню. Люди приходили туди після Служби Божої. Одного разу, якраз 1906 року, подолавши пішки 18 кілометрів з Криворівні до Красноїллі, сюди потрапив і Гнат Хоткевич (письменник, історик, бандурист, композитор,  етнограф, театральний і громадський діяч – авт.) Він тут зустрівся з Петром Шекириком-Дониковим (посол до польського сейму, гуцульський письменник, громадський діяч – авт.) і молоддю, яка збиралася у залі цього будинку та хотіла ставити вистави.

А оскільки Хоткевич щиро захоплювався гуцулами, їхньою культурою, мовою, звичаями, збирав етнографічні матеріали та гуцульський діалект, то він й вирішив допомогти. Гнат Мартинович запропонував поставити п'єсу польського письменника Юзефа Коженьовського "Karpaccy górale" (вона пізніше отримала назву "Верховинці" – авт.), яку у той час вже переклали українською мовою. З допомогою Петра Шекирика-Доникова Хоткевич перекладає п'єсу на гуцульський діалект. Цей твір розповідав про одного з останніх опришків Гуцульщини, Антона Рибарчука, який мешкав саме у Красноїллі, і тому усі актори взялися з великою охотою до вивчення ролей. І у серпні 1910 року відбулась прем'єра цієї п'єси на сцені залу цього музею. Тоді у складі трупи було 15 осіб.

На першу Богородицю у Жаб'ю (теперішнє місто Верховина – авт.) відбувся перший виступ, також у місцевому будинку читальні "Просвіти". Потім театр дав ще три вистави у навколишніх селах. Тим часом Хоткевич написав для репертуару чотири п'єси, де використав за основу історії та звичаї з життя гуцулів: "Довбуш", "Гуцульський рік", "Непросте" і казку "Практикований жовнір". У березні 1911 року ці 15 акторів й вирушили у першу гастрольну поїздку Галичиною. Виступали у Косові, Отинії, Калуші, Рожнятові, Долині, Болехові, Коломиї, Станіславі, Галичі. Доїхали аж до Стрия. Головну роль у "Верховинцях" виконували два актори: мій дідо Михайло Сінітович і Петро Шекирик-Доників. А все тому, що коли актори доїхали до Стрия, то моєму дідові прийшла повістка до австрійського війська. І він звертався до Луки Гарматія і до батька Шекирика-Доникова, тому той вчасно приїхав на решту вистав. Театр дав чотири вистави у Кракові, де поляки дуже позитивно відгукувалися про гуцулів, і казали, що "Вони здібні та культурні люди. Лише їм треба дати свободу і науку". Колектив зріс до 45 осіб.

На Різдвяні свята 1912 року Гуцульський театр виїхав у другу гастрольну поїздку Галичиною. Під час гастролей до трупи долучився Олекса Ремез (як режисер – авт.) та Лесь Курбас. Проте влаштовувати вистави було важко. Хоткевич позичав у євреїв, а після виступів віддав їм зароблені кошти. Окрім цього, батьки не відпускали просто так на гастролі своїх дітей, тому він ще був змушений платити гуцулам по 3 крони за кожний день.

Хоткевич мріяв привезти Гуцульський театр на схід України, до Харкова. Однак коштів, як вже сказав пан Володимир, не було. Проте у 1913 році, за підтримки Марії Заньковецької, яка заклала у ломбард свої прикраси, йому вдалося здійснити цю мрію.

Тоді 8 акторів виїхали на східну України. Оселилися на Холодній горі. Виготовляли гуцульські вироби, продавали їх та готувалися до виступів із театральними вечорами. У березні 1914 році у Харкові відбулися перші театральні вечори: гуцульські співанки, танці, колядки, гра на музичних інструментах. Також готували гуцульську їжу та презентували її під час цих вистав. Потім такі вечори відбувались ще в Києві, Одесі, Миколаєві та Херсоні. Виступали також у Москві наприкінці березня 1914 року і початку квітня в Етнографічному імператорському товаристві. Хоткевич дуже хотів поставити п'єсу "Довбуш" на сцені театру МХАТу поставити і вже навіть домовився з режисером Леопольдом Сулержицьким.

Тоді Гнат Хоткевич скерував на Гуцульщину Йосипа Гулейчука, щоб він виготовив паспорти для гуцулів, а гроші для цього надіслали у село Новоселиця Чернівецької області. Його арештували, як тільки він перейшов російський кордон, і відправили спочатку до в'язниці у Кишиневі, а пізніше – в Алтайську тюрму. Звідки він і написав листа до Хоткевича про свої поневіряння. У засланні він і загинув. Хоткевича та інших гуцулів, як австрійський підданих, етапом відправили у Воронеж Курської губернії, звідки вони повернулися до Харкова вже після Жовтневого перевороту 1917 року.

Перша світова війна завадила розвитку театру. Однак його намагались відновити і друге покоління театру таки було. У 1925 році відродити дітище Хоткевича спробував учитель із сусіднього села Перехресне Михайло Вахнюк. Новим пробуджувачем духу театру після Першої світової війни став учитель Василь Костинюк. Театр діяв дев'ять років (до 1939 року), а потім розпочалася Друга світова війна.

Однак театр відродився і в третьому поколінні. Як уже вказував пан Володимир, внук одного з учасників першого покоління театру Михайла Сінітовича, музей відкрили до відзначення 110-річниці від Дня народження Гната Хоткевича у 1987 році.

27 грудня 1987 року на урочистому вечорі з нагоди 110-річниці з Дня народження Гната Хоткевича драматичний гурток Будинку культури села Красноїлля під керівництвом Галини Гаращук вперше підготував уривок з вистави "Гуцульський рік". Відкриття музею та відзначення ювілею Хоткевича спонукало внуків і правнуків колишніх акторів, а також ще живих учасників другого покоління відновити третє покоління Гуцульського театру виставою Хоткевича "Гуцульський рік" у Будинку культури села Красноїлля. Далі були виступи на сценах нашого Верховинського району.

8 вересня 1988 року нас запросили на республіканський семінар працівників літературних музеїв зі всієї України у Криворівню. Чимало жінок плакали, як ми ставили посижінє (похорон – авт.) Поміж глядачів були письменники та діячі з Фонду культури. Також львів'яни з Товариство Лева запросили нас виступити на вечорі пам'яті з нагоди 50-річчя з дня загибелі Гната Хоткевича в театрі ім. Марії Заньковецької 31 жовтня 1988 року. Вистави пройшли з великим успіхом, а вже наступного дня, 1 листопада, ми виступали на сцені театру юного глядача імені М. Горького.

У вересні 1989 року нам надійшло запрошення щодо участі у першому фестивалі "Червона Рута" у Чернівцях. Потім Спілка письменників України та Інституту літератури Академії наук України імені Тараса Шевченка запросила до Києва на святкування 110-ї річниці від Дня народження Гната Хоткевича. Ми протягом трьох днів у лютому 1989 року виступали у Будинку вчителя. У 2000 році ми відкривали міжнародний фестиваль "Дев'яте Мистецьке Березілля". А на початку 2005 року нас запросили у Варшаву на міжнародний фестиваль "Галіція".

У 1994 році театру присвоїли звання "Народний". До репертуару сучасної трупи здебільшого входять п'єси Хоткевича: "Гуцульський рік", "Непросте", "Довбуш", "Практикований жовнір", а також його переклад драми Юзефа Коженьовського – "Верховинці". У 2004 році звання "Народний" присвоїли вже музею, його також внесли у музейне коло Прикарпаття. Майже всі теперішні актори театру є нащадками учасників першого та другого покоління.

Зараз театр проводить репетиції та виступає, хоча йому часто бракує грошей, а ще й актори змушені їхати на заробітки за кордон. Усе тримається на ентузіазмі, прагненні зберегти спадщину Хоткевича та передати гуцульські звичаї наступним поколінням.

Гуцульський театр це, передусім, люди. Ті, які його створили, ті, які дали йому шанс показати себе світу, і ті, які підтримували його існування та роблять це зараз. Тому попри всі труднощі, ця традиція передаватиметься з покоління в покоління, а будиночок понад Дідушковою річкою кликатиме до себе нових поціновувачів гуцульської автентичності та чаруватиме своєю магічною атмосферою.